Невідомі факти «Гадяцького сафарі»

РозмовлявВолодимир РОМАНЕНКО, “Лісовий і мисливський журнал”

Як мисливці Полтавщини зупинили смертоносну орду.

Одним із найвизначніших епізодів війни України за Незалежність є «Гадяцьке сафарі». Навесні 2022 року у колишньому Гадяцькому районі Полтавщини українські воїни зупинили наступ великого підрозділу росіян і зірвали стратегічні плани ординців. Одну з головних ролей у цій визначній перемозі зіграли місцеві мисливці та бійці територіальної оборони.

Про незнані досі деталі та подробиці «Гадяцького сафарі» нам розповів його учасник «ДАФ» у мирному житті мисливець, активіст, знавець мисливських собак, а нині – військовослужбовець Збройних Сил України.

– Ми – прості гадяцькі мисливці, лісівники, спортсмени-стрільці, готувались до опору з першого дня війни, – розповідає «ДАФ». – Судячи з повідомлень, ворог був уже поруч і не сьогодні-завтра мав вдертися до Полтавщини. Миттєво було зроблено необхідні запаси їжі й «схрони» у лісі за методом бійців УПА. Разом з тим, готували до роботи й власну мисливську та травматичну зброю. За лічені години у місцевих крамницях розмели всі набої і зброю.

25 лютого ми вступили до Збройних Сил України. Навіть ті наші колеги-друзі, які не стали до лав ЗСУ, продовжували разом з нами рух опору. Спочатку ми були озброєні власними карабінами, гладкоствольними рушницями, «травматами». Згодом отримали військову зброю. Але навіть автомат – це не зброя проти броньованої техніки ворога. Натомість нашою головною «зброєю» стало відмінне знання місцевості. Тож ми використовували цю нашу перевагу над ворогом та допомагали іншим воїнам координувати їхню роботу. Ця зброя стала чи не головним чинником у нашому протистоянні орді.

– Чекати на окупантів вам довго не довелося.

– Так, уже 26 лютого москалі прорвалися до Полтавщини з території Сумської області. Як ми дізналися згодом, це була розпіарена роспропагандою «гвардєйськая кантєміровськая танковая дєвізія». Ці «гвардєйці» вчинили чимало кривавих злочинів проти українців на Чернігівщині, Сумщині, Харківщині. У них було, як мінімум, двісті одиниць танків, БТРів, БМП, інших бойових машин. А ще легковики, вантажівки і навіть трактори. Справжня монголо-татарська орда.

Орки намагалися використати нашу область, як найшвидший шлях виходу на трасу Київ–Харків. Для цього їм потрібно було просунутись або на Гадяч, або на Лютеньку, а вже звідти через Сорочинці та Миргород – на Хорол. Це б дало їм можливість перекрити основну транспорту артерію, що сполучає Київ, Харків та Донбас. Цю інформацію підтверджували й полонені орки.

– Як вам невеликими силами оборони вдалося зупинити таку величезну, кровожерливу орду? Адже близько 200 ворожих танків та іншої техніки – це потужна сила.

– Орки не врахували одного – ми – українці, будемо боротись за нашу землю до останньої краплини крові, проти них повстане і старий, і молодий. Ніхто з нас не збирався здаватися без бою. До наших лав ставали навіть жінки й діти. Вони, наприклад, із тюків робили імпровізовані муляжі блокпостів на шляху орди і ті, проводячи аеророзвідку, сприймали це за наші фортифікаційні споруди, що змушувало їх змінювати тактику.

– Як розпочалося знамените «сафарі»?

