23/01/2023
0
Підготував Володимир РОМАНЕНКО,“Лісовий і мисливський журнал”
Про лісівника, офіцера, десантника, Героя…
Івано-франківець Володимир Михайлюк став за покликанням серця лісівником, приділив своє життя лісовому господарству та плекав ліси рідних Карпат. Але його покликав військовий обов’язок і він став Воїном, який до останнього подиху боровся за Україну.
– Ми родом із сусідніх сіл Надвірнянського району Івано-Франківщини. Моя подруга зустрічалась із товаришем Володимира, з яким вони разом захищали Україну під час антитерористичної операції. Вона й познайомила нас. Ми удвох чекали наших коханих і молились, особливо коли вони виходили зі страшного Дебальцевого оточення… На щастя, тоді хлопці повернулися живими, – втирає сльози вдова Володимира Михайлюка Ганна. – Після демобілізації навесні 2015 року Володя влаштувався майстром лісу до Пасічнянського лісництва Надвірнянського держлісгоспу. В березні 2016 року ми урочисто побрались. У 2018 році народилася старша донечка Софія, а другій – Веронічці цього року виповнилося два рочки.
Володя закінчив технічний коледж, потім отримав вищу освіту – теж технічну. Але після служби в АТО закохався у його Величність Ліс. До речі, мій тато теж лісівник, працює у тому ж лісгоспі, де працював і Володя. Лісівником був і мій дідусь – династія. Мій чоловік вирішив присвятити все своє життя лісу, тому отримав ще другу вищу освіту за лісівничим фахом. За сумлінну працю був нагороджений подякою Держлісагентства. Чимало нагород він отримав і як учасник АТО.
Робота у лісі була дуже важка й відповідальна. Пам’ятаю, як серед ночі чоловік із хлопцями за сигналом тривоги виїздили затримувати «чорних лісорубів» – браконьєрів. До речі, Володі активно допомагав його товариш-односелець, із яким вони разом воювали у Дебальцевому. А у години відпочинку ми усі разом гуляли нашими хвойними лісами. Особливо полюбляли гуляти так званим Ксьондзевим урочищем. Мальовнича галявина, де завжди чисте та прозоре джерело й криниченька.
Взимку 2019 року Володимир Михайлюк знову одягнув військову форму. Так Лісівник за покликанням знову став Воїном.
– Володимир пішов уперше на службу ще юнаком після закінчення коледжу. В 2014 році, з початком АТО, він знову добровільно записався спершу до так званого п’ятого батальйону, а звідти – до легендарної 128-ї гірсько-піхотної бригади, що у м. Мукачевому. На фронт разом із Володею пішли і його друзі-односельці. Всі разом були під Дебальцевим. Як розповідав мені чоловік, вихід із Дебальцевого був дуже важким та кровопролитним. Незважаючи на обіцяний «зелений коридор», наші хлопці виходили під постійними обстрілами, – продовжує Ганна Михайлюк. – Багато з них загинуло, було поранено, потрапило у полон. Але високий бойовий вишкіл та Бог вберегли Володимира й земляків від біди.
У лютому 2019 року Володимир знову призвався на контракт. За сумлінну службу був командирований на так звані «курси лідерства» до Львівської академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного. Володя служив командиром своєї навчальної групи. Восени минулого року чоловік успішно закінчив навчання і отримав звання молодшого лейтенанта. Його направили до міжнародного центру миротворчості та безпеки. Там Володимир служив на посаді командира танкового взводу батальйону OPFOR.
Звідти й пішов на велику війну…
Володимир сумував за рідним лісом і за першої нагоди завжди намагався хоча б трошки відпочити на природі. Як я вже казала, він й надалі лишався Лісівником.
