Відверта сповідь 

Драматична історія родини Бутусіних – матері-лісівнички та батька-добровольця.

Двоє синів майстра лісу Підмихайлівського лісництва Калуського держлісгоспу Тетяни Бутусіної героїчно загинули, боронячи Чернігів від окупантів.

Подружжя Бутусіних мешкало у Владивостоці, займалося фермерством і виховували дев’ятьох дітей. Ще в ті часи родина, яка мала українське коріння, усвідомлюючи згубність кремлівського режиму, закликала місцевих до опору диктаторській владі. Та коли у 2014 році РФ вторглася в Україну, навіть висловлюватись там про це стало небезпечно. Будь-які антивладні дії засуджувались і переслідувались. Родиною «зацікавилися» спецслужби.

За велінням душі для продовження боротьби проти путінського режиму, родина Бутусіних переїхала до України. Олег – батько родини, пішов на службу до Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор». Воював під Донецьком, зокрема, в селищі Піски. Проти чоловіка РФ порушила кілька кримінальних справ.

Родина осіла у Калуському районі Івано-Франківщини, звідти і багато побратимів Олега. Придбали стару хату, завели господарство. Там у подружжя народилось ще троє дітей. Дружина Тетяна влаштувалася майстром лісу в Підмихайлівське лісництво, працювала, життя налагоджувалося, допоки 24 лютого в Україну не прийшла війна і не принесла трагедію у родину Бутусіних.

– За покликом душі й серця вже близько двох років я працюю майстром лісу, – розповідає пані Тетяна. – Наш край – Франківщина, дуже гарний. Буки, граби, сосни. Окрім свого Підмихайлівського лісництва, де розташований «Чорний ліс», я ще опікуюсь лісами Калуського лісництва. На жаль, люди, які прагнуть збагатитися за рахунок лісу є скрізь. Мені теж довелось зіткнутися з такими. Зупинити їх допоміг мій чоловік із побратимами. Це стало причиною того, що ці «ділки» організували травлю нашої родини. Вони прагнули, щоб ми поїхали звідси, але марно.

З того часу, як я влаштувалась у лісництво, увесь робочий час я перебуваю у лісі: пішки, за кермом автівки, верхи на коні, взимку – на лижах. Маю й дозвіл на зброю, тому почуваюсь упевнено в угіддях за будь-яких обставин і в будь-яку погоду.

Раніше більшість свого життя ми прожили на Далекому Сході. З одного боку, суцільна тайга, з іншого – море. Мальовничий край, але Карпати – кращі! Наші діти, а їх у нас із чоловіком уже 12, порівну хлопців й дівчат, зростали й виховувались у лісі, особливо старші сини – Роман і Леонід. У Карпатах вони допомагали мені в лісовій роботі. Роману 24 роки, а Леоніду – 20 … було.

Сини билися проти цілої орди

Батько хлопців Олег Бутусін, який приїхав додому з фронту на пару діб, з перших вуст із гордістю та сумом розповів про бойовий шлях й подвиги старших синів.

– Вони з дитинства вміли постояти за себе, поводитись зі зброєю, вправлятися з конями. Навчались на відмінно, захищали слабших. Нарубати сусідській бабусі дров, принести воду – будь ласка. У 2017, році коли сини відвідували мене на передовій, вони остаточно вирішили стати військовими. Після закінчення школи Рома вступив до Академії сухопутних військ у Львові. Вчитись там досить важко, але він був першим серед кращих. Його фотографія завжди висіла на Дошці пошани. На четвертому курсі він важко захворів – виразка шлунка. Незважаючи на блискучий послужний список, продовжити навчання йому не дозволила медична комісія, але наука дала синові чудовий гарт для контрактної служби.

Рома завжди був прикладом для свого брата Льоні, який теж вчився у військовому ліцеї у Надвірній, був командиром відділення.

– Ваші сини, ставши воїнами-захисниками, мабуть, здійснили свою мрію?

