Я посчитал возможным добавить к отличной публикации Владимира Романенко ещё две статьи, тоже подготовленных журналистами Экоинформ. Это интервью с Владимиром Ивановичем, которые сегодня воспринимаются как пример отношения к делу и профессии и завещание лесной смене. М.П.

Директора ДП «Пологівське лісомисливське господарство» Запоріжжя Володимира Носика закатували росіяни на окупованій території області.

Він міг виїхати, але залишився і намагався вберегти рідне підприємство.

– Володимир Іванович був родом із села Калиніно, а зараз – Калинове, що у Волноваському районі Донеччини. Це село неподалік нашої та Донецької областей. Закінчив Великоанадольський лісовий технікум. Починав лісником, далі був помічником лісничого, лісничим, майстром лісу – і так до директора. Всі посади від «а» до «я», – з сумом згадує ветеран лісового господарства Запоріжжя та колега Володимира Івановича Віктор Костюк. – Працював у лісгоспі та лісомеліоративних станціях у Мелітополі та Пологах. Він очолив Пологівську станцію, з якої й утворився лісгосп. І вже згодом очолив Пологівський держлісомисливгосп – із початку 90-х років і до повномасштабної війни та окупації у 2022 році.

Загалом, Володимир Носик 42 роки працював у лісовому господарстві, з них 35 керував Пологівським лісництвом. Заслужений лісівник України.

Високе почесне звання – це свідчення визнання державою ставлення до роботи і важливості зробленого Володимиром Носиком на посаді керівника підприємства. Невелика, порівняно з територіями північніших господарств, площа угідь лісгоспу – 17 535 гектарів – але лісові масиви фрагментовані на майже чотири сотні «острівців». Керівник вважав за необхідне об’їжджати всі сім лісництв, близько трьох сотень кілометрів, не менш двох разів на місяць.

Велику увагу приділяв насінництву. Для цього в Новополтавському лісництві створено розсадник площею 20 га, парник.

Під керівництвом Володимира Носика висаджено понад 14,5 тис. га лісів.

Володимир Іванович був по-справжньому закоханий у ліс. – Продовжує Віктор Костюк. – Недаремно наш колектив робив усе можливе, аби у нашому специфічному кліматі та рельєфі зростали гарні дерева. До речі, площа угідь нашого лісгоспу була чи не найбільшою в області. Тим більше, додались ще угіддя колишнього Запорізького лісгоспу після укрупнення державних підприємств.

З дружиною Володимир Іванович виховав сина й доньку. Його дуже добре знали в усьому лісовому господарстві Запоріжжя та Півдня країни. Але, мабуть, десь поряд були й недруги, які вислужувалися перед окупантами…

«Почав задумуватися, як би й собі стати лісівником»

– У своєму селі Володимир пішов у перший клас місцевої восьмирічки. І саме навчаючись у молодших класах, якось потрапив зі шкільною екскурсією до лісу, що за 20 кілометрів від його села. В лісі вчителі організували для вихованців зустріч із лісівниками, а також різні розваги. Господарі лісу розповіли багато цікавого про дерева, а на закінчення ще й провели заняття з орієнтування на місцевості. Діти наслухалися також пташиного співу, – розповідав про Володимира Івановича наш кореспондент Петро Велесик.

«Не знаю, як решта моїх однокласників, але я повернувся з тієї мандрівки зовсім іншим – почав задумуватися, як би й собі стати лісівником, – згадував Володимир Іванович, – то було поки що інтуїтивне відчуття, далеке від вибору. Але з цим відчуттям уже не упускав жодної нагоди, щоб побувати в тому лісі».

Після закінчення восьмирічки він продовжив навчання в середній школі сусіднього села Хлібодарівка, що за п’ять кілометрів від його домівки. Це ще на крок наблизило хлопця до завітної професії, адже після здобуття загальної середньої освіти він одразу вступив на другий курс Великоанадольського лісового технікуму.

