Секрет перемоги 

Олександр КРИВЕНКО, фото Анатолія Дементія, “Лісовий і мисливський журнал”

Історія мисливця з Полтавщини, який добровільно боронить Україну від російського окупанта.

У спільноті тих, хто відповідально займається полюванням, не бракує людей винахідливих, мудрих, рішучих і сміливих. Вони здатні приймати неординарні й ефективні рішення у кризових ситуаціях. Яскравим прикладом цього – є створення територіальної оборони на Гадячині, що в Миргородському районі Полтавської області.

Як тільки в перші дні широкомасштабного вторгнення РФ в Україну громада опинилася під загрозою окупації, миттєво з’явилися активні мешканці, які організували оборону міста й опір агресору. Одним із найактивніших у цій історії став Анатолій Дементій, 41-річний мешканець Гадяча, мисливець і громадський активіст, який і нині продовжує свою звитяжну справу в лавах Збройних Сил України.

– Пане Анатолію, Ви завжди відстоювали права українців, які захоплюються полюванням, популяризували мисливство, займалися іншою громадянською діяльністю. Але розпочалася війна і багато мисливців взяли зброю у руки не для полювання, а задля захисту своєї країни. Особливого розголосу набула історія про те, як Ви разом із земляками, влаштували у своєму краю справжнє сафарі проти російських військових і зруйнували наступальні плани ворога.

– Мисливці вміють швидко самоорганізовуватись, і ці навички ми на Полтавщині сповна реалізували в перші дні нового етапу російсько-української війни. Ми створили багато інженерних перешкод, аби ворожий транспорт не зміг рухатись у запланованому напрямку на Миргород та Пирятин і не вийшов на одну з основних транспортних артерій Київ–Харків.

До війни

– Розкажіть, будь ласка, трохи про себе і чим Ви займались до того часу, як пішли на фронт?

– Я маю вищу освіту. Багато років працював у мисливському господарстві: спочатку мисливствознавцем, потім – єгерем. Маю міжнародну категорію судді Кінологічної спілки України. На хліб заробляв вихованням мисливських собак. Окрім того, маю власну пасіку. З Ігорем Жмурком впроваджуємо новітні методики ведення бджільництва в Україні.

– Якими проблемами суспільного життя Ви займалися?

– Я директор Полтавської філії (відокремленого підрозділу) Всеукраїнської асоціації мисливців та користувачів мисливських угідь.

Крім того, я допомагав людям захищати свої права від зловживань з боку газових монополістів, які, згідно з наявними у мене доказами, тероризує місцеве населення.

Водночас, як справжній захисник диких тварин я, спираючись на європейські практики, допомагаю усім зацікавленим побороти безпритульність собак й інших тварин. Від цього виграють усі. Щоби так сталося, потрібно зовсім трішки політичної волі, хоча б органів місцевого самоврядування, тому що саме внаслідок їхньої бездіяльності існує згадана проблема. Варто запровадити таку систему реєстрації, що встановлює зв’язок між твариною і її власником. Поліція виявляє, наприклад, собаку, що бігає без нагляду, та, за татуюванням відповідного номера на ній чи вживленому чипу, штрафує господаря цієї тварини. Такими заходами можна припинити самовигул собак, а отже, їх безконтрольне розмноження.

– Пане Анатолію, як так трапилося, що Ви захопилися полюванням?

– Захопився полюванням я у дитинстві, ледь не відразу, як тільки виліз із пелюшок. Певно, генетично успадкував традиції вже покійного, на жаль, мого батька, який був мисливцем і тримав мисливських собак. Якщо мого молодшого брата тягнуло до металолому, і він проводив, здебільшого, свій час у гаражі, то я мав інші захоплення. Бувало, хтось у гості до нас завітає та поцікавиться: «Де Толя?» Батьки відповідали: «Шукайте його біля собачої будки, а потім – в інших місцях!» Мене вабили тварини. Часто приносив додому кошенят, зайченят, фазанів. Звісно, коли я вже міг долати відносно довгі відстані, то був і загоничем.

Мені завжди подобалося бути на природі. Я навіть школу прогулював. Йшов у степ і шукав там козуль, зайців, лисячі нори. Певно, жоден мисливець не пояснить, що його тягне. Тягне не для того, щоби щось здобути. Останнє є просто логічним завершенням такої прогулянки, бо ж треба чимось і повечеряти. Не завжди полювання закінчується добуванням якоїсь дичини. Іноді приносиш додому лише гриби чи ягоди. Отже, полювання – це не завжди добування дичини.

На фронт

– Як дружина, донька та батьки сприйняли Ваше рішення піти на фронт?

– Батька в мене вже немає, матуся, слава Богу, жива, але має інвалідність. Отже, у мене є підстави бути звільненим від призову до війська, але я поговорив зі своєю дружиною та фактично поставив її перед фактом, що мене відправляють у відрядження на фронт. Ми навіть не обговорювали це рішення, бо дружина знала мою позицію. Отже, вже 25 лютого я мобілізувався до лав Збройних Сил України.

Армійські будні

– Поділіться, будь ласка, Вашими спогадами про перші фронтові дні.

