Олександр Лапчук пройшов шлях лісівника і воїна.
У сумному й героїчному пантеоні лісівників Волині, які загинули за Україну, особливе місце посідає 57-річний водій ДП «Володимир-Волинське лісове господарство» Олександр Лапчук.
Із Олександром ми познайомилися під час святкування Нового року у селі Соловичі Турійського району. Я, молода вчителька, яка нещодавно закінчила університет ім. Лесі Українки у Луцьку і працювала у сільській школі, і мій майбутній чоловік – тоді водій у місцевому радгоспі. Це був 1990 рік. Зустріч швидко перейшла у спілкування та кохання. Вже у липні ми побралися. Згодом народилась донька, – згадує вдова Світлана Лапчук. – Сашко важко працював задля нашого добробуту. А коли вже радгосп розпався, влаштувався на роботу завгоспом до місцевої школи, згодом – до Турійського держлісгоспу водієм лісовозу. Праця дуже важка – возити деревину у будь-яку погоду та пору року. Спека, холод, дощ, сніг, завірюха, болото – байдуже, бо треба працювати.
Чоловік був водієм великовантажного «Уралу». Возив десятки тонн деревини. Він знав потужний автомобіль від «а» до «я». Із будь-яким автомобілем був на «ти». Цьому вчив і молодих працівників.
І ніколи не відмовляв колегам у допомозі. Бо ж це ліс, де крім гарної природи й позитиву може траплятись різне. Пам’ятаю, як у тріскучі морози чоловік приходив додому дуже втомленим й змерзлим… А хлопці часто телефонують і пізно ввечері – біда, десь машина застрягнула в лісі, не можуть її завести, допоможіть.
І Сашко, не відпочивши, поспішав на допомогу. Бо ж розумів – від нього зараз залежить здоров’я колег.
І таких випадків було чимало.
Олександр був професіоналом не лише у сфері техніки. У молодості – вправний футболіст, грав за сільську команду і зберіг любов до цієї гри протягом усього життя. Тричі обирався депутатом сільської ради. А яким майстром на всі руки він був. Дійсно, ми із Олександром збудували родинний будинок, посадили садок, виховали доньку. Родина й робота – ось дві головні складові нашого сімейного життя. Жаль, що доля нам подарувала лише неповних 32 роки разом.
З якою любов’ю Сашко ще молодим водив донечку до улюбленого лісу, де показував гриби і ягоди, пташок. Він дуже любив тварин. Недаремно ми тримаємо вдома чотирьох котів і собаку.
А щонеділі родиною відвідували сільський храм. В Олександра був там свій куточок, де він завжди молився. Щоразу ставив свічки за здоров’я найдорожчих людей. І навіть після загибелі чоловіка деяким прихожанам церкви здається, що він є, що він стоїть і молиться поруч із нами.
Мій чоловік був і душею компанії, мав чимало друзів, товаришів. Щосереди чоловіча компанія збиралась на посиденьки у бані. Це був їхній улюблений ритуал. Один із друзів, мій колега-вчитель, приносив гітару, а Саша любив співати під її акорди.
Дружина Олександра Лапчука згадує – її чоловік був справжнім Воїном та Захисником.
– У 1982 році служив у Чехословаччині у військах радіозв’язку, мав звання сержанта. Довелось йому ще молодим водієм брати участь у ліквідації наслідків трагедії на Чорнобильській АЕС. У 1987 році у зоні відчуження він провів три місяці. Вважав службу в армії почесним та важливим обов’язком кожного чоловіка. Завжди з цікавістю відвідував збори резервістів. Саме тому, 24 лютого, коли росіяни напали на нашу країну, він зробив свій вибір без вагань.
Той день я ніколи не забуду. Саша довго дивився на мене і сказав, що я його повинна зрозуміти. Що він мусить йти. Казав: «Хай краще піду я, аніж молоді хлопці, які ще життя не знали й не бачили…». Не прощався, бо вірив, що скоро повернеться. Загалом, із наших сіл (колишньої Соловичівської сільської ради) разом із чоловіком тоді пішли захищати рідну землю близько 20 хлопців та чоловіків різного віку. Всі – добровольцями. Разом із Олександром був і його добрий давній друг та сусід – староста села, у минулому – виконувач обов’язків командира роти патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» Ярослав Кашуба.
Олександр Лапчук був стрільцем-помічником гранатометника у легендарній 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого Збройних Сил України.
– Військовий шлях Саші був довгим та важким. Наша область, далі – Рівненщина, згодом передова – Київщина, Миколаївщина, Херсонщина, Запоріжжя. Про Запоріжжя пояснював, що, мовляв, їздить шляхами Батька Махна, – пригадує дружина. – Маскувався, бо ж ворог прослуховував телефони. На службі чоловік користувався авторитетом у побратимів й командирів. Полагодити, допомогти, відремонтувати – до Саші звертались хлопці не лише з його взводу та роти. Його побратими з гордістю й сумом розповідали мені, як чоловік учив молодих хлопців доглядати потужну техніку, завжди дивитись, що із двигуном, ходовою, колесами – аби не відмовила у критичну мить. Бо багато юнаків практично не мали досвіду керування потужними військовими автомобілями.
У ніч із 14 на 15 травня цього року українські воїни отримали наказ захопити важливу висоту поблизу села Левадне Гуляйпільського району Запорізької області. Хлопці, зокрема й Олександр із односельчанином Ярославом Кашубою, успішно виконали бойове завдання. Але вони ще не встигнули там закріпитись, коли вночі туди підкрався російський БТР, який обстріляв щойно зайняті окопи. Олександр із Ярославом були на позиції біля гранатомета. Туди й влучив снаряд.
Вірних друзів й бойових побратимів поховали у рідному селі. В Олександра лишилась дружина, дочка та старший брат. 13 жовтня чоловікові мало виповнитися 58 років.
Рідні Олександра Лапчука щиро вдячні за всебічну допомогу та підтримку колективам Володимир-Волинського держлісгоспу та Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства. Дякують за те, що шанують та бережуть пам’ять про дорогу людину. Посмертно Олександра Лапчука нагородили відзнакою «Відмінник лісового господарства України». А на в’їзді до рідного села Героя всіх зустрічає великий банер із портретами Олександра Лапчука та Ярослава Кашуби – як пам’ять про Героїв, які загинули за рідну Україну.