14/11/2014
0На кожному етапі свого розвитку людство завжди ставило гуманні завдання по примноженню природних багатств своєї країни, по озелененню міст і сіл, по створенню полезахисних лісонасаджень, максимального отримання високої якості деревини, а також технічних, їстівних і лікарських продуктів.
Виконання цих завдань потребувало широкого введення інших деревних порід, швидкоростучих, високодекоративних і довговічних, які дають високоякісну деревину та доброякісні плоди, хорошу технічну і лікарську сировину.
Створення нових парків, покращення породного складу наявних парків та лісів, збільшення продуктивності і цінності створюваних лісових насаджень неможливе без широких робіт по інтродукції та селекції нових форм деревних і чагарникових рослин.
Наші ліси відрізняються недостатнім видовим складом та невеликим числом цінних порід. В радянський час склад деревинно-чагарникових порід в лісонасадженнях нашої області був невеликим – за п’ятдесят. На перших порах йшли протореним шляхом: висаджували екзоти і цінні декоративні деревинно-чагарникові породи на дендроділянках, невеликих сквериках. Але вже ентузіасти лісу, такі як Тимофій Федорович Скляренко, відкривають нову сторінку інтродукції в історії лісівництва. На противагу прийнятим в ті роки суворим стандартам створення чистих і змішаних культур дуба він використовує окремі поляни, малопридатні сінокоси і створює дендрологічні культури з різними способами їх змішування.
Починаючи з 1931 року, в лісових культурах Стрижавської і П’ятничанської дач сьогоднішнього Вінницького лісництва висаджувались бархат амурський, горіх чорний і сірий, псевдотцуга зелена, ялиця одноцвіткова, бук лісний, ялина колюча, горіх серцевинний, ялівець звичайний і десятки інших цінних порід. Таким чином Сляренко Т. Ф. подвоїв породний склад в насадженнях Вінницького лісництва. Гарним словом потрібно згадати лісівника – ентузіаста Радянського лісництва Крижопільського лісгоспу Балтюка Федора Аверковича, який в 30-х роках ввів в насадження фундук канадський, сафору японську, горіхи грецький та чорний. Створили лісівники насадження з сосною Веймутовою і дубом каштанолистим в Юрковецькому лісництві Могилів – Подільського лісгоспу та цілий комплекс горіхових посадок – сірого, чорного, Зібольта, манжурського в Моївському лісництві цього ж лісгоспу, збагатили склад лісонасаджень Бершадського лісгоспу такими цінними породами, як берека і клекачка, а також букові насадження в Вороновицькому лісництві Вінницького лісгоспзагу та Людовському лісництві Жмеринського лісгоспзагу, створивши високоякісні насадження модрини в Гніванському лісництві Жмеринського лісгоспу та каштана їстівного в Плисківському лісництві Іллінецького лісгоспу.
На жаль, несвоєчасно проведені рубки догляду за ними привели до того, що другорядні швидкоростучі породи заглушували і приводили до загибелі значної кількості екзотів і особливо цінних порід. Виживали найбільш сильні окремі екземпляри.
При організації державних лісогосподарських підприємств в кінці 20- х років всіх одноосібників з Держлісфонду відсиляли, а на їх полянах – садибах площею від одного до десяти гектарів, окопаних канавами, лісівники створювали оті цінні лісові культури з введенням екзотів і інтродуктів. Та при проведенні лісовпорядкування через кожні 10 років таксатори узагальнюють і об’єднують ділянки, організовуючи виділи з одним видом господарювання. Так і губляться ось ці острівки-дзеркала. А в цих дзеркалах лісівничої справи потрібно проводити окремо вдумливе і надзвичайно копітке господарювання. Засовуються рівчаки, рови, межі-канави, стираються з пам’яті рукотворні замисли і ентузіазм наших благородних лісоводів, які так хотіли прикрасити наш край і залишити по собі вічну пам’ять.
Як розповідала головний лісничий Хмільницького лісгоспу Скляренко Лідії Федотівна (племінниця Скляренка Т. Ф.), її батьком (на прохання брата) було завезено із Таганрогу мішок жолудів 400-500 річних дубів-велетнів. В 30-х роках саджанцями з цього насіння створені насадження в дендрологічних культурах кв. №27 Стрижавського лісництва.
На садибі Стрижавського – Вінницького лісництва, в так названій «Гуральні» (колишнє володіння поміщиків Грохольських) діяла і Подільська лісозахисна (карантинна) станція, яка в подальшому поєднала функції контрольнонасінневої станції.
Першим її завідувачем був Рац Іван Іванович (1933 – 1951).
Уже начальником – директором працював (з 1952 року), з перервою до 1965 року, Нижник – Оскольский Омелян Макарович (1901 – 1983). Омелян Макарович закінчив Київський ЛГІ в 1933 році. З 1941 по 1944 рік працював лісничим Великокалінського лісництва Куйбишевської області. А з 1 серпня 1944 р. – лісничим Стрижавського лісництва. В 1953 році був направлений на будівництво Туркменського каналу з рекомендацією на посаду старшого лісничого по створенню лісонасаджень залізничної дороги Чарджоу – Ходжелі. Але в 1955 році будівництво каналу було призупинено. Воно і на сьогодні є незавершеним. Хоч було заплановано як «Сталінська будова віку».
З Омеляном Макаровичем в 60 – 80 роки минулого століття мені часто доводилося зустрічатися, як по роботі, так і в повсякденному житті. Він був надзвичайно ерудованим досвідченим лісівником, до останнього подиху був закоханим у свою справу.
Надзвичайно спокійний, культурний, ввічливий. Ніколи я від нього не чув зверхнього слова. Ніколи не вживав алкогольних напоїв. Був зразковим сім’янином. Але мав один недолік: дуже «набожно» вірив ідеології комуністичної влади, яка його закабалила, як глухонімого раба.
Наступником його на цій посаді був лісничий Лапін Павло Павлович (1965 – 1983), колишній лісничий Шаргородського лісництва. Як людина, був безшабашний, як розвідник у роки Великої Вітчизняної війни, мав корзину (за його словами) орденів і медалей.
Якщо в цілому сказати про лісівників того часу, то вони свято вірили в навколишнє природне середовище і дивилися на природу як храм, до якого потрібно входити з чистою душею і ясним розумом.
