Без пуху і пера…

Заборона полювання і членські внески або Що чекає на мисливську галузь.

Війна торкнулась усіх галузей української економіки. Деякі зруйновано, інші оговтуються, відновлюються і працюють на перемогу, як-от лісове господарство. А що відбувається з мисливським господарством, що чекає на нього в майбутньому і яка в цьому роль простого мисливця?

Вже більше, як пів року триває війна РФ проти України і всього цивілізованого світу. У запеклих боях за нашу країну гинуть військові ЗСУ, а на мирних українців ворог запускає тисячі мін, снарядів, ракет… Разом з тим, війна йде і на економічному фронті. Незважаючи на те, що країни ЄС потрапили в енергетичну пастку, вони все одно намагаються допомогти й нам. Планується післявоєнне відновлення України. Наш Уряд на сьогодні оцінює його у 750 млрд доларів. Ми розраховуємо на допомогу наших партнерів, але без розвитку власної економіки перемогти ворога і відновити країну нам не вдасться.

До війни найбільшу частку у ВВП України становили такі галузі, – як оптова та роздрібна торгівля, сільське господарство, переробна і видобувна промисловість. Нині ці галузі сильно постраждали і Світовий банк прогнозує зниження економіки України цього року на 45%.

Проте, на тлі загального падіння економіки, лісовій галузі вдається демонструвати позитивну динаміку, в першу чергу, за рахунок здороження деревини.

Лісова галузь має змогу і повинна працювати, бо це не лише надходження до держбюджету, це й будівельні та фортифікаційні матеріали, це енергетична складова і багато іншого. Саме ця галузь нині залишається однією з небагатьох державних, яка працює з прибутком завдяки використанню відновного природного ресурсу.

Але саме слово «природні» є те, що напружує суспільство і що робить галузь специфічною і такою, що привертає максимум уваги. В українському суспільстві переважає думка, що природа недоторкана і має бути суцільним заповідником. У розвинених країнах ставляться до цього по іншому. Наближене до природи використання ресурсів там є нормою. Таке, науково обґрунтоване використання ресурсів, не шкодить природі, вона відновлюється, а за допомогою фахівців, навіть, стає якіснішою. Якщо ми говоримо про лісове господарство, то при правильному його веденні, лісистість і повнота лісу стає більшою, а ділові якості деревини – покращуються. Це такий собі симбіоз людини і лісу, кожен з яких отримує від цього користь.

До відновних природних ресурсів відносяться також і дикі тварини. Мисливське господарство у Євросоюзі підтримується суспільством та владою, розвивається і є соціально-економічно-продовольчою складовою цих країн.

Соціальна складова. Мисливська галузь забезпечує рекреаційний напрямок, займається просвітницькою діяльністю, формує культуру і традиції, деякі з них, до речі, занесені до ЮНЕСКО, як культурна спадщина.

Економічна складова. Разом із суміжними галузями, мисливська створює робочі місця, спонукає виробництву товарів і послуг, держава отримує податки від її господарської діяльності тощо. І не варто забувати про продовольчу складову. Мисливське господарство – це свого роду фермерство на природі. В деяких країнах ЄС, наприклад, у Німеччині, Австрії, Польщі, Угорщині продукти з дичини становлять значну частину продовольчого кошика місцевого населення. Так-так, мисливське господарство в цих країнах – не розвага чи іграшка, як багато хто вважає у нас, а справжня, прибуткова, продовольча, стратегічна галузь. І як у ситуації з лісом, раціональне використання тваринного світу не виснажує його, а навпаки якісно і кількісно покращує.

Але повернемося до України. У зв’язку з війною цьогорічний мисливський сезон у нашій країні не відбудеться. Влада на місцях прийняла це рішення, але у його законності є певні сумніви.

Є і моральний бік цього питання. Частина суспільства, у тому числі й мисливців вважає: «Як можна ходити на полювання, якщо в країні війна?» Інші відповідають: «А як можна ходити на риболовлю, збирати гриби та ягоди, відвідувати кафе, нічні клуби, проводити змагання?.. Чим мисливці гірші?» Тож мисливська спільнота розділилась на тих, хто «за» і «проти».

Але поки у суспільстві йде дискусія щодо полювання у воєнний час, обов’язки мисливських господарств ніхто не відміняв. Охорона угідь, плата за користування ними, відтворення дичини, таксація і її підгодівля, утримання єгерської служби і мисливських баз… – все це лежить на плечах користувачів – мисливських господарств, клубів, товариств і потребує чималих витрат. Отже, обов’язки залишились, а надходжень позбавлені?