Службу у армії протягом двох років проходив на Далекому Сході. Встиг побувати в Уссурійській тайзі, дивуючись її обширам, а також у містах Уссурійську, Владивостоці. Також побачив славнозвісне озеро Ханку, де білий лотос величиною з сонце, побродив сопками з їх карликовими ліщиновими кущами, райськими яблуньками і трояндовими дикоростучими плантаціями на низинах між сопками. Це все його захоплювало настільки, що почав збирати гербарій далекосхідної рослинності – а раптом знадобиться в технікумі, як повернеться на навчання. І знадобилося – здивував своєю колекцією, в якій була майже сотня експонатів, і викладачів, і однокурсників…

«Доки я тут, лише український прапор завжди буде над конторою!»

– Територія нашого лісгоспу була майже вся захоплена наприкінці лютого – на початку березня 2022 року. Коли ми намагалися врятувати службову документацію, перегнати якнайдалі від російських мародерів техніку, Володимир Іванович брав у цьому найактивнішу участь, – розповідає Віктор Костюк. – 4 березня, коли росіяни та їхні поплічники вже господарювали у Пологах, Володимир Іванович мені сказав твердо та непохитно: «Доки я тут, лише український прапор буде над конторою! Я сам його ніколи в житті не зніму»… Навіть коли росіяни влаштували у конторі нашого лісгоспу якусь «военно-гражданскую администрацию» він вперто вів свою тиху та незриму боротьбу з ворогом…

Діти та онуки Володимира Івановича, на щастя, ще встигли виїхати «зеленими коридорами» з окупованих територій. На жаль, він не зміг через родинні обставини. Йому вже було 65 років. Але наполіг, щоб їхали ми всі, хто може…

– За достовірною інформацією, Володимир Іванович у окупації теж намагався вберегти хоча б якесь службове майно від розграбування. Він відрекомендовувався ворогам сторожем на пенсії, – розповідає начальник Запорізького ОУЛМГ Володимир Селюк. – А коли ще окупанти дозволяли функціонувати «зеленим коридорам», ми направляли на окуповані території гуманітарні вантажі, благодійну допомогу від волонтерів, наших колег-лісівників зі всієї України. То Володимир Іванович зустрічав ці вантажі, допомагав їх розподіляти. Особливу увагу приділяв дітям.

Чи міг він виїхати? Звісно, ми не раз пропонували виїхати Володимиру Івановичу. А він лишився до кінця. Про трагедію ми дізналися вже у 20-х числах січня. 18 січня Володимира Івановича заарештувала російська «охранка» і вивезла у невідомому напрямку. А потім знайшли його вже вбитим. Ми впевнені більше, ніж на 100%, що свою фатальну роль зіграв один або декілька місцевих Іуд. Але людська та Божа кара за вчинені злочини знайде усіх. Володимир Іванович завжди житиме у нашій пам’яті! Його життя вже вписане славетними золотими стрічками в історію лісового господарства країни.

Колектив Запорізького обласного управління лісового та мисливського господарства висловлює щирі співчуття рідним й близьким Володимира Носика.

Вибір на все життя 

 02/04/2021 245 0

Петро ВЕЛЕСИК,Газета “Природа і суспільство”

Нарис про директора Володимира Носика.

З того віку, коли людина починає усвідомлювати світ, вона потрапляє на роздоріжжя вибору, який, неначе тінь, починає човгати за кожним. Особливо не відразу вдається знайти стежину до своєї мрії стосовно вибору майбутньої професії. Та, як згадує директор ДП «Пологівське лісомисливське господарство», що в Запорізькій області, Володимир Носик, той вибір до нього прийшов без особливих блукань. Народився він у 1957 році в невеличкому, всього на 600 дворів, селі Калиніно Волноваського району Донецької області. Поблизу села протікала невеличка річечка Велітарама, яку загатили, спорудивши гарний став, на березі якого діти проводили вільний від батьківських доручень час.

У своєму селі Володя пішов у перший клас місцевої восьмирічки. І саме навчаючись у молодших класах, якось потрапив зі шкільною екскурсією до лісу, що за 20 кілометрів від його села. У лісі вчителі організували для вихованців зустріч із лісівниками, а також різні розваги. Господарі лісу розповіли багато цікавого про дерева, а на закінчення ще й провели заняття з орієнтування на місцевості. Діти наслухалися також пташиного співу.

