01/09/2014
0В свій час один класик казав, що ліс найбільше страждає в часи революцій, війн, всіляких переломів і перебудов. Напевно, це аксіома, яку з роками починаєш розуміти.
За останні 20 років наші ліси постраждали найбільше. Обговорення конценції розвитку – це ознака того, що йде не до
добра. Лісівники досконало навчнені витирати лампочки перед приїздом начальників, варити кашу, ставити бірки на
колоди дерев… Але скільки за той час, поки вони освоювали ці навики, за кордон було переправлено цінного дуба… На виручені кошти можна було б у кожнім підвалі покласти деревообробний станок з цифровим управлінням. А тепер починаємо писати нові концепції!
Біля мого рідного села Біличин розташований ліс. Урочище так і називається Біличинський ліс. За лісом є село Слобода Гулівська. В жительки цього села Познанської Ольги (дружини покійного лісника) збереглася стара фотографія
колективу Ялтушківського лісництва на кордоні с.Біличин, на якій можна нарахувати близько 90 працівників. Там же
був невеликий переробний цех, що виготовляв заготовки обода, тарну дощечку, боднарну клепку. З цієї клепки Ялтушківська боднарня виробляла 180-200 бочок за зміну, як розповідала колишня робітниця Людмила Борисова. Деревину до цеху з навколишніх лісів підвозили кіньми. Це було в 60-70 –х роках минулого століття. Здається не так
давно. Люди, в тому числі працівники лісової охорони, мали роботу та заробітну плату. Тепер деревину вивозять за кордон або переробляють в місті, та й то закордонні підприємці. В межах сільради було 6 пилорам, колгоспів і підприємств, біля них працювало стільки ж переробних цехів. Сьогодні ледь жевріє єдина приватна пилорама. Можливо, ще й тому долар тоді вартував всього 62 копійки.
В Ялтушкові метрів за 500 від колишньої боднарні на роздоріжжі "біля Хреста" стоїть хата. В ній на початку 20 століття
проживала велика сім'я Боднар Наталії Каленівни, моєї бабки. В період Першої світової і громадянської війни біля хати
моєї бабки проходило багато голодних людей, солдатів. Комусь давали шматок хліба, комусь води – нікому не відмовляли. Восени 1919 року зайшли солдати української галицької армії. Вони були хворі на тиф, просили пити. Звісно, і їм не відмовили у проханні, що в результаті призвело до страшної трагедії…
Тієї осені з великої сім'ї Бондарів вижила лише моя бабка Наталка. Тоді від тифу мало хто вижив з ялтушан… На слідуючий рік бабка вийшла заміж за лісника Микуліч Григорія Олексійовича, старшого від бабки на двадцять років. У нього вже була мала дитина, якій бабуся стала матір'ю. Він вільно володів, крім рідної, ще двома мовами: польською і румунською. В лісі на лісовому кордоні вони прожили до останнього дня життя діда Григорія, там у них народилося ще троє дітей (помер дід перед війною від застуди). З численних розповідей бабки запам’яталось те, що жителі Ялтушкова з повагою відносились до Симона Петлюри, якого вона бачила особисто. Сьогодні важко уявити, щоб в Ялтушкові, де на початку 20-го століття проживало 60 відсотків євреїв, поважали Петлюру. В радянські часи вона говорила, що Петлюра піклувався про Україну, хотів, щоб вона була вільною. Нас в той час у школі вчили абсолютно протилежного – постать Петлюри висвітлювали у темних тонах. Тепер ми знаємо з нової історії, що 8 листопада 1920року, у ставці командувача
армії в Ялтушкові в будинку управителя місцевого цукрового заводу відбулася державна нарада за участю С. Петлюри, всіх членів уряду і командирів дивізій. Нарада ухвалила рішення про підготовку наступу на 11 листопада та прийняла відозву до українського народу, в якій закликала: «Повстань, як одна душа, одностайно! Встань до оборони Твоєї батьківщини й викинь чужих хижаків поза кордони рідних Твоїх земель. Головний Отаман військ УНР, а з ним укупі уряд та командування кличуть Тебе до останнього бою… Удармо на ворога, виженім його з нашої землі, политої святою
кров’ю її синів, та розпочнімо нове буття! А буде воно таким, як Ти, Український Народе, вирішиш. В єднанні сила і побіда! У Твоєму імені, Український Народе, ми домагаємось від усіх громадян краю цілковитого послуху. Вперед з Божою
поміччю!»(Сергій Литвин, журнал «Воєнна історія» №2 2010року).
