Мисливець, що став прикордонником

Григорій ПОЛОНСЬКИЙ, Газета “Природа і суспільство”

«У церкву зайшов простий сільський собака… Теж наче віддав Павлові востаннє шану!»

26-річний Павло Стахов із села Усті Бершадської міської територіальної громади, що на Вінниччині, був справжнім мисливцем та любителем природи. Й проніс цю любов упродовж свого короткого й героїчного життя.

– Син став затятим мисливцем за моїм прикладом. Бо я брав Павлика ще змалечку на полювання. Коли син підріс, то ходив у загонку нарівні з дорослими чоловіками, – з сумом згадує батько Володимир Сергійович. – А ще паралельно він вивчав мисливських тварин, правила поводження у лісі, на річці, техніку безпеки при поводженні зі зброєю. З віком навчився й влучно стріляти. Ще студентом університету, щойно досяг необхідного віку, то придбав собі рушницю ТОЗ 63 БМ. Раніше отримав й посвідчення мисливця. Сам виготовив для себе сейф під зброю.

І головне, що Павлик навчився любові до природи, гуманізму й шанобливому ставленню до звірів, птахів, мисливської етики та культури. Він ніколи не дозволяв собі стріляти дичини понад норму звіра чи птаха, на якого заборонене полювання. От наш молодший син не пішов мисливською стежиною. А Павло ще полюбляв риболовлю. Скільки вудок у нього лишилось. І на риболовлі він завжди дотримувався писаних й неписаних правил мисливсько-рибальського кодексу честі.

Наш сільський мисливський колектив дуже затятий та злагоджений. Син був одним із найкращих мисливців. Ми успішно ходили і на качок, і на зайця, на лиса. А коли не було полювання, підгодовували дичину, готували солонці, харчі для звірів й птахів, постійно оберігали природу від браконьєрів.

– А ще Павлик з дитинства полюбляв собак. Саме тому, 14 років тому, на мій день народження він подарував мені цуценя – помісь такси. Гарний, розумний, позитивний клубочок щастя. Ми назвали собачку Фунтиком, – втирає сльози мати Світлана Петрівна. – Він став вірним супутником сина на всіх полюваннях.

А потім мій чоловік придбав ще одне цуценя жорсткошерстої такси, яке ми назвали Джериком. Собаки потоваришували та стали справжніми членами нашої родини.

Син проніс любов до природи через усе своє коротке життя. Після сільської школи він закінчив технікум у Гайвороні, а згодом аграрний університет в Умані. Вже із вузівським дипломом добровольцем пішов на службу до лав прикордонників. Закінчив навчальний центр, став молодшим сержантом, інспектором-кінологом. Потоваришував із ще одним чотирилапим другом – вівчаркою Карімом. Вони удвох сумлінно служили. Коли син звільнявся в запас, то собака так сумував за ним, що Павло мріяв забрати його до нас додому. А ще син дуже захоплювався приготуванням страв. Був завжди ввічливий, чуйний, уважний.

У важкому 2022 році Павло вкотре одягнув військовий однострій та пішов захищати Україну.

– Сина знову призвали до лав Державної прикордонної служби. Він служив у Могилів-Подільському загоні. Спершу хлопці охороняли кордони України на Чернігівщині. Син на позиціях навіть облаштував криницю. Аби хлопці пили завжди чисту й смачну природну воду, – розповідають батьки Павла Стахова. – Далі був Донбас. Вже після смерті сина ми дізнались, що він служив у самому пеклі – в місті Авдіївці на Донеччині. Павло не хотів, щоб ми переживали, тому казав, що все добре і тихо. Синові на війні дуже допомагали мисливські навички й вміння.

2 серпня зранку позиції прикордонників атакували російські окупанти. Павло із товаришем вели бій на своєму посту до останнього. Побратим загинув першим. Як розповідали нам на похороні прикордонники, Павлик ще приблизно годину мужньо тримав оборону. У нерівному бою хлопцям вдалося знищити як мінімум дев’ятьох російських окупантів. Павло загинув від трьох вогнепальних поранень. Наш син був лівшею. Він влучно стріляв з лівої руки. Нею й намагався востаннє наче затулитись від куль.

І саме таким нам Павло нещодавно наснився. Усміхнений, гарний, у формі. І тримає в руках, уважно роздивляється наче вивчає ті три кулі.

Коли Павлика востаннє привезли додому, то наші завжди спокійні й виховані собаки наче збожеволіли. Так бігали, скавучали й гавкали наче плакали й прощались із улюбленим господарем. Особливо старий вірний Фунтик. А вже на похороні у сільській церкві до храму зненацька зайшов ще один незнайомий нам пес. Він вірно відстояв усю службу. Теж наче прощався із сином. Можливо, це ще якийсь чотирилапий друг Павла… Тому жоден з присутніх на велелюдному похороні не прогнав собаку з храму. Сина поховали на сільському цвинтарі поруч із могилою ще одного нашого земляка-Героя Владислава Тимошенка, який загинув раніше, теж захищаючи Україну. Посмертно сина нагородили Орденом «За мужність» III ступеня. Стіну пам’яті на честь сина зробили також у його рідному аграрному виші в Умані.

Вірні Фунтик і Джерик досі чекають на свого господаря і товариша. Щойно десь гепне хвіртка чи двері до нашої хати, біжать виляючи хвостами – чи не прийде, не поговорить із ними, не погладить з любов’ю. І розчаровано з сумом дивляться, коли ніхто так і не приходить. А нині Україну мужньо й самовіддано захищають ще близько десятка наших земляків-мисливців й любителів природи – друзів сина.