29/05/2015
0На Буковині тільки він може розповісти про це важке і небезпечне ремесло. Василь Бечко з гірської Усть-Путили торік відсвяткував 85-річний ювілей. Нині він вправно газдує на обійсті, тож відкладає господарський інструмент, щоб розповісти кореспондентові «УК» про час, коли сплавляв Черемошем дараби.
Стовбури зрізаних та очищених від гілок дерев в'язали у плоти, які зв'язували один за одним у довгу вервечку. Так утворювався один пліт — бокор. Бокораші стояли спереду плоту і спеціальними веслами-стернами управляли ним, щоб уникнути мілин та великих валунів у річці і щоб пліт не винесло на берег. Фото Ярослава САДОВОГО
Плоти були по 200 метрів
— Отам була гамованка — велике плесо. Ними гамували, тобто затримували, воду з малих річок, з Білого і Чорного Черемошу, що тут сходяться. Тому наше село колись називалося Межибрідки, — розповідає Василь Дмитрович. — Ліс рубали лише взимку. Ніякої техніки ще не знали. З верхів’їв колоди спускали вниз ризами — збитими з дощок довгими, понад кілометр, вузькими жолобами або возили цугами — парою коней. Тут їх складали у штабелі, а з ранньої весни і до сивої осені пускали сплави.
У 16 років Василь Бечко вже вправно в’язав колоди у талби (плоти від 5 до 16 метрів завширшки), а потім талби одну за одною конусом — у дарабу, яка іноді сягала 200 метрів. Попереду ставили керма — закріплені особливим чином весла завдовжки 10 метрів. Хто мав найбільшу силу, ставали керманичами і вели дарабу. В одній дарабі могло бути до 20 талб, а це до 800 кубометрів деревини. Отак більш як сто років сплавляти карпатськими річками ліс із гір у долину.
Вручну свердлили кожну колоду, потім кидали в тиху воду й міцно скріплювали металевими тросами — шварами.
— У мене є те свердло, а також рачки — залізні «кігті», які ми кріпили до взуття, щоб втриматися на плоту, що мчав розбурханим Черемошем, — продовжує розповідь Василь Дмитрович. — Ще були в нас широкі пояси з грубої шкіри, людина в них мала вар’ятську силу. Спочатку нас, молодих, — мого старшого брата Юрія, братів Довбушів Івана і Миколая, які об’єдналися в бригаду, цілий місяць досвідчені плотогони учили всього. Потім посилали скрізь на сплави. Протягом сезону за планом ми мали переправити 30—40 тисяч кубів лісу.
З буковинських Сергіїв сплавляли аж у прикарпатський Тюдів. Тихі загати (де зупиняли дараби) були на Черемоші також у Вижниці і Кутах біля сплавконтор. Потім перейшли бригадою працювати у сусідню Верховину. «Там дільницею керував Федір Коломієць із Києва, добрий чоловік, але й вимогливий, а в Конятині був Дмитро Попюк, дуже цінував робітника», — пригадує Василь Дмитрович, який, видно, давно пробачив усім людям несправедливість і колишні образи, якщо вони були, і тепер пам’ятає лише добрі і світлі імена й події.
Бокорашів на бокорі було 3—5, інколи й більше — залежно від величини плоту і складності та довжини маршруту. На плотах влаштовували спеціальний майданчик, де розводили багаття (ватру), також ставили невеликий курінь. Ліс сплавляли Черемошем і Прутом аж до Чернівців, а часом і далі — навіть до румунського Галаца, що на Дунаю. На Гуцульщині останній пліт пройшов Черемошем у серпні 1979 року. Фото Ярослав САДОВОГО
Покладалися на Бога і силу рук
Щопонеділка вдосвіта сплавники збиралися біля гамованки у верхів’ях, де вже на них чекала чергова дараба, гамованку відкривали — потужна хвиля зривалася на волю, захоплюючи за собою величезний пліт з людьми. Додому поверталися тільки у п’ятницю. Бувало, що не всі. Сплавляння лісу сповнене небезпеки і ризику, тому такі робітники були в особливій пошані.
По 15 годин напруженої праці — жодної хвилини перепочинку. Усе трималося на силі і вправності сплавників. Керманичі мали добре знати річку, її острови, пороги, водоспади. Найважливіше було пройти повороти, інакше на заторах вода ламала величезні стовбури, мов тріски. Небезпека крилася ще й у тому, що позаду могла йти інша дараба. Добре, коли день. Бувало, йшли річкою в такі чорні ночі, що керували плотом тільки на слух. Це потім на берегах Черемошу чергували потужні ЗІЛи, які тросами допомагали розбирати затори. А до того сплавники покладалися лише на Бога і силу своїх рук.
— Йо, це важка робота! — каже Василь Дмитрович. — Одного разу бив такий град, наче каміння на нас летіло з неба. Але ніхто не випустив кермо з рук. Дощ не дощ, сніг не сніг, а мусиш доставити дарабу. Кожну колоду перевіряли по накладній. Дисципліна була залізна. Напідпитку ніхто не мав права ступити на плоти. Виганяли тоді з роботи зовсім. Не було сторонніх. Хай би яка спека, але мали веслувати тільки в сорочці чи футболці, інакше усіх позбавляли премії. Заробляли добре. Нас знімали в кіно, і не раз.
Взимку сплавники працювали в лісокомбінатах на заготівлі деревини.
— Лише в середині 1960-х з’явилися в горах гуртожитки для лісорубів, — розповідає Василь Бечко. — А то жили місяцями в колибах. Мороз тріщить, снігу по пояс. Спали на встелених свіжою хвоєю лежанках, вкривалися сардаками. Старші чоловіки біля вогню, який палав посеред колиби, а ми, молоді, ближче до стін, на ранок аж волосся примерзало.
Лісосплаву немає — риби також
Василь Бечко більш за все мріє, щоб в Україні був мир. Фото автора
Вважається, що останню дарабу на Черемоші провели 1969 року. І все-таки остаточну крапку на лісосплаві поставили років через 10 — спускали невеличкі плоти. Кажуть, що дараби били рибу. Сплаву вже давно нема — але й риби в гірських річках також.
— Сплавників майже не залишилося, — каже Василь Дмитрович. — Дай Боже здоров’я Степанові Дмитровичу Танасійчуку, що проживає у Барвінкові на Прикарпатті, ми з ним працювали разом.
Василь Дмитрович давно на пенсії. Разом з дружиною виховали трьох доньок, радіють зятям, онукам і правнукам.
— У нас в сім’ї було восьмеро дітей, жили по-простому. Я народився 1929 року тут, на Буковині. Бачив на своїй землі багато держав. Були у нас румуни, а на тому березі Черемошу, у Галичині, — поляки. Потім прийшли руські, знову румуни разом з німцями і мадярами. Півроку ми були без ніякої держави, а відтак настала нарешті Україна. Я, бачите, якраз народився у цім повороті, і все на своєму горбі пережив. Нині прошу Бога день і ніч, щоб наші діти всі живими і здоровими повернулися з цієї війні, яка впала на нас як грім з неба, щоб був в Україні мир. Тепер не тільки ми, старші люди, знаємо йому істинну ціну.
