Україну проспорили непомітно

Політикам, журналістам, блогерам та й «середньостатистичним українцям» все важче прийти до однієї думки навіть із досить несуттєвих питань

Примітна тенденція останніх тижнів: найбільш запеклі суперечки в суспільстві виникають із найменш значущих проблем. ЗМІ та соціальні мережі (багато в чому підмінили класичні мас-медіа) задають тон: показна принциповість і непримиренність вітаються. На шкоду раціональності.

За прикладами далеко ходити не потрібно. 21 квітня Верховна Рада приймає закон, яким ученим-пенсіонерам відновлюється колишній розмір пенсій. Реакція на це рішення не передбачає «третього варіанту». Або — ура, молодці, зберегли кадровий потенціал країни, або — ганьба, геть, прийняли закон, згідно з яким депутати і чиновники, що купили собі вчений ступінь, як і раніше, житимуть за наш із вами рахунок. З тієї ж серії — відновити дискусії про те, якою повинна бути депутатська зарплата.

Або, припустимо, мова про бої у селі Широкино, що не припиняються вже другий місяць. Думок про те, що відбувається, багаторазово озвучених, теж дві. Перша — полк «Азов» героїчно бореться, в той час як військові всіляко ухиляються від бойових дій. Друга — «азовці» займаються самодіяльністю, підставляючи і себе, і частини ЗСУ.

Олег Ляшко відмовився від посади координатора коаліції? У ЗМІ просочилася інформація про те, що Ігор Коломойський продовжує заробляти за рахунок держбюджету? Прийняття нового закону про прокуратуру відклали? І в цих, і в інших випадках телевізор, інтернет-ЗМІ та соцмережі швидко згенерують два варіанти реакції. Перший — «зрада». Другий — «зрадник той, хто кричить про зраду».

Аргументи сторін у таких випадках завжди полярні та засновані на емоційній складовій.

ЩО НЕ ТАК?

Причина виникнення таких суперечок у тому, що державна влада, навіть заново сформована в ході президентських і парламентських виборів (судової гілки, на жаль, оновлення практично не торкнулися), так і не змогла виробити проект країни, в якій і хотіли б жити українці.

Здавалося б, на цю тему вже витрачено купи макулатури та людських зусиль — існують коаліційна угода та президентська «Стратегія реформ–2020». Створено програму діяльності Кабміну (підтримана Радою) та чотирирічну програму співпраці з МВФ, авторства все того ж Кабінету Міністрів. Окрему програму в уряді вже третій місяць готують для якоїсь конференції інвесторів (її терміни постійно переносяться, найближчий озвучений — липень поточного року).

Адже і не скажеш, що держава нічого не розуміє в пропаганді. Що питання популяризації реформ впирається лише в те, що ЗМІ не хочуть про це писати, не дають «реформаторам» ефірний час тощо. За 14 місяців, що минули з моменту зміни влади, загальноприйнятого бачення того, яку державу, яке суспільство, які економічні відносини ми б хотіли отримати — так і не з’явилося. Якщо, звичайно, не вважати таким заклик «затягувати паски».

Якби таке бачення існувало, то питання про депутатські зарплати, депутатську недоторканність і наукові пенсії просто б не виникли в нинішніх масштабах обговорення.

ЧЕРЕЗ ЩО СУПЕРЕЧКА?

Ще один важливий момент: гризня виникає не між прихильниками нового режиму та прихильниками колишньої влади. З останніми та їхніми політичними поглядами все якраз більш-менш зрозуміло. Суперечка точиться між нібито союзниками та однодумцями.

Класична школа суспільних наук на цьому місці поставила б крапку. Мовляв, ну й прекрасно — люди сперечаються, це і є нормальний демократичний процес, у результаті вони домовляться про оптимальне рішення, в крайньому випадку, приймуть рішення, підтримане більшістю, але врахують інтереси меншості. Але чи наш це випадок?

Класичний підхід (від Джона Локка до Адама Сміта) стверджує, що кожен член суспільства переслідує свої власні інтереси, але в підсумку виграють всі разом. Ось тут і заковика: якою мірою, відстоюючи ту чи іншу точку зору, нашим сучасникам і співвітчизникам доводиться виходити з усвідомлених особистих інтересів, а не нав’язаних маркерів «свій — чужий»?

Взяти ті ж конфлікти в парламенті. У чому полягає інтерес будь-якого громадянина, що скористався своїм правом голосу? В ефективній роботі Верховної Ради в цілому та дотриманню народними обранцями законів — в першу чергу. Чи має до цього відношення питання про те, хто саме буде «координатором коаліції» (тим більше що така посада не передбачена українським законодавством)? Очевидно, що ні. І вже не важливе питання про депутатську зарплату — якщо припустити, що депутати можуть задовольнити запити власних виборців.

ПРО ПАСТКИ

У тому-то й річ, що суперечки між політиками, які обертаються розколом громадської думки, засновані не на раціональних, а на емоційних прив’язках. Соціальна психологія ці явища вивчила досить добре й описала пастки, в які практично неминуче потрапляє більшість із нас.

Головна з них полягає в тому, що метою суперечки може бути отримання влади (а не встановлення істини чи досягнення компромісу). Вчені-психологи Х’юго Мерсьє і Ден Спербер, автори т. зв. аргументаційної теорії розуму, стверджують, що люди сперечаються та прагнуть отримувати владу один над одним — і продовжують сперечатися, навіть коли всі факти проти них, — бо це інструмент маніпуляції. В принципі, підтвердженням цієї тези може виступити будь-яке політичне ток-шоу.

Інший важливий момент криється в прихильності конформізму (інформаційне суспільство, як ніяке інше, сприяє цьому). Відомий і не раз доведений вплив публікації соцопитувань на громадську думку. Експериментально підтверджено, що схильність приєднуватися до чужої думки властива практично кожній людині.
І нинішня мозаїчність у думках, їх поляризація, безкомпромісність, зведена в культ (згадаймо про реакцію на останні резонансні вбивства) — це, звичайно, наслідок відсутності хоч якоюсь мірою загальноприйнятого проекту країни. Для політиків це, до речі, дуже зручно: українців знову легко спокусити гаслами на кшталт «голосуй серцем».