29/07/2014
0У Любешівському районі, де Стохід впадає у Прип'ять, збереглися неповторні водно-болотні ландшафти, якими захоплюються туристи з європейських країн
«ДЕ ЩЕ ЗНАЙТИ ТАКУ КРАСУ, ЯК В КАЗЦІ НАМАЛЬОВАНУ…»
Волинська Амазонка — так називають у народі ці ландшафти. Хоча, звичайно, Амазонку, що тече у Південній Америці, із Прип’яттю, а тим більш Стоходом годі порівняти. Американська Амазонка — найповноводніша річка світу, яка несе в океан п’яту частину прісної води земної кулі. Потік такий великий, що, вливаючись в Атлантичний океан, Амазонка змінює його сольовий склад і колір аж на 320 кілометрів.
А ось визначити, де починається і закінчується вона, важко. Як сказано у бразильському виданні Книги рекордів Гіннесса, виміряти довжину річки зовсім просто, та проблема полягає в тому, що важко знайти, де її початок і кінець. І якщо з висоти пташиного польоту поглянути на «сто ходів» Стоходу (звідси й назва річки), то так само трудно вказати, де головне русло, а де численні ходи–рукави.
Є навіть місце, де Стохід впадає у Прип’ять, затим виходить із неї, а на якійсь відстані знову вливається в цю річку. Це одне із тих див, що особливо вражають гостей Поліського краю — поляків, німців, французів. Справді, здається, саме про ці краєвиди писав гімн нашого краю «Волинь моя» Степан Кривенький: «Де ще знайти таку красу, як в казці намальовану…».
Так сталося, що наша газета й автор цих рядків якоюсь мірою причетні до обґрунтування створення Національного природного парку «Прип’ять — Стохід». Оскільки ще у 80–х роках минулого століття в заплавах Прип’яті та Стоходу з'явилося чимало заказників, пам’яток природи, то не раз доводилося бувати в цих дивовижних куточках, розповідати про багатства і красу природи. А тим більше, коли у 1995–му за фінансового сприяння Франкфуртського зоологічного товариства запрацював регіональний ландшафтний парк «Прип’ять — Стохід», який об’єднав значну частину цих об’єктів, і розпочалася активна міжнародна співпраця природоохоронних установ Польщі, Німеччини, Нідерландів. Тоді його директор Юрій Оласюк особливі надії покладав на створення Національного природного парку «Прип'ять — Стохід». Тішився, коли це вдалося зробити, адже відтоді природоохоронна діяльність провадилася вже за підтримки держави, стала ефективнішою.
БРАКОНЬЄРАМ ТУТ ОГОЛОСИЛИ ВІЙНУ
Загальна площа Національного природного парку «Прип’ять — Стохід» майже 39 тисяч гектарів. На півночі він межує з Білоруссю, а на заході — із Зарічненським районом Рівненської області. Якраз на тій території, що прилягає до Рівненщини, ми побували липневого дня. Разом із господарями — начальником Любешівського природоохоронного науково–дослідного відділення парку Іваном Чесаком та інспектором першої категорії цього відділення Юрієм Хомичем ми йшли, їхали лісовою дорогою, а то й пливли човном по Стоходу.
Коли буваю в цих краях, то мимоволі пригадую творчість Івана Купріна. Письменник жив якийсь час на території Рівненського повіту і був зачарований мальовничою природою Волинського Полісся. А все це — Велика Волинь. І здається, що саме в таких, як на Любешівщині, куточках Купрін побачив прообраз своєї Олесі з однойменної повісті. Тож, вдивляючись у далину лісу, порослого підліском, я мимоволі уявляла, що ось–ось промайне силует юної красуні.
Юрій Хомич — із села Пожог. Тут народився, виріс, тут і працює на ввіреній йому території парку. Пожог — крайнє з сіл Зарудченської сільради — підходить до лісу, болотистої місцевості й водного плеса, за яким уже Рівненщина. Влітку велосипедом чи мотоциклом, а то й човном, взимку — саньми вирушає інспектор у дорогу, щоб оглянути свої «володіння». У колишнього афганця тепер цілком мирна робота — охороняти природу. Хоча іноді й не дуже мирними бувають зустрічі з браконьєрами.
Тепер, коли вже минуло сім років, як створено Національний природний парк «Прип’ять — Стохід», можна говорити, що дав цей статус. Насамперед браконьєрам живеться не так вільготно. Раніше неводами ловили рибу, на електровудку. У парку цього нема. Принаймні тут намагаються стежити за тим, щоб не було браконьєрства. Власне кажучи, це в інтересах усіх людей. Бо коли хтось іде на річку, наприклад, із електровудкою, яка нищить всю рибу, навіть мальків, то іншому нема вже де й на юшку витягти щупака. У ковельських рибалок, яких того дня зустрічали на плесі Стохода, в човні був чималий улов. Тож вони з тих, хто бачить переваги хазяйнування в Національному парку.