«У першому ж бою танк під командуванням Володі протистояв колоні окупантів»
– Такого доброго, душевного, позитивного і водночас – хороброго, вимогливого, мужнього командира вдень з вогнем не знайдеш. Пам’ятаю наше перше знайомство. Тоді за кілька хвилин спілкування наш екіпаж: я – «мехвод», навідник й командир, відчули себе єдиною командою по духу, – згадує бойовий побратим Володимира Михайлюка десантник-танкіст Максим. – Пам’ятаю наші перші бої з орками на Київщині. Пекло знищеного аеропорту в Гостомелі, куди наче таргани набилося кілька тисяч хвалених російських «голубых беретов». І ми – в оточенні цієї армади.
У першому ж бою наш танк під командуванням Володі протистояв колоні окупантів. І ми знищили з першого ж пострілу «аналоговнєтний» Т-72 із «наворотами». Далі, з двох пострілів наче в тирі підсмажили ще один російський танк. Окупанти, спершу, навіть не зрозуміли, хто це по них стріляє, бо вірили, що всі українці відразу впадуть перед ними на коліна. Ми також палили у мотлох їхні БТР-и з десантурою на броні, яка вже відчувала себе завойовниками. Володя особисто «частував» орків вогнем великокаліберного танкового кулемета. Більше того, ми захопили сучасну бойову машину десанту БМД-3. Володя особисто, з допомогою хлопців, пригнав трофей на позиції.
На жаль, ми теж зазнавали втрат. Орки не шкодували ані снарядів, ані ракет. На Київщині, у селі Горенка, по нашому танку вдарив дрон-камікадзе. Машина пошкоджена, ми контужені… Вогонь по позиціях не зупиняється. Навколо імла від диму вибухів, прилади не працюють. Добре, що машина ще могла рухатись. Будь-яке влучання в нас могло стати фатальним. Володя виліз із танка та жестами й знаками показував як і куди безпечно їхати, щоб уникнути обстрілу. І це йому вдалося. Завдяки цьому нам з піхотою пощастило переправитись по мосту через річку Ірпінь.
Русня сповна заплатила за смерть наших побратимів, за спалені українські міста та села, вбитих, скалічених та зґвалтованих жінок й дітей під час спроби окупації. В селі Нові Петрівці наш екіпаж під командуванням Володі та ще один танк спалили чотири російські танки, бронетранспортер та бойову машину піхоти. Ми гнали цих виродків аж до самого Чорнобиля.
Згодом Міністр оборони України Олексій Рєзніков та Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, командування ЗСУ особисто вручали хлопцям заслужені потом й кров’ю нагороди на спаленому летовищі в Гостомелі. Тоді Володимиру вручили іменну холодну зброю.
Як згадують бойові побратими Володимира Михайлюка, лісівничі якості неабияк допомагали молодому офіцеру та його підлеглим на полі бою. Недаремно, позивний Володимира був «Лісник». Такий самий позивний мав і його командирський танк.
– Ніхто краще за Володю не вмів «читати» сліди, орієнтуватись на місцевості. Він помічав найменшу зламану гілочку чи кущ, притоптану травинку. Пам’ятаю, як уже на Харківщині у Старій Салтівці Володимир, ризикуючи життям, вивів групу наших піхотинців з-під обстрілу в лісі, в якому раніше не був, але лісівничий досвід неабияк допоміг, – згадує Максим.
– Володимир завжди цінував життя бійців. Він добре розумів, що це чиїсь сини, онуки, чоловіки, батьки. Бо сам колись пройшов через піхоту. Пригадую бій поблизу села Веселого на Харківщині. Тоді наша піхота при підтримці танкістів вибила москалів із елеватора і закріпилась там. І от ми чуємо по рації, що у наш бік прямують відразу три російські танки, – розповідає ще один боєць львівської «крилатої піхоти» Дмитро. – Володимир відразу наказав вирушити прикривати хлопців. Ми стали у засідці на зручній позиції у лісопосадці, де чекали на ворога. Сили були нерівними, але Володимир не залишив піхоту напризволяще.
