27/08/2014
0Йосип Райчинець: «Пишаюся своїми учнями…»
Директори держлісгоспів України проходили переатестацію, на яку запрошувалися і генеральні директори об’єднань. Якось так збіглося, що в один день на цей захід до столиці прибули і керівники лісової галузі трьох областей — Київської, Чернігівської та Черкаської.
Зібрали нас у залі засідань. Члени колегії Міністерства та начальники його управлінь з кожним вели детальну розмову про напрямки роботи підприємства і перспективи його розвитку. А на завершення усіх вишикували перед столом колегії і тодішній міністр В.І. Самоплавський особисто поздоровив кожного, хто здав цей відповідальний екзамен. Після вітань і побажань успішної роботи до міністра підійшли його заступники. І Володимир Іванович, показуючи на делегацію чернігівців, стиха промовив: «Оце — хороші хлопці!»
Скажу щиро: за все життя я не чув кращої оцінки своєї роботи. Адже оцінка роботи директорів була і моєю.
Люди повірили Василеві Тимку
Пригадую, як деякі керівники державних лісогосподарських підприємств Сіверщини прийшли на свої посади.
Ось хоча б Василь Федорович Тимко, директор Городнянського держлісгоспу. В ту пору директорів вибирали, а не призначали. Чотири спеціалісти, що працювали в колективі городнянських лісівників, висунули тоді свої кандидатури. А за моєю пропозицією і лісничий Олешнянського лісництва Добрянського лісгоспу Василь Тимко ( він тут добре зарекомендував себе) теж погодився взяти участь у цьому змаганні. Місцеві висуванці ( я мав таку інформацію) вели активну роботу серед працівників господарства на свою підтримку. Вони справді були достойними людьми , і кожен заслуговував на директорську посаду.
Настав день виборів. З усіх виробничих підрозділів зібралося дуже багато робітників — претенденти почали виступати зі своїми програмами. Василь Тимко взяв слово і не розгубився, й не загубився. Було прийнято рішення проводити таємне голосування.
До цього часу для мене залишається загадкою, чому люди віддали превагу «чужакові» Василю Тимку? Він переміг, та для багатьох залишався «прибульцем», «непізнаним об’єктом». Я дуже переживав, як складеться доля молодого керівника на цій нелегкій і відповідальній посаді? Тож намагався і словом, і ділом підтримувати Василя Феодосійовича. Городнянський райком партії теж схвалив його кандидатуру.
Не випускав цього директора з поля зору, допоки він не завоював авторитет у колективі, не вкорінився.
Я з радістю переконувався, що ні я, ні люди не помилилися у своєму виборі. «Обличчя» лісгоспу поступово почало змінюватися: стало у городнянців більше організованості , чіткості в роботі, та й виробничі показники не тупцювали, а вгору йшли. І в результаті — на підприємстві зростала заробітна плата, вирішувалися соціальні питання. Авторитет директора «набирав своєї ваги» з кожним роком.
Те, що ми бачимо у Городянському держлісгоспі зараз, зроблено практично під керівництвом Василя Тимка, якому люди свого часу повірили …
Повернув хорошого спеціаліста в нашу галузь
Івана Горохівського, як молодого спеціаліста, після закінчення Львівського лісотехнічного інституту (тепер університету) направили на роботу в Чернігівське облуправління лісового господарства. Він подолав серйозні професійні щаблі — майстер цеху з переробки деревини в Прилуцькому держлісгоспі, інженер з лісозаготівель в Добрянському — і став ініціативним, знаючим спеціалістом.
У Ріпкинському районі його помітили і запропонували перейти на роботу в райком партії. Іван Олексійович і на цій «ділянці» зарекомендував себе відповідальним працівником, який вміє працювати з людьми. Отож невдовзі його перевели на інше місце роботи, «на прорив»: директором відстаючого в той період Олешнянського цегельного заводу. Довелося Івану Горохівському освоюватися на новому «гарячому» місці. Ні , він не міг плентатися десь на задвірках. Енергійно взявся до діла, з робітниками знайшов спільну мову, налагодив виробничий процес — і знову завод став працювати на повну потужність.
Я весь час слідкував за здобутками свого колеги-лісівника, доля якого такі віражі вимальовувала. І весь час думав, як би повернути Івана Олексійовича до рідного берега, до лісу. Тож коли постало питання про кандидатуру на посаду директора Добрянського держлісгоспу, я, не вагаючись, звернувся до партійного керівництва Ріпкинського району з настійним проханням. Звичайно, їм не хотілося втрачати такого вмілого директора цегельного заводу. Але після тривалих умовлянь райкомівці здалися. Тільки з ними було набагато легше домовитися, ніж з самим претендентом.