– Не знаю, як решта моїх однокласників, але я повернувся з тієї мандрівки зовсім іншим – почав задумуватися, як би й собі стати лісівником, – згадує Володимир Іванович і додає: – То було поки що інтуїтивне відчуття, далеке від вибору. Але з цим відчуттям уже не упускав жодної нагоди, щоб побувати в тому лісі.

Після закінчення восьмирічки він продовжив навчання в середній школі сусіднього села Хлібодарівка, що за п’ять кілометрів від його домівки. Це ще на крок наблизило хлопця до завітної професії, адже після здобуття загальної середньої освіти він одразу вступив на другий курс Великоанадольського лісового технікуму.

Здавалося, що все складається якнайкраще, але не так сталось, як гадалось: у цьому ж році вибір для нього зробили вже інші, призвавши на службу до армії, яку протягом двох років проходив на Далекому Сході. Встиг побувати в Уссурійській тайзі, дивуючись її обширам, а також у містах Уссурійську, Владивостоці. Також побачив славнозвісне озеро Ханку, де білий лотос величиною з сонце, побродив сопками з їх карликовими ліщиновими кущами, райськими яблуньками і трояндовими дикоростучими плантаціями на низинах між сопками. Це все його захоплювало настільки, що почав збирати гербарій далекосхідної рослинності – а раптом знадобиться в технікумі, як повернеться на навчання. І знадобилося – здивував своєю колекцією, у якій була майже сотня експонатів, і викладачів, і однокурсників.

Закінчив Володимир Носик Великоанадольський лісовий технікум у 1980 році й отримав направлення до Мелітопольського лісгоспу, де спочатку працював лісником, згодом майстром. І зовсім скоро його призначають начальником лісомеліоративної дільниці, колектив якої створював щорічно полезахисні насадження загальною площею в середньому 200 га. А вже в 1986 році він був переведений на посаду головного лісничого Пологівської лісомеліоративної станції, де пропрацював до 1992 року.

А у вересні того ж року Володимира Івановича Носика призначають директором ДП «Пологівське лісомисливське господарство», де він працює і понині, досягнувши вже пенсійного віку. До речі, недавно колектив підприємства відзначив своє 50-річчя. Цікаво, що від дня створення його очолювали лише два керівники – першим директором був Вадим Михайлович Лемперт і ось уже 29 років цю посаду обіймає Заслужений працівник лісового господарства України Володимир Іванович Носик.

І

з назви підприємства зрозуміло, що воно державне, займається лісовим та мисливським господарюванням. Загальна площа його угідь становить 17535 гектарів, у колективі нині працює 112 осіб. Як мовиться, оперуючи цифрами, що характеризують лісові фонди поліських лісгоспів, до яких звик автор, подумалось, що досить просто керувати такою «крихіткою». Але не тут-то було: коли розговорилися з Володимиром Носиком, то моєю реакцією на його розповідь стали зовсім інші слова, які вилилися у запитання.

– І як же ви справляєтесь із таким обширом, із такими відстанями?

Справа в тім, що до складу підприємства входить 7 лісництв, які розміщені в п’яти теперішніх адміністративних районах області й досить віддалені одне від одного. І щоб їх об’їхати, то необхідно здолати не менше 300 кілометрів. Крім того, лише три лісові масиви мають площу понад 800 гектарів, а решта – взагалі дрібнота… І тої дрібноти – різних лісків і лісочків налічується аж 395 одиниць.

– А як часто ви буваєте в лісництвах? – запитую.

– Не менше як по два рази на місяць, – промовив і, наче між іншим, додав. – А в Новополтавському – то намагаюся бувати ще й частіше, адже тут основа нашого лісового господарювання.

Як з’ясувалося, та основа – насінництво. У цьому лісництві розташований розсадник площею 20 гектарів. Тут одних лише парників 40 соток, де проводиться зелене живцювання ялівця, туї, самшиту. А взагалі в розсаднику вирощують насіннєвий матеріал 130 деревних та декоративних порід, який використовується на власні потреби й для реалізації, скажімо, одного тільки ялівця 14 видів.

Ліс віддячує, кажуть у народі, лише тому, хто працьовитий і відданий йому серцем і душею. Запитав у директора про те, скільки під його керівництвом за всі роки роботи посаджено лісу, і зрозумів, що це запитання не було для нього несподіваним.