Не таємниця, що надходження мисливських господарств складаються з дотацій самих користувачів (переважно заможних, яких дуже мало), внесків мисливців (вступних, членських і добровільних) і плати за полювання (дозволи, послуги тощо). Полювання у цьому сезоні не буде, тож і надходжень від нього користувачі не очікують. Залишаються дотації і внески.

Господарств, які дотуються їхніми власниками одиниці, тож можна не брати їх до уваги. Переважна більшість користувачів мисливських угідь виживають завдяки внескам. І тут теж велика проблема, про що свідчать систематичні звернення мисливських товариств до своїх членів щодо підтримки.

На початку серпня голова найбільшої мисливської організації – Українського товариства мисливців і рибалок Микола Шуляр в інтерв’ю розповів, що в середньому лише 50% їхніх членів заплатили внески. За його словами він з розумінням ставиться до цієї ситуації і обіцяє, що, незважаючи на труднощі, Товариство, як основний користувач мисливських угідь, буде намагатись виконувати взяті на себе обов’язки.

У перші місяці війни в зв’язку з воєнним станом перебування у лісах було обмежене, що не дозволяло працювати і єгерям. З часом, завдяки користувачам, Всеукраїнській асоціації мисливців та користувачів мисливських угідь, Держлісагентству – це питання було врегульовано.

Але фінансування мисливської галузі залишається критичним, бо єдиним його джерелом залишились внески. Читаючи пабліки можна зробити висновок, що багато мисливців вважає, що якщо полювання не відкриють у цьому році, то й внески можна не платити: «У чому сенс?», – питають вони себе і користувачів. Так, з одного боку це, наче й логічно, з іншого – не передбачено статутами мисливських організацій та й не може бути, бо внески є основним джерелом.

Дехто залишає дописи у соц­мережах, що заборона полювання на час війни, на їхню думку, – відновить і навіть збільшить чисельність дичини в угіддях. Можливо, але за умови, якщо випаруються браконьєри, зима буде без морозів і снігу, як в Італії, а єгері та їхні родини харчуватимуться божим духом. Якщо цього дива не станеться, знадобляться фінансування. Яке єдине нині його джерело? Правильно! Дехто наводить як приклад, Чорнобильську зону, де полювання було заборонено. Так, є свідчення того, що там в останні роки збільшилося поголів’я дичини. Але там була закрита для відвідування територія і воєнізована охорона, що фінансувалась з держбюджету. З’явитись там браконьєру зі зброєю у руках означало б відразу отримати великі проблеми із законом. Зона – це закритий заповідник, який охоронявся і фінансувався державою. Україна – це не заповідник і мисливські угіддя охороняє користувач за свої кошти, інакше це прийдеться робити державі.

Нині ж охороняють дичину мисливські господарства, за внески, сплата яких – справа добровільна. За несплату членських внесків, організація може виключити боржника зі своїх лав. Але це пастка для неї самої: більше членів – більше внесків і навпаки. Виключивши члена, вірогідність його повернення – мізерна. Тому на практиці, боржника певний час тримають у надії, що той згодом «схаменеться» і заплатить. Там розуміють, що у такий спосіб «повернути» мисливця до лав «інвесторів» буде легше, ніж виключити, а потім знову агітувати вступити. Тим більше, за вступ прийдеться знову розплатитись та ще й викласти за членський внесок.

Багато хто цікавиться сумами внесків. Їх встановлює сама організація. Розмір внесків найбільшого користувача мисливських угідь – УТМРа встановлюється рішенням обласних рад Товариства. Середня сума і вступного, і членського внеску в УТМР в минулому році становила близько 1000 грн, десь менше, десь більше в залежності від регіону. В інших, менш чисельних громадських мисливських організаціях, не кажучи вже про клуби, які вкладають значно більше, ніж отримують, суми внесків можуть вимірюватись значними сумами.

До війни, за минулорічним звітом, в УТМРі було близько 170 тис. членів. Надходження організації за звітний період від внесків становило 196 млн гривень. Більше 3 млн грн із них – вступні, майже 144 млн грн – членські й 50 млн грн – добровільні. Від усіх видів діяльності надходження УТМР становили 262 млн грн, з яких внески – 70%, членські – більше 50%(!) усіх надходжень Товариства.

