Бог забирає найкращих

Руслан Белюженко – борець за свободу України.

Мисливець, рибалка, собаковод, єгер, активіст і патріот з Івано-Франківщини поставив усі свої чесноти на захист країни. Завдяки ним він врятував десятки життів своїх побратимів на фронті… Але себе не вберіг.

– Ще дідусь Руслана – вправний карпатський лісівник, змалечку вчив свого онука любити й поважати природу – дерева, звірів, птахів. Руслан знав у лісі кожну стежечку, назву кожної рослинки і тваринки. А як він вправно читав абетку слідів лісових звірів, – згадує вдова загиблого героя Зоряна Белюженко. – Руслан не любив слово «охотнік», лише мисливець – від «мислити». Він був відміннім стрільцем, але полювання на копитних це було не його, пристрасть Руслана – перната дичина і обов’язково з собакою. Але найчастіше він відвідував мисливські угіддя просто для задоволення – прогулятись, відпочити, розслабитись… Незважаючи на те, що Руслан був директором мисливського господарства, він власноруч займався біотехнією – розвозив корми і сіль для підгодівлі дичини, робив та ремонтував годівниці.

Алкоголь на полюванні чи пальба по всьому живому було для нього табу. Цьому він вчив і молодь. Руслан ніколи не вдягав на полювання камуфляж, стару куфайку чи спортивний костюм, лише елегантні, випрасувані темно зелені мисливські костюми. Була у нього й колекція мисливських капелюхів, які він одягав на полювання щоразу змінюючи.

І обов’язково з пір’ям. Руслан був справжнім шанувальником європейської мисливської культури.

Вдова Руслана пригадує: «Саме любов до природи і стала ключовою, коли чоловік згодився стати директором мисливського господарства».

– Руслан до цього тривалий час працював єгерем і у приватному господарстві, й у Івано-Франківській обласній організації Українського товариства мисливців і рибалок. Завжди робив все, щоб в його угіддях дичини було вдосталь.

Якось ми відвідали змагання мисливських собак серед лягавих порід на Вінниччині. В угіддях, де проходив захід, дичина була скрізь – стрибали зайці, бігали козулі, літали перепілки та фазани. Тоді чоловік замислився: «Чому наші Карпати – колиска фауни – порожні?» Повернувшись додому, він з однодумцями закатав рукава і взявся за справу. Згодом до наших гірських лісів повернулись олені, козулі, навіть з’явилися лосі. А за ними і вовки, куди ж без них. Стали зустрічатись навіть сліди ведмедів – рідкісного для наших країв звіра.

Руслан розмовляв з тваринами наче з людьми. Навіть полохливі олені та козулі й ті довірливо йшли до його рук. Браконьєри чи різного роду негідники, які мріяли зайнятись «м’ясозаготівлею» в наших угіддях розуміли, що їм буде непереливки. У Руслана було гасло: «Закон і порядок». Після його смерті багато «лісових грабіжників» неабияк зраділи.

Ще одна велика пристрасть Руслана – собаки. Особливо – порода німецька жорсткошерста лягава або дратхаар. Собака – вірний товариш мисливця, член родини, улюбленець дітей та дорослих. Руслан теж виховував такого улюблениця – Бріксі, за паспортом Brixi von Jegerwelt. Вони разом брали участь у багатьох змаганнях і випробуваннях. Бріксі посідала призові місця, ставала чемпіоном України, Молдови, кращим представником породи.

Руслан так захоплювався собаками і цією породою, що заснував власний розплідник німецьких жорсткошерстих лягавих Foxjeger.

Ми навіть познайомились із гуру світу лягавих собак – експертом світового рівня Норбертом Фейєрбахом (Norbert Feuerbach). До речі, саме у пана Норберта Руслан теж вчився європейській культурі полювання та впроваджував її на Батьківщині. Ми разом відвідали багато кінологічних заходів і в Україні й за кордоном. До речі, цуценята нашої Бріксі та її «кавалерів» теж є зразковими чемпіонами та переможцями. Ми завели ще двох улюбленців – жорсткошерстих такс Дев’ясил та Хедера ZovLesa. Чоловік планував виховати з них теж чемпіонів, але, на жаль, не встиг.

Вчив бойових побратимів будувати криївки, як це робили бійці УПА

Зоряна Белюженко розповідає, що чоловік був по-справжньому талановитим у багатьох сферах життя.

– Руслан закінчив технологічний технікум, згодом політехнічний інститут у Львові за фахом інженер електроприладів. Він заснував у нашому містечку підприємство з ремонту аудіо-відео та побутової техніки, де безкоштовно обслуговував членів єдиного у нашому районі товариства інвалідів «Надія». Він був всебічно розвиненим – фізично, інтелектуально, патріотично, – продовжує вдова загиблого. – Руслан розмовляв українською мовою, знав українські пісні та історію нашого краю, часто носив вишиванку, ще до того, як це стало «мейнстрімом», «попсою» та «даниною моді». До війни в 2013 році він їздив за собакою у село Сергіївка Слов’янського району Донецької області, там познайомився з чудовими, патріотичними, проукраїнськими донеччанами. Спілкувався з ними і добре знав біль справжнього українського скривавленого та знедоленого Донбасу.

Ще юнаком Руслан спілкувався з ветеранами боротьби Української Повстанської Армії. Він дізнався від них справжню суть їхньої боротьби, вони розповіли багато цікавого і нового для нього. Зокрема як правильно облаштовувати криївки, бункери, сховища, укриття у лісі, він читав про це чимало спеціалізованої літератури. І вже згодом, на фронті, вчив цій важливій науці бойових побратимів.