– Десь у межах 14,5 тисячі гектарів, – одразу відповів.

Доля директора Володимира Івановича Носика, навіть якщо її читати по долоні, обов’язково зачепиться за зелені насадження. Як мовиться, забери з життя цієї людини ліс, і залишиться дуже мало. Але ніхто його не забере у нього: навіть у вихідні та після повернення влітку з роботи – аж ніяк не вгадаєте, що він робить, бо робить він те ж саме, що і на роботі, адже власними руками створив собі на дачній ділянці розсадник і клопочеться там, експериментуючи.

– Нічого не вдієш – люблю цю справу, – пояснив. – Виходить, що у виборі професії тоді, ще юнаком, не помилився – вийшло, що то був мій вибір на все життя.

– От ми говоримо про науково-технічний прогрес, – співрозмовник змінює тему розмови. – Хіба прогрес винен у тому, що нахаба розвантажив самоскид зі сміттям на березі річки, озера чи серед лісу? Прогрес повинен навпаки допомагати оберігати довкілля.

Правильні і мудрі слова, подумалось, справді, коли їдеш на автомобілі – цією ознакою отого прогресу, то не обов’язково ж наїжджати на мурашник… А тим часом директор продовжує:

– У наш час із кожним роком все важче виживати і лісовим підприємствам. І заслуга усього нашого трудового колективу в тому, що ми з року в рік добиваємося відрадних результатів у праці. Скажімо, торік ми отримали лише 5 мільйонів гривень із держбюджету, звісно, що навіть для ведення лісового господарства цього недостатньо, тож доводиться займатися і, здавалося б, невластивою для галузі діяльністю – зокрема, веденням сільського господарства і шукати інші джерела фінансування. Так, маємо 270 гектарів ріллі, де вирощуємо пшеницю, соняшник і навіть сорго. Свої труднощі створили для наших лісівників і засухи минулих років, що призвели до масового всихання у нас, насамперед, акацієвих насаджень 40–50-річного віку. Тож, як і деревину від санітарних рубок використовуємо їх на дрова та щепу для реалізації. Позаяк ділової деревини не маємо можливості заготовляти, то з отриманих від санітарних рубок 4–5 тисяч кубометрів деревини 90 відсотків спрямовуємо на паливо. Виготовляємо також і різні ящики за замовленнями.

На закінчення розмови залишилося поговорити й про мисливство, адже все-таки маємо справу із лісомисливським господарством. Мисливські угіддя тут становлять 52,5 тисячі гектарів – з них 2,6 га лісові, а решта – поля, балки та інші всілякі неугіддя. Основні види мисливських тварин: дикий кабан, козуля, заєць-русак, вовки, єноти, з птахів – фазан, сіра куріпка і водоплавна птиця тощо. Постійних мисливців усього 250 чоловік, але різних пригод на полюванні, розповів мені директор, який також мисливець, трапляється чимало. З тих розповідей виходить, що мисливство культивується в господарстві, насамперед, як один із видів змістовного відпочинку і збереження, і примноження фауни.

Коли слухав впевнений і спокійний голос Володимира Івановича, подумав, що доки серед нас ще живуть ось такі люди, то все буде добре, все обов’язково стане в країні на свої місця.

 Екоінформ

Будуть дуби у степу 

 14/02/2022 73 0

 Які ліси вирощують на Південному Сході України.

Державне підприємство «Пологівське лісомисливське господарство» розташоване у південно-східному степу Запорізької області. Суцільні поля і сільгосп­угіддя, пекельний влітку та холодний взимку клімат, вітри й суховії. І невеликі острівці лісу. Саме їх належить берегти пологівським лісівникам.

– Колись у нашому краю буяли луки вільного степу Дикого Поля і Запорізької Січі. Краєм протікали річечки й струмки, уздовж яких зростали верболози, – розповів директор Пологівського лісомисливського господарства Володимир Носик. – А з початку 1840-х років Х1Х століття на цих землях оселялись німецькі колоністи, яких тодішній уряд Російської Імперії активно запрошував на українські землі. Вони утворювали колонії й міста на Херсонщині, Дніпропетровщині, Полтавщині і в нас. І саме німці почали створювати у нашому степу дубові ліси. Також у наших краях працював й легендарний лісівник тієї епохи Віктор фон Графф. По суті, ці дубняки у нашому голому нині розораному степу – це живий пам’ятник першим залісювачам українського степу.