– Рома хотів відкрити власний столярний цех. Але півтора роки тому разом із Льонею вони за власним бажанням пішли за контрактом до Збройних Сил України. Зарекомендували себе сумлінними, дисциплінованими бійцями. Їхні друзі та бойові товариші не раз розповідали, як наші сини робили на фронті справжні дива. Особливо вправно поводились із протитанковими ракетними комплексами.

На початку року сини повернулись додому з чергової ротації з Донбасу. Але вдома не вдалось погостювати. Полігон, бойове злагодження. З 24 лютого сини вже боронили Чернігівщину. Я з іншим сином – Григорієм, теж пішли на фронт добровольцями. Просилися до частини, де служили Рома і Льоня, але нас доправили до військ, які боронили Київ. Прорватись до Чернігова, до своїх хлопців, ми з Гришею так і не змогли.

– Невигадана історія героїзму ваших синів дуже вражає!

– Насправді, ця історія одночасно героїчна і трагічна. Там мали місце різні вчинки. Дехто був переляканий і не готовий до таких боїв із ордою. Разом з тим, кілька десятків відчайдух зі старенькими «калашами», ручними гранатометами та ПТРК протистояли більше, ніж 50 танкам, бронемашинам, артилерії й десяткам вантажівок із піхотою противника. Саме ці козаки, в рядах яких були й мої сини, зупинили рашистів. Якби не ці герої, то стався б прорив, і Чернігів на початку березня гарантовано опинився б у «котлі» і його очікувала доля Маріуполя. Але село Лукашівка стало непідступною фортецею для ворога. Невдовзі зв’язок із синами зник і про їхню долю мені вдалося дізнатися лише після звільнення села від окупантів наприкінці березня.

– Ваші сини були попереду навіть під час запекліших моментів бою.

– За розповідями побратимів, Рома і Льоня хоча й не мали офіцерського звання, але були душею підрозділу. Однієї ночі вони встановили близько 50 мін на ймовірному шляху ворожої техніки. Це спрацювало і техніку, яка наступала, було підірвано. Завдяки цьому вдалося звільнити з полону кілька десятків наших бійців, які згодом стали у стрій.

Сини здобували інформацію про ворога й у місцевих мешканців села. Особливо їм допомагав місцевий фермер-патріот – дядько Григорій. Він сильно переживав за країну і постійно питав у хлопців: «Вистоїмо?». Рома і Льоня відповідали: «Дядю Гришо, село не здамо!»

– Як хлопцям вдалося відстояти село?

– Орки заливали наших бійців потужним артилерійським та мінометним вогнем. У критичну мить, коли майже всі наші герої полягли чи були поранені, сини удвох ввійшли у відкритий бій з ворогом та викликали вогонь на себе. Закріпившись на позиції у закинутій будівлі, вони бились до останнього подиху.

30 березня село очистили від окупантів і я знайшов тіла своїх синів. На них не було живого місця від кульових поранень та осколків. Їхні позиції були всіяні гільзами і запалами від гранат. Рома та Льоня лежали разом, наче обійнявшись. Упізнати синів вдалося лише за шевронами добровольчих батальйонів. На місці їхнього останнього бою я встановив символічного хреста.

– Вже відомо, що Ваші сини, загинувши, поклали у могилу десятки окупантів.

– За розповідями місцевих, після захоплення руїн Лукашівки окупанти три доби безперервно палили своїх «задвохсотенних» воячків. То були найманці-головорізи, зокрема, із Сирії, якими керував якийсь дагестанець. Також серед ординців, яким протистояли наші хлопці, були білоруські «добровольці», буряти та інша нечисть. Слов’ян, за виключенням кількох офіцерів, серед них майже не було. Вони спалювали трупи своїх бійців, аби не платити «похоронні» їхнім рідним. Зниклий безвісти не вважається загиблим, а якщо немає тіла бійця, то він вважається таким, що зник. Місцеві мешканці розповідали, що, незважаючи на морози, від смороду мертвих окупантів неможливо було дихати.