Результат цього Останнього походу на більшовиків ми знаємо. Знаємо, як зрадили Петлюру Польща та Німеччина. Історія рухається по спіралі. Тепер вони зраджують нас. І здається, те що було – знову повторюється. Поразка української армії негативно вплинула не лише на долі українців, вона вплинула на Долю всієї держави, в тому числі й на ліси України. Зі спогадів бабки Наталки видно, що доля лісників була вкрай нелегкою. Жити в лісі було небезпечно. Щоночі до будинку лісника приходило почергово 2-3 групи озброєних людей: і червоних, і білих, і різних бандитів. Здебільшого просили або вимагали їжу. Сусіднього обходу с. Бригидівка лісник повідомив червоним про білих – ті відразу спалили кордон. І попри це, хоча в домівці моїх діда й бабки була кучка малих дітей, дід будинок на ніч не закривав. Він казав, що зачинені двері для злодія – не перешкода.
На початку репресій в 30- ті роки один чоловік прийшов з торбиною золота і попросив заховати гроші (дід між людьми
мав репутацію порядного покладистого чоловіка), бо знав, що його мали репресувати. Дід Григорій відмовився, сказав, що від чужого золота в хаті добра не буде. На ранок того чоловіка дійсно забрали назавжди, а золото знайшли пастухи в розваленій хаті аж в 1980 році. Бабка так тоді й сказала: «Я це золото тримала в своїх руках».
В другій половині 80-х, коли система, що так довго і благополучно існувала, почала розвалюватись, тоді також було
обговорення тодішньої концепцій розвитку народного господарства. Пам'ятаю, вперше на своїй батьківщині виклав власну думку економічного розвитку американський учений економіст лауреат Нобелівської премії Василь Леонтьєв в журналі «ЭКО» (Економическое обозрение) .
В 1987 році в журналі «Новое время» вийшла статья економіста Людмили Піяшевої, яка називалась «Где пышнее пироги». В ній Піяшева говорила наступне: «Нельзя быть немножко беременной. Либо план, либо рынок, либо директива, либо конкуренция. Искать и применять что-то среднее можно, но рассчитывать на успех, на то, что
удастся усидеть на двух стульях, не приходится. Либо действующая по точным, жестким, одинаковым для всех и каждого
законам рыночная экономика со всеми ее плюсами (эффективность, например) и минусами (огромное неравенство доходов, безработица…), либо плановое обобществленное хозяйство — тоже со всеми его плюсами (например, уверенность человека в завтрашнем дне) и минусами (дефициты, бесхозяйственность)».
На слідуючий рік 13 березня 1988 року в газеті «Советская Россия» надруковано було листа викладачки енінградського
технологічного інституту Ніни Андреєвої, під назвою «Не могу поступаться принципами». Тепер можна сказати, що ці
публікації підштовхнули суспільство до тих подій, що відбувалися потім, і в деякій мірі поміняли хід історії, виробили свою
Концепцію. Після завершення навчання у НУБіПі я мав честь 12 років працювати лісничим в Ямпільській ЛМС
(Лісомеліоративній станції), на підприємстві, якого сьогодні немає, але яке було еталоном не лише виробничої
діяльності (завдяки розвитку побічного користування і займало передові місця серед споріднених підприємств), але й
являлось лідером у лісорозведенні, і в подальшому підштовхнуло інші підприємства до розвитку. Можливо, це була
велика заслуга сильного інженерно-технічного складу, і в першу чергу його директора Сидоркова Галактіона Олексійовича, нині покійного і головного лісничого Гончарука Костянтина Костянтиновича. Варто сказати, що лише
кожної весни Вендичанська виробнича дільниця (потім лісництво, де я протягом багатьох років був лісничим) одержувала з базового лісорозсадника на посадку більше мільйона штук сіянців різних порід. При цьому, заготовляли в лісництві насіння дві ланки лісокультурних робітниць, які знали самі, яке насіння, коли і як заготовляти, як переробляти.
Наприклад в лісника Гайворонюка М.П. був станок з приводом від циркулярки, на якім він переробляв різноманітне насіння різних порід, наприклад, насіння скумпії, кленів, жимолості, шипшини, диких плодових. В зимовий період робітники не лише заготовляли шишки, але й виготовляли віники сорго, в других лісництвах щеплювали троянди, виготовляли вироби з лози. При мізерній заготівлі деревини тоді ЛМС була в числі перших серед лісгоспів по виробітку товарної продукції на одного працюючого.
Сьогодні згідно нової концепції, більшість лісогосподарських робіт виконують приватні підприємці. От і думаю, чи є сьогодні хоч один приватний підприємець в області, який має робітників, що самі заготовляють і переробляють насіння дерев та чагарників? Чи створена альтернатива тим державним працівникам, чи створена альтернатива державним деревообробним цехам? Ні.
