За рідні ліси

Спілкувався Микола ЯВОРСЬКИЙ,

“Лісовий і мисливський журнал”

Лісівник, тракторист, танкіст і ветеран АТО, який захищав Полісся від російських ординців.

Михайло Ціонель – 52-річний співробітник Биківського лісництва на Житомирщині героїчно загинув, врятувавши побратимів ціною власного життя.

– Ми з Михайлом – майже односельці, земляки. Він родом із смт Биківки, я – із сусіднього села. Колись зустрілись на танцях у клубі. Я, вчорашня школярка, та Михайлик, вродливий молодий хлопець, який закінчив профтехучилище, відслужив у армії і вже працював. Це було кохання з першого погляду. Здавалося, ні що не мало завадити нашим стосункам, – зі сльозами на очах згадує вдова Михайла Ціонеля Тетяна. – Але життя склалось трошки по-іншому. Ми вимушені були розлучитись і згодом у мене з’явилась інша родина, народилась старша донька та двоє синів.

Михайло з 1995 року працював у Биківському лісництві Баранівського лісгоспу, що на Житомирщині, водієм-трактористом, у нього був шостий розряд. Впевнено кермував легковиками, вантажівками, тракторами, зокрема потужним «Т-150». Він був справжнім майстром на всі руки. Будь-яка робота у нього просто співала. Мав власний автомобіль і трактор. Переймався рідними лісами, знав кожну стежку, кожне дерево. Полюбляв допомагати колегам по лісгоспу з оленячим розплідником.

Михайло Ціонель

Чотири роки тому я залишилась одна з вже дорослими дітьми. У Михайла тоді теж не було своєї родини. Думки про нього постійно з’являлись у моїй уяві: «Як він, де він…». Думала про нього увесь час. Одного разу не витримала і зателефонувала йому. Михайло відповів. Як виявилось, він тоді був мобілізований під час проведення АТО і був на фронті. З того моменту ми почали знову спілкуватись. Наші душі й серця знову ожили, до нас наче повернулось те саме юнацьке кохання. Я заприсяглася дочекатись Михайла з війни, стати його берегинею, щоби навік бути разом.

Михайло ще з юності дуже любив армію та військову справу. Пригадую, з яким натхненням він розповідав мені про своїх товаришів та незабутні дні строкової служби у Німеччині, коли він, простий хлопець із села, був танкістом. А туди, як відомо, нетямущих не брали. Тож, у 2014 році Михайло вже досвідченим старшиною був мобілізований до військової частини у Новограді-Волинському. Служив в АТО з 2014 по 2017 роки. Після мобілізації лишився служити за контрактом. Був механіком-водієм, інструктором, учив воєнним азам молодих хлопців. Пройшов пекло на Донбасі. Був поранений, але, на щастя, вижив – моя любов та віра вберегли Михайла від чорної руки смерті. Після лікування у шпиталях повернувся додому, але поранення давались взнаки, тому він періодично потрапляв до них знову.

Ось так юнацька любов Михайла і Тетяни спалахнула наче весняним вогником серед темної осені бід. Дружина Героя згадує, що вони були, дійсно, щасливі. Хоча, на жаль, знову недовго.

Тетяна і Михайло Ціонелі

– Коли Михайло повернувся з АТО, то сказав: «Я тебе кохаю, моє сонце, Таню! Ти моє перше і останнє кохання. Я був впевнений, що ми дочекаємось один одного і будемо разом, як і 20 років тому!». Ми побрались – тихо та скромно, у колі найрідніших людей. Михайло став за рідного тата моїм уже дорослим дітям. А згодом у нас народився перший онучок.

Михайло продовжував працювати у лісництві. Колеги шанували й поважали його. Він мав кілька високих нагород від свого підприємства, обласного управління лісового та мисливського господарства та Держлісагентства. Був нагороджений й медалями за захист України під час антитерористичної операції. Пишався нагородами від щирого серця. З гордістю одягав їх на різноманітні урочистості, особливо з нагоди вшанування учасників АТО.

Разом з тим, Михайло передчував біду і постійно казав мені: «Сонце, війна ще буде більшою, Росія ніколи не заспокоїться, їхня мета захопити й знищити всю нашу країну». Мене чоловік попереджав, що якщо таке станеться, то він відразу одягне військову форму. Я боялась, що знову втрачу коханого.