– Його почали місцеві мисливці. Хто як не мисливці, краще знають місцевість, де живуть: ліс, поля, яри, кожну посадку та стежку? Тому ми спільними зусиллями відразу перегородили два мости через річку Веприк і три через річку Псел. Це ті місця, де могла проїхати важка техніка. Ми перетягнули шляхи дротом, зробили скрізь імпровізовані пастки та «розтяжки», накидали завали, звалюючи дерева та закладаючи шини, ми перекривали дороги, готували пляшки з «Бандерівським смузі», облаштовували вогневі позиції, місця для засідок. Також ми планували робити кількакілометрові задимлення, щоб орки не бачили шляхів і вилазили зі своєї техніки, після чого потрапляли б в наші приціли.

Як ми дізналися згодом, ворожа розвідка дуже ретельно відслідковувала кожен наш крок. Їхня розвідка маскувалась і під цивільних, серед яких були і жінки, зокрема, україномовні. Не виключно, що діяли й наші колаборанти – п’ята колона. Над нами постійно висіли ворожі «пташки». Розвідка орків сприймала нас за підготовлених бійців ЗСУ та спецназ, зокрема, за бійців полку «Азов».

– Вам вдалося збити з пантелику ворога та зупинити його?

– Спершу йшла ворожа розвідка. Вони під’їхали до одного заблокованого нами мосту зі встановленими пастками. Зрозумівши, що пройти не вдасться, полаялись і поїхали геть. Але де б вони не тикались, скрізь їх зустрічали наші пастки та вогневі позиції. В результаті вони не змогли перетнути маленьку річечку. Спробували вони прориватись і полями, але й тут невдача – ґрунт, що перетворився на багнюку, виявився не під силу «аналоговнєтам». Така ж ситуація їх чекала і на болотах та мочарах. Всі спроби виявились марними. Недарма кажуть: «Не знаючи броду, не лізь у воду!» Орда чи не знала, чи забула цю приказку… невігласи. Майже добу вони шукали інші шляхи, переправи, але марно. В результаті цих покатушок, москальська техніка спалила ледь не все пальне і потрапила у власну логістичну пастку.

Як ми дізналися згодом, «харчувати» паливом цю орду мала колона з дев’яти бензовозів, які прямували їм на допомогу, але цю колону, здається на Охтирщині, в мотлох розмотали бійці ЗСУ. «Спраглі» орки не могли рухатись ані вперед, ані назад. Уся їхня техніка стала б намертво. Але їм вдалося знайти паливо в одному з фермерських господарств у селі Веприк. Там орки вирішили розбити «табір». Розквартирувались у тракторній бригаді, пекарні… розповзлися по всьому селу.

– Це ж село, про яке писав у своїх оповіданнях Остап Вишня? «На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, – хоч воно і не дорослий “Вепр”, а тільки маленький, тільки ще “Веприк”…».

– Так, це те саме село, що уславив Остап Вишня у своїх «Мисливських усмішках». Саме там орки трохи й поживились. У них був заправник. За його допомогою вони «напували» свою техніку. Але ми передали їхні координати хлопцям із ЗСУ і спільно з ними висадили АЗС з орками у повітря. Окупантів, які там знаходились, теж засмажили. Знищили й бензовоз… Цю спецоперацію провели наші військові із командиром із позивним «Сидор». Саме вони знищили вогнем з гранатомета бензовоз та насипали оркам «горіхів». Це не один випадок, ми систематично наводили на окупантів нашу авіацію, артилерію, розвідників, спецпризначенців, зокрема, ССО та СБУ. Ми тримали зв’язок із командирами наших батальйонів та бригад і передавали їм необхідні координати. До речі, багато наших побратимів з об’єднаних сил оборони теж з нашого мисливського братерства.

Багато російської техніки було пошкоджено після «гостинної» зустрічі з українськими військовими. Деяка підбита техніка: танки, БТРи, БМП, вантажівки ще кульгала якийсь час з останніх сил, але потім все одно здихала. Перед тим, як кидати техніку, орки часто спалювали її – закидали танки гранатами, розстрілювали з гранатометів.