– Приїхавши на місце, розмістились у посадках, почали копати. Відразу довелося комунікувати з місцевими мисливцями, і завдяки ось такій корпоративній солідарності отримали автомобіль, сокири, все найнеобхідніше. Саме мисливці привезли те, чого ми потребували.

– Пане Анатолію, як на мене, полювання – особлива філософія, прекрасний стиль і висока культура життя. Необхідність відповідати на повномасштабне вторгнення РФ в Україну сповна розкрило ще й національно-патріотичні, духовно-моральні чинники вітчизняного мисливства. Чи могли б Ви, з огляду на власний досвід, назвати ті складові характеру українського мисливця, які допомагають Вам і Вашим побратимам ефективно воювати проти російських військ?

– Українські мисливці (браконьєри – не є мисливцями) завжди мали високо духовні й моральні якості. Це ми неодноразово бачили й на змаганнях тощо. Взагалі, пропаганда правильного полювання останнім часом дала свої плоди для нашого брата. Справжніх мисливців стало набагато більше. Це видно і по-їхньому вбранню, і по культурі нашого спілкування у соцмережах. Належність до мисливського братства відкриває багато можливостей, зокрема, дає змогу краще комунікувати з керівництвом громади, яка тим чи іншим боком дотична до полювання.

– Чи зустрічали Ви на фронті своїх побратимів-мисливців?

– Так, я дуже багато зустрічаю тут нашого брата, з позивними «Єгер» або «Мисливець». Спілкуємося, допомагаємо один одному.

– Які знання та практичні навички мисливця, на Ваш погляд, є тим, що допомагає представникам цієї спільноти бути готовими до збройного опору зовнішньому агресору?

– Навички, отримані у цивільному житті під час полювання, безумовно, допомагають. Притаманний мисливцю периферійний зір допомагає виявляти те, чого інші, зазвичай, не бачать. До речі, тут у пригоді й досвід грибника, коли йдеться про місця, заміновані протипіхотними мінами, або з ймовірно наявними розтяжками. Отже, діти лісу дійсно мають переваги над рештою мобілізованих військовослужбовців – дітьми асфальту.

– Чи допомогла Вам у війську майстерність із володіння вогнепальною зброєю?

– Навички, отримані під час полювання, безумовно, допомагають, адже потрібно швидко пристріляти зброю та, в разі потреби, полагодити її.

– Перебуваючи на фронті, чи доводиться Вам взаємодіяти з волонтерами?

– Передусім, це давні наші друзі-мисливці Анна Яковлєва та Роман Степчук, які постійно допомагають: збирають кошти на обладнання й інші деякі речі, надсилають їх сюди. Звісно, постійно розширюємо коло своїх помічників. Зокрема нас підтримують родичі військових. Трапляється, що допомогу по цій лінії отримує побратим, який ніколи не займався полюванням, але її доставили мисливці. Для мене це ще й добра нагода поспілкуватися з колегами не про війну, а про духовно близькі речі.

– Чи зустрічалися Ви на фронті з дикими тваринами?

– Так, і це трапляється часто. Щоправда, вперше у житті я тут не бачив жодного їжака. Зустрічаються козулі. Кабанів тут узагалі незліченна кількість, на днях один із них дорогу переходив. Буває, зайці завітають уночі, і трапляються пригоди. На тепловізорі щось побачимо та вже думаємо, чи не орки до нас повзуть. Бувало, і вогонь по них відкривали посеред ночі, сприйнявши їх за ворожі цілі.

– До новітньої фази російсько-української війни Ви успішно викривали так званих екоактивістів та протистояли їм. Чи не збільшилася загроза мисливству з їхнього боку нині, коли багато мисливців на фронті?

– Серед так званих екоактивістів є ті, що свідомо спекулюють на антимисливській темі, щоби добре заробити й отримати донати та гранти, а є й просто люди, які далекі від екології, бо остання – це наука, займатися якою можливо лише, якщо маєш відповідні знання. Багато серед «екоактивістів» тих, хто називає дерматин екошкірою, але ж «еко» означає природне, а пластмаса це штучна річ. Отже, ми боремося не стільки з «зоозахисниками», скільки з їхнім невіглаством.

– З вуст експертів-екологів багато мовиться про шкоду, завдану війною флорі, лісам. Втім про те, що від воєнних дій потерпають дикі тварини, практично нічого не чути. Чи могли б Ви оцінити цю проблему?

– Безумовно, наслідки цієї агресії ми будемо ще багато років розгрібати, бо ж від протипіхотних мін страждають і тварини. Крім того, в природі порушується баланс як умова співіснування різних видів. Як приклад, фазани, куріпки мають тут велику популяцію. Оскільки в зоні бойових дій полювання немає, може статися спалах зростання їхньої кількості, і ми не помітимо, як зникне якась комаха, скажімо, коник, якого птахи споживають. Проблему ж дисбалансу розуміють лише близькі до природи люди.

– Щоб Ви побажали читачам «Лісового і мисливського журналу» й іншим українцям: військовим і цивільним, тим, хто на фронті, й тим, хто в тилу?

– Зичу колегам витримки та фаховості, бо якість перемагає кількість! Якщо ми будемо фахівцями своєї справи, то здолаємо ворогів. Наука панує над усім іншим. Людину людиною зробив інтелект, себто здатність мислити раціонально й адекватно, швидко приймати правильні рішення.

Все буде Україна.