Наш лісгосп почав свою історію з утворення у 1969 році лісомеліоративної станції. Таких станцій тоді було чотири в області. Нині вони або ліквідовані, або перетворені у держлісгоспи. Завдання було одне – запобігти несприятливим погодним явищам й ерозії ґрунтів. Колись у нас працювали й до 300 працівників. Нині, загалом, 118. Бо у грудні минулого року до нас приєднали Запорізький лісгосп, де було менше 50 осіб.

– Володимире Івановичу, а яку територію нині займає реформований лісомисливгосп?

– Площа оновленого підприємства становить понад 25 669 гектарів. Площа – одна з найбільших по південно-східній частині області. Але ми дуже розкидані і розсіяні територією чотирьох укрупнених районів області. Є у нас угіддя обабіч обох берегів Дніпра, а решта наче маленькими крапочками лісу у суцільному степу. Лише два відносно великі як для нас масиви лісів площею більше 500 гектарів. Решта лісів розкидані наче острівцями. Є й площею у 10–20 гектарів.

– Решта степ?

– Розораний голий степ, що вкритий, куди не кинь око, суцільними полями. Між ними невеликі зараз лісопосадки. А ще балки, яри, яруги, схили, що інколи нагадують суцільні гори. До речі, відсоток ро­зораності ґрунтів у нашому регіоні становить понад 90%.

– Розкажіть, будь ласка, про особливості клімату вашого регіону?

– Коли в повітрі до +40° С, то на землі – до +60° С. Щороку опадів меншає. Інколи випадає лише до 300 міліметрів на рік. Зими або малосніжні чи взагалі безсніжні, або дуже сильні морози. Весна та осінь теж короткі й теж дуже посушливі. Часто спостерігаються й несприятливі метеорологічні явища. По нашому регіону дме південно-східний вітер. От часто він уже навесні приносить із собою суховії. Не рідкість пилові й піщані бурі.

Якщо раніше під час ведення сільського господарства захисні лісосмуги між полями акуратно доглядали, проводили там вибіркові й санітарні рубки, освітлювали їх, то нині часто їх просто вирубують під корінь. Так роблять у багатьох територіальних громадах краю. Тож вітрам і буревіям є де розгулятись.

У Пологівському районі було 18 ставків. Нині ж лишилось лише шість, решта пересохли. Річки, що протікають нашими угіддями, Конка та Гайчур, теж обміліли і вже нагадують струмочки. У таких кліматичних умовах нам доводиться працювати. І глядіти, оберігати та по можливості відтворювати ті лісові острівці у голому степу, аби й вони не зникли, лишивши людей без жодного захисту.

До речі, є ще одна особливість клімату. Ми ж іще й мисливське господарство. От через посушливість у нас майже немає диких качок – типового і дуже популярного мисливського виду. Лише навесні пролетять зграї. То зараз вимушені розселяти фазанів в угіддях. Хоча й фазанам теж потрібна вода. Добре, що козулі, кабани, зайці є. А ще час від часу трапляються й рідкісні червонокнижні дрохви та стрепети.

– Як раніше у ваших краях відбувалося залісення? Як зараз? І де ж знайти хоча б маленький клаптик землі під хоч якийсь новий лісочок, як Ви розповідали вище.

– Починаючи з 1969 року, ще була земля сільськогосподарського призначення, яку нам вільно виділяли. Зараз уся земля зайнята, нам нічого не виділяють. Ось тепер ще можливо залісити солончаки, яри, пустирі. Це ті землі, де вже й сільське господарство не можна провадити. Та й виростити високопродуктивні насадження неможливо. У 1969 році планувалося підвищити лісистість нашого краю десь до п’яти відсотків. Нині вона становить лише 3,9%.

– А які дерева найкраще приживаються у таких екстремальних умовах?