А ще він був справжній господар. Ще до війни Володимир постійно копирсався у техніці, сидіти над службовими паперами – не для нього. От щось відремонтувати, полагодити – будь ласка. Так само і на фронті, бо де б ми не були, у нас завдяки Володі завжди панував лад і порядок. Він ніколи не підвищував голос на підлеглих, але був дуже вимогливим та принциповим командиром. А ще дуже сміливим. Хлопці бачили, як він йде першим у вогонь та воду і намагалися бути такими ж, як Володимир. Він ладен був віддати життя за кожного з нас і ми так само. Таке от справжнє фронтове братерство.
«Володі вирвало серце в буквальному розумінні цього слова….»
– Чоловік не розповідав мені нічого про цю війну. Не хотів, щоб я з дітьми хвилювалась. Але я все розуміла і бачила у новинах. Володя завжди намагався зателефонувати, заспокоїти, що з ним усе гаразд, – згадує вдова загиблого Героя. – У випадку затяжних боїв завжди завчасно попереджував, що не буде зв’язку, але згодом дасть знати.
За два тижні до загибелі Володимиру вдалося приїхати до нас. Він був як завжди веселим та усміхненим. Але наші дівчатка дуже голосно плакали та обіймали тата, наче не хотіли відпускати. Певно, щось передчували…
28 липня Володимир на фронті відсвяткував свій останній день народження. 1 серпня чорний птах біди залетів до нашої родини. Увечері, в ту останню неділю Володя, як завжди, підбадьорив мене та попросив поцілувати донечок. Сказав, що у них попереду важкі бої, тож знову не матиме можливості виходити з нами на зв’язок. У понеділок наші дівчатка, зненацька починали голосно ридати… Згодом я дізналась, що в цей час чоловіка не стало, це був його останній подвиг справжнього Чоловіка, Воїна й Героя. Тепер мій чоловік, як каже наша старша донечка, білими крилами янгола накриває й захищає нас із небес!
– Це було під Зайцевим на Донеччині. Ми мали підтримувати вогнем наступ нашої піхоти. Перед боєм Володя коротко вимовив, що має якісь погані відчуття, що наснились донечки, що він дуже сумує за ними, за дружиною, батьками. Але швидко, з гумором, посміхаючись нам, сказав бадьоро: «То що, не їдемо?». Тоді ми вже завели двигун танка і теж посмішками підіграли командиру: «Звісно, ні!», – згадує десантник Максим. – Бій був дуже запеклий. Спершу наступ був вдалий. Але згодом орки почали влучно крити вогнем піхоту. Ми, як завжди, потужно прикривали побратимів. Але бійцям треба було відійти та перегрупуватись, щоб не стати живими мішенями для ворожої артилерії. Володя виліз із командирської башти, махнувши піхотинцям рукою: «Хлопці, відійдіть звідти бігом!» У цей самий момент прилетіло й до нас. Один осколок пробив наскрізь спину Володі й розпанахав йому груди. Ми міряли командиру пульс, але пошматоване живцем його сильне тіло та вирване серце не залишали йому шансів на життя. Покойся з миром, наш бойовий товариш і славний командире.
Наш екіпаж та танк «Лісник» досі у строю. Б’ємо ворога за нашого Володю та усіх загиблих побратимів. От тільки у наших душах та серцях уже пустка. Наче шматок вирвали живцем. І час не лікує.
Володимира Михайлюка посмертно нагородили Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Крім того, молодий офіцер посмертно був нагороджений відзнакою Держлісагентства «Відмінник лісового господарства України».
Молодший брат Володимира, який служить прикордонником на Півдні, теж нині захищає Україну. Як розповідають рідні, з початком широкомасштабного вторгнення хлопець повернувся додому з заробітків з-за кордону і став у стрій за прикладом брата та друзів.
Дружина Володимира Ганна теж не скорилася страшній біді й життєвим незгодам та мобілізувалася до лав Збройних Сил України. Сильна духом жінка, яка має медичну освіту, служить старшим бойовим медиком у роті охорони Надвірнянського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. До речі, ще у Дебальцевому у 2015 році її майбутній коханий чоловік теж служив медичним братом. Навіть мав позивний «Медик»…