Напередодні повномасштабного вторгнення Михайло проходив черговий курс лікування у військовому шпиталі, але це не зупинило його. Тоді війна знову розлучила закоханих, цього разу навіки.

– Відразу після російського вторгнення Михайлові прийшла повістка. Однак, чоловікові тричі відмовляли у призові, мовляв, вже вік, інвалідність… Але він усією душею й серцем рвався до своїх побратимів із Новоград-Волинського, – плаче Тетяна Ціонель. – Ситуація на фронті дедалі погіршувалась, російські окупанти вже бомбили Житомир, Бердичів, інші міста нашого краю, нищили села і вбивали мирних людей. Ворог атакував і нашу область.

8 березня Михайло переконав військових мобілізувати його. Він служив механіком-водієм у нашій рідній житомирській легендарній 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді.

Наша «крилата піхота» потребувала грамотних фахівців, які добре знали військову техніку, від автомобіля до танка. Михайло знову, окрім участі у боях, учив молодих бійців військовій справі. Тим часом, російські окупанти, використовуючи територію Білорусі, продовжували лізти на нашу область. Михайло брав участь у боях під Народичами Овруцького району на Житомирщині. Це відносно недалеко від нашої рідної домівки. Розповідав мені, як громили величезні колони окупантів, але вони лізли і лізли з усіх щілин, як таргани. Він намагався телефонувати мені мінімум двічі на добу.

Він щодня зазирав у очі смерті, так само, як і під час АТО. Згодом я дізналась, що в одному із запеклих боїв танк Михайла із позивним «Да Вінчі» був підбитий, але йому вдалося запобігти вибуху боєкомплекту і врятувати свій екіпаж від неминучої загибелі. Потім екіпаж «Да Вінчі» воював на іншій бойовій машині… до 1 квітня.

В ночі 1 квітня Тетяна прокинулась від страшного сну, їй наснився танк, що горів і вибухав. На жаль, жахливе видіння виявилось віщим.

– Я відчула щось погане, коли чоловік цього дня не зателефонував. По обіді мені сповістили шокуючу для мене звістку. Про його останній подвиг мені розповів його поранений бойовий побратим – навідник теж із Житомирщини.

В той день наші хлопці вели черговий жорстокий бій з ворогом. Екіпаж «Да Вінчі» був на передньому фланзі. Раптом танк здригнувся від важкого удару і спалахнув. Михайло з останніх сил не втрачав керування пошкодженою машиною і намагався збити полум’я, допоки поранені, контужені й попечені хлопці не вилізли з бойової машини. А от мій чоловік залишити танк, що був охоплений полум’ям не встиг, вибухнув боєкомплект.

За дві доби після загибелі нашого героя українські війська перейшли на Житомирщині у контрнаступ. Наші захисники розквитались із ворогом за спалені міста й села, загибель мирних мешканців і своїх побратимів, зокрема, й Михайла Ціонеля. Легендарний екіпаж «Да Вінчі» одужав після поранень й далі нищить російську орду, пам’ятаючи про помсту за свого легендарного «мехвода».

Наказом Держлісагентства Михайла Ціонеля, тракториста Биківського лісництва Баранівського лісгоспу нагороджено нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства» (ПОСМЕРТНО)

– Михайла поховали у рідній Биківці біля матері. На сотні кілометрів розлилась ріка живого натовпу поваги, пошани та болю. Під час поховання відбулась дивна річ. Мій чоловік любив пісні Вєрки Сердючки, – розповідає вдова. – Дуже тішився з її запальних пісень. Якось сказав мені: «Якщо мене, не дай Боже, не стане, включіть мою улюблену Сердючку. А ще поховайте мене у моїй улюбленій військовій формі з нагородами». Ми з родичами і друзями Михайла не могли проігнорувати його заповіт, але коли увімкнули пісню Сердючки біля жалобного портрета чоловіка і його парадної форми з нагородами, то медалі почали ворушитись. Усі це бачили й дивувались. Мабуть, Михайло так вітався з нами із засвіту. Душа його раділа, а ми всі тішились і плакали…

Вдова Михайла Ціонеля щиро вдячна колективу ДП «Баранівське лісомисливське господарство» та Житомирського обласного управління лісового та мисливського господарства за всебічну допомогу та підтримку родини. Тетяна відчуває, що Михайло поруч із нею і вона впевнена – це назавжди!

Редакція нашого часопису висловлює щирі співчуття рідним і близьким Михайла ЦІОНЕЛЯ