Наймодніший і найпоширеніший спосіб робіт – це робота силами лісової охорони, тобто робота задурно. Тоді в Ямполі мені розповідали, що в урочищі Озаринецький кар’єр вперше молодий інженер ЛМС М.Калетник на площі 2 га проводив експеримент по підготовці грунту на склоні більше 20% влаштуванням бульдозерних площадок. На скільки я знаю,
там і сьогодні ростуть і розвиваються культури сосни. При цьому за час роботи ніхто з головних спеціалістів не нав’язував мені робити підготовку бульдозерними площадками, не вказував, як вести підготовку грунту чи по якій схемі висаджувати рослини. Все залежало від умов місця проростання чи крутизни схилу.
Взагалі-то, експерименти можна проводити лише у себе на городі або в лабораторії, а не за державні гроші і в таких масштабах, як це робить Анатолій Омельянович. Чи можемо ми брати за основу досвід лісовирощування, наприклад, Німеччини? При всій повазі до Віктора Мельхіоровича, не можу згодитися з його враженнями від поїздки в Шпесарт лише тому, що, як кажуть, цифри – річ вперта. А вони говорять про те, що у нас по статистиці 88% – це чисті насадження, а лише 12% змішані, і взагалі наші дубові насадження до 140 років не доживають.
В 1998 році група німецьких фахівців у межах співробітництва із Світовою лісовою Радою (FSС) підготувала документ
під назвою "Директиви сталого лісового господарства", який передбачає проводити сертифікацію лісів на основі принципів FSС, адаптованих до умов Німеччини. Цей документ, зокрема, передбачає: «пересування машин у лісі лише дорогами; збереження дерев-пам`яток; відмову від застосування хімічних речовин у лісовому господарстві; утилізацію матеріалів, що не розкладаються; недопущення створення одновікових лісових насаджень; орієнтацію на природне поновлення лісів; заборону суцільних рубок; користування деревиною у межах щорічного приросту, вільний збір продуктів побічного користування лісом». Виходить що в Німеччині суцільні рубки заборонені, то яке може бути порівняння нашого лісовідновлення з німецьким лісовирощуванням. І що ми порівнюємо те, що не порівнюється взагалі, адже у лісах Німеччини розрахункову лісосіку використовують лише на 50 %, оскільки потреби в деревині за рахунок національної лісозаготівлі покривається лише на ЗО % (70 % лісоматеріалів імпортується з інших країн).
Усе більше теоретиків з лісової політики в Німеччині схиляються до того, що повернення до старих форм господарювання, зорієнтованих на максимальний прибуток, неможливе з огляду на багатостороннє суспільне значення лісів. Отже, німці свої дуби бережуть, створюють різні резервати, заказники, а сировину закуповують у нас. Тоді як ми
своїми експериментами повертаємось до старих форм господарювання зорієнтованих на максимальний прибуток.
Сьогодні у нас є система, є досвід, вироблений на протязі століть лісовідновлення, якого потрібно в нинішніх умовах дотримуватись. Перейдемо на європейські стандарти і забудемо про суцільні рубки – тоді будемо переймати їх
досвід лісовирощування.
Чому сусіди Вінниччини – хмельничани – висаджують дуб в умовах д2-д3 через 6 метрів. Мені здається напевно, тому, що
вони знають добре свою справу. Тому не можна поступатись принципами і ігнорувати більш як столітній досвід
лісовідновлення. Коли приходилось порпатись в архівах лісгоспу, помічав, що в післявоєнні роки звіти, наряди писались на папері з мішків. А старі лісоводи розповідають, що коли раз в квартал возили в лісгосп бричкою звіт, то його приймав один бухгалтер, хоча замітьте робітників будо лише на однім кордоні 90 чоловік. За останні два десятка років майже щороку робилось скорочення штатів, при цьому найбільше кому діставалось – єгерям, лісникам та прибиральницям. За останні роки жодного разу не бачив, щоб на семінарах показували нові лісові кордони з елементарними санітарними умовами. Тому лісники залишають кордони. Зате місцеві контори люксові, а контори управління – взагалі просто пентхаузи. Помінялось співвідношення: було так, що 90 працівників працювало на 1 умовного провіряючого,
стало навпаки: один лісник працює на 90 ревізорів!
Як не згадати слова Піяшевої: « Нельзя быть немножко беременной. Либо, Либо ?» Або міняється система, або вона
розвалюється – третього не дано.
31.08.2014