Одного разу стався курйозний випадок, що повністю характеризує нашого ворога. Однієї ночі москалі кинули серед дороги один зі своїх «танків-підранків», а згодом, цією ж дорогою на всіх парах неслась інша їхня колона. В темряві водій БМП не помітив на дорозі цього «аналоговнєта» і зі всією пристрастю «поцілував» його так, що вони стали єдиним цілим. Оркам довелося підпалити «коханців», щоб вони не дісталися нам, але вибухнули БК, що залишились у середині цієї техніки. В цей час повз проїжджала інша техніка, яка затрьохсотилася від цього вибуху. Така собі операція – «самоліквідація»: без жодного нашого пострілу три одиниці як не було.

Інший ворожий танк, заїхавши на смітник, намотав на ведучу шестерню скільки мотлоху, що у нього заклинило одну гусеницю. Там він і залишився спочивати. Місцеві розповідають і про підбиття орками своїх же танків, на яких якимось «дивним» чином з’являвся жовто-блакитний прапор і вони сприймали їх за ворожі.

– Як далі розвивалися події?

– У них залишався відкритим єдиний шлях – за «поребрік», тобто відступати назад до оркостану. Однак навіть цей маневр був їм не під силу. Орки намагалися за всяку ціну перейти на правий берег Псла і продовжити свій рух, але ми слідкували за кожним їхнім кроком і завчасно готували їм зустріч. Ми б залюбки зустріли їх хлібом і сіллю, та жаль, паляниця у рушницю не залазить.

Після нашої результативної спільної з бійцями ЗСУ атаки на місце, де вони мріяли поживитись паливом, орки кинулись навтьоки, як перелякана худоба, залишили з пів десятка одиниць техніки та трьох загиблих. Скільки їх згодом сконало від поранень, можна лише здогадуватись.

В одному з покинутих ними БМП сидів переляканий орк та голосно горлав: «Не убивайте!». Після того, як перелякане орченя було зв’язане, «Сидор» сів за штурвал цієї бойової машини і рушив до Полтави. Через кілька хвилин мій телефон почав розриватися від дзвінків. Всі питали як орки прорвались на полтавську трасу. І поки я намагався, пояснити, що то не орки, а наші хлопці везуть трофеї, в небо вже піднялася авіація. Було не до жартів. Добре, що я із «Сидором» мав зв’язок і пояснив ситуацію. Він саме зупинився на АЗС у місті Зіньків. Його зустріли перелякані поліцейські. Й далі вони поїхали разом. Обійшлося!

Недобиті рештки окупантів після ганебної втечі з Веприка зупинились у селі Московський Бобрик, де полонили місцевих жителів. Ночували вони у лісі. І ми лише згодом зрозуміли, чому місцеві вперто не хотіли казати, де зупинились орки. Вони боялись, що наша арта знищить окупантів разом із полоненими односельцями. Наступного дня вони спробували переїхати на правий берег Псла дерев’яним містком у селі Кам’яне. А після себе лишили заміновані ліси.

– Оркам таки вдалося просунутись далі територією Полтавщини?

– Ні! Коли орда намагалася переправитись дерев’яним мостом через річку між селами Кам’яне (Сумщина) і Плішивець (Полтавщина), їхній танк із трьома членами екіпажу пірнув до річки і сплив догори «пузом». Танкісти кілька тижнів годували раків. Ще багато техніки окупанти просто кинули на шляху через брак пального. Наша арта та «Байрактари» не давали цим «бідосям» спокою. Деякі «гвардєйці» намагалися врятуватись у місцевому лісі. Там їх швиденько виловлювали місцеві мисливці й лісівники, а нашим бійцям ми показували «козячі тропи» – найкоротші, безпечні проходи й проїзди через ліси й болота.

Тікаючи від нас, орки, мабуть з переляку, розстріляли легкову машину та автомобіль-евакуатор, в яких були цивільні мешканці… Така от ординська сутність – вбивати невинних…

– Тоді у ЗМІ повідомлялося про велику кількість трофейної техніки, яку захопили наші бійці. Що вдалося затрофеїти гадяцьким мисливцям?