Перед самою загибеллю на полі бою мої сини спалили БМП та знешкодили танк. Моїх героїв поховали на Івано-Франківщині, на цвинтарі Калуша. Наша родина щодня їх відвідує. А ми з Григорієм мстимось окупантам на фронті за їхню смерть та загибель тисяч українців.

Оберігати карпатські ліси і пам’ятати про синів

Незважаючи на страшне горе, родина Бутусіних тримається. Заради дітей та майбутнього України. А ще заради карпатського лісу, що став уже рідним для родини героїв.

– Сини після війни мріяли створити свої родини, такі ж дружні й великі, як наша з Олегом. Рома із нареченою планували заснувати будинок сімейного типу для дітей зі складною долею, сиріт, які залишилися без батьків під час війни. Тепер я з Олегом маємо втілити в життя його плани. У світлу пам’ять про хлопців, – ділиться болем пані Тетяна.

– Розповім вам ще трохи про те, чому ми повернулися до України і чому ненавидимо путінський режим.

Моє коріння з села Макового, нині Дунаєвецький район Хмельниччини. Звідти у 1909 році моя прабабуся з чотирма дітьми, чоловіком й нехитрим скарбом виїхали на Далекий Схід за «столипінською» аграрною реформою. Згодом, туди після громадянської війни, червоного терору і політичних репресій переселили ще мільйони українців. Тож коли перед нашою родиною постало питання: перетворитись у РФ на таку ж сіру мовчазну масу, як більшість росіян, чи потрапити до в’язниці через наші погляди, які висловлювали і відстоювали проти існуючого режиму, ми вирішили повернутися до наших витоків – до України, де відчуватимемо себе вдома.

– У Вашого чоловіка теж українське коріння?

– Чоловік походить з козаків. Під час громадянської війни у станиці, звідки коріння Олега, більшовики знищили всіх чоловіків віком від 16 до 60 років. Наші сини добре знали про цей геноцид пращурів, тому героїчно боролись із путінським режимом, як нащадком радянської чуми.

– Частина українців, із цілком зрозумілих причин, з недовірою ставиться до росіян, які воюють на боці України. Ви з родиною відчували це?

– Так. Але тисячі етнічних українців, зокрема, і з нашого далекого роду, були знищені, зокрема, на Далекому Сході, під час громадянської війни, репресій. Диктатура і репресії знову розкручуються в РФ кремлівським режимом. Ми це все бачили на власні очі й саме тому свідомо переїхали до України. У нас одна важлива мета – сприяти знищенню навіки червоної чуми, яка наробила і ще може наробити багато біди всьому цивілізованому світу.

– Як Ви – жінка, багатодітна матір, яка втратила двох синів – опору родини, знаходите сили продовжувати працювати на такій важкій і відповідальній роботі?

– Таке горе нічим не розрадиш. Але велика родина спонукає до роботи. Садити дерева, доглядати за ними – це лише невелика частина моєї відповідальності. Вихідних днів у працівника держлісоохорони немає, лише релігійні свята та неділя і то не завжди. Ти інстинктивно прислуховуєшся і вдень, і вночі: чи не гарчить у лісі бензопила, чи не реве мотор вантажівки або трактора «чорних лісорубів». За тиждень може бути кілька нічних рейдів, у результаті яких ми з колегами не раз затримували любителів легкої наживи. Дивує, коли люди, які виросли на цій землі, у цьому лісі, чомусь вважають, що ліс їхня власність.

– Впевнений, гостинний карпатський ліс, завдяки Вашій праці, стане для Романа та Леоніда живим пам’ятником.

– Нам досі здається, що вони поруч із нами. В кожному дереві, подиху вітру, шепоті лісу. Обіймаю теплі, могутні стовбури й чую, як сини зі мною розмовляють. Ось-ось вийдуть із-за дерева. Тож нехай віднині карпатські ліси стануть лісами їхньої пам’яті, пам’яті тисяч героїв, які загинули у боротьбі за рідну Україну. А ми – лісівники, оберігатимемо ці ліси на їхню честь.