Всеукраїнська виставка мисливських собак, м. Київ, 2013

Були в його роду й репресовані та депортовані силоміць з України за «антісовєтскую дєятєльность». Руслан казав, що рано чи пізно РФ нападе на Україну, бо ніколи не змириться з нашою.

Незалежною. Тому завжди приділяв багато уваги фізичній, духовній, моральній, патріотичній підготовці молоді. В молодості він служив у розвідці на військовому кораблі Чорноморського флоту, здійснив чимало бойових походів. Мав відмінну фізичну і спортивну підготовку. Недаремно Руслан був активістом та учасником нашого Пласту у званні «сеньйора» – на зразок старшого вожатого та учасника руху вже солідного віку. Використовував мисливські, лісівничі, армійські навички задля гартування молоді. Навчальною програмою «Пласту» як для дорослих, так і для дітей й молоді передбачені так звані «курси виживання» у лісі та горах. Руслан завжди сам дуже охоче брав участь у таких «робінзонадах». Недаремно після смерті його ім’я навіки закарбоване в історії Руху «Пласт».

Із чоловіком ми прожили у любові та злагоді 30 років! Познайомились, коли Руслан приїхав у звільнення під час строкової військової служби. Та випадкова зустріч, коли мені було 19 років, а Руслану – 20 років, звела нас на все життя. Ми разом виховали доньку. Незважаючи на велику зайнятість, він завжди вміло поєднував роботу, громадські обов’язки і родину. Ми разом були щасливою родиною.

Маскувався так, що орки його під носом не помічали

Коли 24 лютого РФ підступно пішла на нас війною, Руслан Белюженко одягнув військовий однострій. Вдова Зоряна з сумом згадує: «За неповні шість місяців боїв чоловік сповна реалізував свої чесноти Українця, Патріота, Захисника, Мисливця-Воїна.

– Вже з перших годин воєнної агресії РФ чоловік із однодумцями організували добровільний підрозділ самооборони з лісівників, мисливців, патріотично налаштованої молоді. Вони патрулювали вулиці, автошляхи, лісові масиви, підтримували громадський порядок, допомагали біженцям, збирали каравани вантажівок та мікроавтобусів з допомогою для наших воїнів, – розповідає Зоряна. – Згодом він добровольцем пішов на службу ЗСУ. Чоловік призвався до 68-ї окремої єгерської бригади імені легендарного Олекси Довбуша або «росомах». Цей підрозділ на 99% складався саме з лісівників, мисливців, єгерів, любителів природи та активного відпочинку.

Як розповідали мені побратими Руслана, на Донбасі він творив справжні дива. Неодноразово ходив у розвідку на територію окупантів. Маскувався так, що орки у себе під носом його не бачили. Він лежав годинами нерухомо, зачаївшись, а поруч з ним спокійно ходили кабани, стрибали зайці… Вони не відчували його присутності, як і ворог.

Бував Руслан й у запеклих боях та сутичках, де завдяки своїм вміння неодноразово рятував життя собі й побратимам, коли від мін чи розтяжок, коли – від ворожої засідки. Комусь підказував, як рити правильний окоп, а комусь, як не захворіти на банальну застуду.

В червні в одному із запеклих боїв чоловік отримав важке поранення від вибуху міни. Руслан отримав акубаротравму. Він мав пролікуватись й пройти тривалу фізичну реабілітацію, але на лікарняному ліжку нудився та переживав за своїх хлопців. Тож, не пройшовши лікування до кінця, «втік» на фронт. Я просила його лишитись вдома ще трошки, але розуміла, що чоловік не змінить свого рішення. Руслан повіз волонтерський мікроавтобус для свого підрозділу та чергову допомогу.

12 липня улюблениця Руслана, зазвичай спокійна Бріксі, яка добре переносила розлуку з господарем, жалісливо скиглила та бігала з кімнати до кімнати. Вона наче гукала вірного друга, наче хотіла його про щось попередити. Улюблені такси теж скавучали, наче питали щось, не отримуючи відповіді.

Того вечора автомобіль з нашими єгерями-«росомахами» підірвався на протитанковій ворожій міні.

– Мій чоловік загинув відразу, ще двоє хлопців із надважкими пораненнями були доправлені до реанімації. Тоді Руслан із побратимами їхали облаштовувати укріплення, – плаче Зоряна Белюженко. – Ми всі вірили у диво, але його не сталось. Так, Бог забирає найкращих.

Руслана Белюженка провели в останню путь у рідних Богородчанах. Жива людська ріка болю, поваги та пошани текла й текла скорботними квітами та вінками. 19 серпня Русланові виповнилося б лише 50 років.

Нині Зоряна Белюженко, аби пам’ять про Руслана й надалі жила у добрих вчинках, без вагань взяла на себе мисливчі, кінологічні та природоохоронні справи чоловіка. А от улюблена Бріксі й досі чекає на свого господаря. Коли до вдови зайшов у гості товариш чоловіка, з яким вони протоптали сотні кілометрів лісових стежок, Бріксі терлася об нього, дивилась в його очі та скавучала, наче питала: «Де мій Руслан?».

Руслана Белюженка посмертно нагородили «Залізним Пластовим Хрестом» за виявлену мужність у боротьбі за Батьківщину та нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства України» Державного агентства лісових ресурсів України.