– Найсерйозніший наш трофей – сучасний зенітно-ракетний комплекс «ТОР 2М», був кинутий орками майже неушкодженим. У ньому навіть були всі 16 ракет. Він може вести вогонь одночасно по чотирьох цілях. Вартість такої машини близько 50 мільйонів доларів.

Фермери своїми тракторами та машинами витягали усю розбиту та кинуту російську техніку. Деякі російські бойові та вантажні машини були розграбовані місцевими. Деякі хитрі чоловічки розтягували з них усе: радіостанції, акумулятори, оптику, фари, кулемети, набої, зливали пальне, мовляв, у господарстві все згодиться. Тоді ми з правоохоронцями відвідували цих «спритників» та конфісковували у них ці «трофеї». Місцевим воно не потрібно, а от військовим буде у нагоді. Зрештою, зброя має стріляти на фронті, а не у мирних містах та селах!

– Як нині оцінюють роль місцевих мисливців у цих подіях? Ходять різні думки. Дехто недооцінює вашу роль. Як каже приказка «У Перемоги багато батьків, а поразка завжди сирота».

– Чомусь у нас звикли карати невинних і нагороджувати непричетних. Нині про «Гадяцьке сафарі» розповідають різне. Дехто заявляє про, буцімто, величезну кількість «затрофеєної» ними російської зброї та техніки. Якщо почитати звіти усіх силових структур, то вийде, що на Полтавщині вони захопили більше ворожої техніки, ніж її туди приїхало! (сміється).

З іншого боку, цей епізод небаченої мужності та героїзму українців увійшов в історію. «Укр­пошта» навіть марку випустила про ці події. Особисто для мене «Гадяцьке сафарі» – це вже бренд, навколо якого після війни можна і потрібно розвивати туризм, патріотичне виховання, спортивне орієнтування тощо.

Чи пригадує хтось простих оборонців рідного краю? Чесно кажучи, я не здивуюсь, якщо ні. Переконаний, що були й ті, хто зайняв позицію «ждуна» і був готовий у разі перемоги ворога перейти на його бік.

Нині багато хто не вірить, глузує, начебто це вигадка, що купка простих мисливців зупинила цілу дивізію. Але ніхто з цих критиканів навіть не уявляє собі, яке пекло відбувалося в ті дні й якою стратегією бою ми «згодували» орків, що вони навіть не ризикнули наблизитись до наших «позицій». Ніхто з цих диванних експертів не може назвати іншу причину, чому орда завмерла в тому місці, де ми їх зустріли. Як сталося, що ворог, маючи більше, ніж 200 одиниць техніки не зміг прорватися вглиб нашої області?

– Мисливці з Гадяча й досі продовжують захищати Україну на фронті.

– Усі ми на фронті. Хтось воює на нулі. Хтось тримає тил та займається волонтерством. Особисто я зараз під Бахмутом. Нашого мисливського брата тут дуже багато і це видно за позивними. Найважчі позиції тримають хлопці із позивними Кабан, Вепр, Єгер, Лісник, Мисливець. Є кілька Хантерів. Із такими ж номерами їздять наші військові машини. Є позивний Гончак, є навіть Ягдтер’єр. Лише у моєму підрозділі двоє Фоксів. Багато хто з цих хлопців у мирному житті були мисливцями, а нині вправно опанували снайперську справу та успішно полюють на орків. Можливо, з часом, розповімо й про «Бахмутське сафарі».

У моєму підрозділі є один ве- ган, який категорично не розумів мисливців. Але після нашої аргументованої розмови мені здається, що він побачив у нас саме союзників у захисті тварин від браконьєрів.До речі, користуючись нагодою, раджу усім противникам полювання підписатися на канал «Поруч TV» i подивитись мою рубрику «Мисливська філософія». Впевнений, ви по-іншому подивитесь на мисливство.

Тож, Слава справжнім мисливцям і Слава Україні!