Так само і щодо тварин — лосі в лісі є, плямистих оленів не раз бачили. Хоч без браконьєрства не обходиться. Є приказка: «Нема поля без стерні, нема лісу без пеньків». На продовження її кажуть, що так само і без браконьєрів не буває лісу.
— У нас закрите полювання вже років чотири, — каже Юрій Хомич. — Багато хто висловлював невдоволення нововведенням, та потроху звиклися. Бо тепер можна проїхатися парком з дітьми й побачити щось із живності. Качок чимало з’явилося, гусей. А було, що ще не встиг відкритися сезон полювання на пернату дичину — по качках уже стріляють. Наразі штат природоохоронців значно більший.
— А пам’ятаєте, скільки загат стояло на Стоході? — продовжує запитанням Юрій Хомич, звертаючись до мене.
Пам’ятаю, звичайно, як знімали ці загати. І журналістів на такі операції запрошували. Це були не тимчасові маленькі загати, які взимку ставили колись поліщуки, а навесні знімали, а то й велика вода їх сама зносила. Капітальні загорожі стояли. Навіть у військових на Рівненщині дирекція парку (тоді ще регіонального ландшафтного) позичала потужну амфібію, щоб справитися з ними.
Чи пливти річкою, чи їхати лісом — неодмінно побачиш урочища Капустяна гора, Попівка, де розташовані рекреаційні пункти. На Капустяній горі, кажуть, багато заячої капусти росте — звідси й назва. А ось Попівка, бо у Першу світову війну, як розповідають старожили, в тому місці батюшок повбивали.
— Як діди, батьки мені переповідали, — говорить Юрій Хомич, — так і я кажу. А що фронт проходив уздовж Стоходу, то це видно й сьогодні — довкруг ліс, зритий окопами.
У кожному зі згаданих рекреаційних пунктів є все необхідне для мандрівника: сіль, цукор, чай… Одного разу працівники парку знайшли подяку адміністрації від лучан, які йшли по Стоходу на байдарках, а сильна гроза їх вигнала на берег. Виручили, мабуть, заховані в сухому місці сірники, інші припаси, тому і написали слова вдячності й у пляшку запакували.
Волинські природоохоронці співпрацюють з рівненськими. Буває, телефонує тамтешній єгер Юрію Хомичу: мовляв, стадо кабанів на вашу сторону пішло. Він заводить мотоцикла — і в ліс. Треба подивитися, чи, бува, ніхто не стріляв. І навпаки, дзвонить на Рівненщину єгерю: «У тебе чулися постріли…».
ЖИВА ІСТОРІЯ, ЯКА КОЛИСЬ СТАНЕ РИБАЛЬСЬКОЮ БАЙКОЮ
І на березі Стоходу, вже на Рівненщині, стоїть знак, який нагадує, де починається територія Національного парку. За словами Юрія Хомича, рівненчани спочатку збивали того знака. Певно, щоб убезпечити себе від відповідальності й сказати при нагоді: «Не знали, що це угіддя, де полювання заборонено». Від попутників Івана Чесака та Юрія Хомича довелося почути чимало цікавих історій. Наприклад, про діда Івана, який жив на хуторі Глушка (він відразу за Стоходом на Рівненщині), і розповідав про «кремлівські» полювання. Як на горбку сідав вертоліт із московськими мисливцями. Уже звідти вони розходилися, роз’їжджалися, пливли човнами по здобич або розваги.
Сам Юрій Хомич пригадав повір’я, якого дотримується, аби добре йшло полювання. Отже, треба спіймати вужа і пустити його в дуло рушниці. А що зазвичай це двостволка, то треба, щоб в одне вуж заліз, а в друге виліз. Тоді звір буде йти на мисливця.
А тут до, здавалося б, бувальщин і життєвих байок — і живий приклад. Наші попутники, готуючи обідньої пори юшку, вирішили, що одна щука зайва (чому б її не засмажити на кострищі?) і залишили на травичці біля самої води. Коли ми вже збиралися продовжити свою подорож по Стоходу і підійшли до човна, то були вражені тим, що побачили: чималий вуж схопив у пащу голову щуки і тягнув її, очевидно, у свою схованку. Він не звертав уваги на людські голоси. І лише згодом, переконавшись, певно, що не справиться з такою ношею, покинув її. Якби не бачила цього на власні очі, то подумала б, що це чергова рибальська байка. А для того щоб і читачі повірили — знімок нашого фотокореспондента. Для Сашка того дня це була фотознахідка, на яку не натрапив би, якби задумав такий сюжет.
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.