Витрати УТМРа на ведення мисливського господарства за рік становили 143 млн гривень, сума – що дорівнює членським внескам. І це витрати без зарплат співробітників, де лише єгерів працює 2500, а ще мисливство­знавці, економісти, керівники…

А тепер рахуємо. У цьому році витрати зростуть, надходжень від господарської діяльності не буде, на вступні й благодійні внески можна не розраховувати, а членських на сьогодні надійшло близько 50%.

Переконаний, що з тих, хто заплатив більшість – це старожили з великим мисливським стажем, вони платять внески до останнього, навіть не маючи з віком можливості й сил виходити на полювання. Вони, як і наші пенсіонери, сплачують комуналку, економлячи на харчах і ліках.

Але як щодо інших? Тих, які мають з чого платити, але вагаються: «за що віддавати кошти, якщо послуги не надаються?».

Платити внески чи ні – власна, добровільна справа кожного мисливця, але перед тим, як приймати рішення, подумайте, до чого призведе ваша байдужість і економія. І йдеться навіть не про долю мисливських організацій. Бентежать наслідки зникнення господаря в угіддях. Як вплине відсутність охорони, біотехнії, регулювання хижаків на поголів’я диких мисливських тварин? Яка буде доля фахівців: єгерів, мисливствознавців, керівників-менеджерів мисливських господарств, брак яких був і до війни?

До війни в Україні нараховувалось 5000 штатних єгерів і 500 мисливствознавців. Якщо мисливські господарства зупинять свою діяльність, навіть тимчасово, то повернути фахівців назад, які перекваліфікуються, змінять спеціальності, влаштуються на інші роботи буде вкрай важко, а може, й неможливо. Враховуючи, що останні три десятиліття мисливській освіті в Україні та підготовці кадрів із мисливського господарства ніхто не приділяв належної уваги, то в найближчі роки, за таких умов, відновлення галузі буде під великим питанням.

Занепад очікує не лише на УТМР, інші користувачі мисливських угідь – невеличкі товариства і клуби можуть «померти» ще швидше за Товариство зі 100-річною історією. Нагадаємо, що таких користувачів в Україні більше 1000 й усі вони можуть зникнути, адже чисельність членів-донорів у них мізерна, деякі з цих господарств просто дотуються з кишені засновників, джерела надходження яких нині, більш за все, вичерпані.

Усе це – наслідки відсутності державної політики по відношенню до мисливського господарства, як користувача природних відновних ресурсів. Уряд країни не звертав уваги на мисливську галузь, вважаючи її безперспективним сектором розваг і загрозою для свого іміджу. Жодних програм підтримки і розвитку мисливства, як це робилось, наприклад, для аграрного сектору – не було реалізовано.

Натомість фахівці з ЄС, аналізуючи мисливські угіддя України запевняють, що вони мають великий потенціал. Але за однієї умови – для розвитку галузі потрібна підтримка держави, зокрема законодавча та, звісно, інвестиції.

УТМР теж була колись самодостатньою мисливською організацією, розвивалась. Але це пов’язано з тим, що тоді, наприкінці минулого століття, кожен мисливець зобов’язаний був вступити у товариство, яких було всього три: «Динамо», ВГО «ТВМР ЗСУ» (військові мисливці) і УТМР, чисельність якої у 80-х роках сягала 630 тис. осіб (у 4 рази більше, ніж зараз). Надходження галузі на той час обчислювались мільйонами при середній зарплаті 200 карбованців. Завдяки таким інвестиціям мисливців, працювали програми з розведення і розселення дичини, будувались дичорозплідники, розвивалась біотехнія, щільність дичини була у кілька разів більша за нинішню.

Тепер ніхто не «заганяє» мисливців до товариств, можна бути вільним полювальником і внески можна нікому не платити. Усе демократично, але відсутність державної політики, інвестицій, підготовки кадрів, менеджменту і невмілого господарювання – унеможливлюють розвиток мисливської галузі.

Війна обов’язково закінчиться і мисливську галузь потрібно буде відновлювати. Але якщо ми обрали європейський курс і стали кандидатами у члени ЄС, то і будувати маємо зовсім інше мисливське господарство, з іншою моделлю, підходами, менеджментом і ставленням держави та суспільства до природних відновних ресурсів.