– Зараз ми робимо ставку на дуб звичайний і використовуємо тут досвід легендарних лісничих минулого, які не боялись утворювати дубові гаї у голому степу, зокрема, у Великоанадольському лісництві на Донеччині, де кліматичні умови схожі з нашими. Є сосна кримська. Є й клен, ясен, у балках, яругах на солончаках – акація та гледичія. До речі, через такі екстремальні кліматичні умови багато дерев у нас дозрівають та «старішають» уже у віці 40–50 років. Особливо – акація.

А от дуб завдяки своїй могутній кореневій системі досить таки добре пристосувався до пекельного сонця й сухого ґрунту. Бо у ґрунті він починає шукати воду і часто знаходить її на глибині 10–20 метрів. Сосна немає такої змоги і часто починає засихати, коли опиняється у землі, де лише зовні трошки чорнозему, а всередині – глина чи каміння.

– Сухий спекотний клімат значно підвищує загрози пожеж?

– Так, це дуже підвищує чинник ризику виникнення лісових пожеж. У минулі роки нам дуже дошкуляли палії трави, очерету навесні й восени, коли вогонь перекидався на наші лісові острівці. Зараз ця біда трошки минула. Тому ми приділяємо велику увагу мінералізованим смугам. У нас мінералізовані смуги завширшки й понад 3–10 метрів. А ще ми створюємо посадки дерев хвойних і листяних порід так званою кулісою, коли спершу йде ряд кленів, далі сосна, слідом дубки тощо. Бо сосна дуже уразлива до пожежі, особливо верхової. А якщо створювати таким чином, то великої біди можна уникнути – листяні ліси не настільки легкозаймисті. Є вже й у нас свій унікальний досвід гасіння лісових пожеж.

Основна зброя наших працівників у боротьбі з лісовими пожежами – ранцеві вогнегасники. Пожежний модуль на базі «УАЗа» у нас лише один. Був ще з часів меліоративної станції та малої площі угідь. Пожежного автомобіля у нас немає й досі. Але й незважаючи на таке скромне обладнання, ми впевнено оберігаємо наші ліси від вогню. Велику увагу приділяємо профілактиці, мінералізованим смугам, роз’яснювальній роботі з населенням, встановленню бігбордів, табличок тощо, патрулюванню лісових масивів та прилеглої території, особливо у період весняно-літнього відпочинку громадян на природі. До речі, наш Південний Схід дуже густо заселений.

– І про якусь серйозну господарську діяльність у таких умовах не може йти й мови?

– Жодних рубок головного користування тощо ми не проводимо. Лише вибіркові санітарні рубки і все. Та й то мізерними обсягами. До речі, 30% наших угідь займає територія природно-заповідного фонду. Там категорично заборонено чіпати навіть мертві дерева після лісових пожеж. І вони там гниють, руйнуються, захаращують місцевість і сприяють виникненню нових надзвичайних подій.

До того ж, по нас дуже боляче вдарило припинення державного фінансування Південного Сходу у 2016 році. Зараз трошки отямились, але фінансові засоби дуже скромні. Середня заробітна плата персоналу становить лише 7846 гривень. Для високопромислової області це мізер, копійки. Тому й лишились справжні фанати лісової справи, які пронесуть любов до лісу та природи через усе життя. На щастя, у нас саме такий колектив. Я особливо хочу виділити досвідчених працівників – лісничих Новополтавського лісництва О. Свиридовського, Гуляйпільського лісництва В. Родіна, Кам’янського лісництва В. Тіманькова та Більманського лісництва Ю. Нехайчука, помічника лісничого Пологівського лісництва В. Кайдаша, інженера з охорони праці В. Костюка, головного економіста О. Дмитренко.

З молоді в лісгоспі хочу відзначити помічника лісничого Гуляйпільського лісництва О. Ткаченка, помічника лісничого Кам’янського лісництва В. Гавриленка, інженера лісових культур А. Діхтяр та економіста О. Вшивкову.

А ще неабияк тішить, що минулого року, незважаючи на всі труднощі, ми таки посадили 265 гектарів молодих лісів, зокрема, 59,1 га – саме дуба звичайного. Вже маємо плани на весну 2022 року. Тож українському лісу на Південному Сході і на Запоріжжі бути!

Підготував

Микола ЯВОРСЬКИЙ,

Газета “Природа і суспільство”

Будуть дуби у степу