Добрянський держлісгосп, де тоді налічувалося понад 700 працівників, вважався найбільшим бюджетноутворюючим підприємством району. Іван Горохівський, як відповідальна людина, відчував той тягар, що ляже на його плечі. Він довго вагався. Нарешті після неодноразових зустрічей мені вдалося переконати Івана Олексійовича.
І коли я вітав його з призначенням, то сказав такі напутні слова: «Щоб ти ніколи не пожалкував, що зробив цей рішучий крок!»
Скільки літ минуло-пролетіло з тієї пам’ятної події. Нині Добрянський держлісгосп — одне з кращих підприємств лісової галузі Чернігівщини.
За довгі роки моєї роботи в лісовій галузі області я мало зустрічав людей із Західної України, які б залишалися працювати в її Північному регіоні. Бувало, відбудуть обов’язковий термін і від’їздять додому. Іван Олексійович ( він родом з Тернопільщини) залишився тут назавжди. А що і скільки він зробив для Добрянки — про це у селищі кожен розкаже…
І ліснича, і «дільничний міліціонер»
Олександра Василівна Дудко, директор Семенівського держлісгоспу, теж із Західної України. Молоде подружжя Федір та Олександра Дудки — після закінчення лісогосподарського факультету Київської сільгоспакадемії — приїхали за направленням на роботу у Новгород-Сіверський держлісгосп. Глава родини працював лісником, а його дружина — майстром лісу у Володимирівському лісництві.
Через деякий час Федора Григоровича місцева громада обрала головою сільської ради. Олександра Василівна виконувала обов’язки лісничого. Володимирівське лісництво було велике, із значним обсягом лісопромислових та лісогосподарських робіт. Тут і цех деревообробки, і магазини, і їдальня. Та й весь житловий фонд населеного пункту був на балансі лісництва. Тому лісничий вважався і сільським головою, і дільничним міліціонером, і взагалі «великим начальством» для місцевих жителів.
З усім цим молода й завзята Олександра Василівна справлялася досить вправно і користувалася незаперечним авторитетом у людей.
І я, коли виникла потреба у гідній кандидатурі на посаду директора Семенівського держлісгоспу, запропонував Олександру Дудко. Вона довго вагалася і врешті- решт дала згоду. Тепер треба було переконати міністра лісового господарства та органи місцевої влади. На мене дивилися всюди як на людину, що втрачає здоровий глузд. Хіба може бути жінка директором підприємства, де трудиться більше 500 осіб, не найкращої репутації?!
В Україні тоді … лише дві жінки керували в лісгоспах — десь на півдні, в невеличких підприємствах.
Олександра Василівна переїхала на нове місце роботи. У Семенівці не переставали дивуватися: жінка-директор — це ж нечувано! Ніхто не вірив у перспективи лісгоспу.
Вона почала з роботи з кадрами: до одних з повагою, до інших — суворіше, а декого нерідко на «килим» викликала. Налагоджувала відповідальність і дисципліну. Всі очікували, що ж воно далі буде?
А Олександра Василівна рішуче «нові рейки» прокладала, до совісних людей прислухалася, на роботі днювала й ночувала. Здивувалися підлеглі: з-під лежачого каменя вода потекла. Лісгосп ожив. І через кілька років районне керівництво подякувало мені за такого директора. Робітники пишаються підприємством, на якому працюють і де хороша заробітна плата. На дверях контори з’явилося оголошення: «Прохання — з приводу працевлаштування не звертатися. Всі місця зайняті».
Якось при зустрічі міністр лісового господарства України В.І. Самоплавський оголосив і мені подяку за підбір таких знаючих і відповідальних кадрів.
Олександра Дудко звично вранці виходить з дому о 6 год. 15 хвилин. Ще звечора складає денний робочий план. І вдома у неї, чудової господині, лад.
У Володимирівському лісництві її садиба біля домівки була наповнена пташиними вигуками : і курам, і гусям, і качкам місця вистачало, чулося коров’яче мукання з хліва. До цього часу пам’ятаю смачну гречану кашу з качкою, якою пригощала мене Олександра Василівна. Багато колег можуть пригадати її гостинність зі смачним молоком та варениками з чорницями на столі…
Всі три директори, про яких я розповів, нагороджені високими урядовими нагородами, Заслужені лісівники України, і користуються заслуженим великим авторитетом у своїх колективах і в районах, де вони живуть і працюють.
Йосип Райчинець (начальник Чернігівського обласного управління лісового господарства у 1986-2006 р.р.)
