Династія не обірвалась

Посадив дерева, збудував дім, виростив дітей та онуків…

За офіційною інформацією, молодший сержант Валентин Миколайович Яценко проходив військову службу на посаді водія механізованого взводу. Мужнього бійця-лісівника посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

За свої 50 років лісівник Валентин Яценко з Житомирщини посадив не одне дерево. Тисячі майбутніх лісів. Збудував й родинний будинок. Виховав із дружиною трьох доньок, дочекався трьох онуків – дівчинку та двох хлопчиків. Міг би зробити ще більше, але загинув за сотні кілометрів від рідної домівки, боронячи свою країну.

– Мій чоловік усе життя пропрацював у Бронницькому лісництві Городницького держлісгоспу. Ще юнаком до військової служби Валентин підробляв у лісництві. Відслуживши, відразу повернувся до рідного лісу. І провів тут 31 рік життя. Був спершу лісником, а далі вивчився, став майстром лісу, – згадує невтішна вдова Олена Броніславівна. – Скільки дерев посадив за ці роки мій чоловік? Мабуть, тисячі щороку – восени та навесні. Бо він бачив їх ще тендітними паростками. А які це зараз гарні стрункі сосни, впевнені у собі дуби, вільхи! Валентин любив ліс наче рідну людину. Він завжди розмовляв із усіма деревами. Особливо любив торкатись стовбура, спілкуватись у душі та серці з віковічними соснами, які тягнуться високо у небо. Наче питав у них – ви ж розмовляєте з небом, то розкажіть мені, як там? Є у нас галявини таких от красенів та красунь.

У нього було дуже велике лісництво тож порахувати скільки дерев врятував мій чоловік за десятки років роботи від «чорних лісорубів», лісових пожеж, комах-шкідників, інших бід – неможливо. Вдень і вночі він у поті чола працював, не шкодуючи сил. Наш рідний сосновий ліс платив нам любов’ю та взаємністю. У пекельному квітні 2020 року Валентин із колегами гасили величезні лісові пожежі на Житомирщині, ризикуючи життям. Він тоді шкодував, що не встигли врятувати віковічні сосни, які згоріли. Колеги з лісгоспу дуже поважали та шанували мого чоловіка.

З Валентином ми односельці з села Бацево, що на Олевщині. Зустрічались ще зі школи. А коли Валентин прийшов з армії та почав працювати, побрались. Збудували родинний будинок. Народили й виховали доньок. Вже дочекалися й трьох онуків – дівчинку та двох хлопчиків. Садили разом у знак щасливих родинних подій дерева. Я завжди допомагала чоловікові у лісі. Садили маленькі сосонки. А ще мій чоловік посадив на нашому родинному обійсті гарний фруктовий сад. Теж усе у честь нашої родини та світлих подій. Валентин дуже полюбляв плекати дерева. Тримав і велику пасіку, де залюбки готував мед та доглядав бджіл. Але вже десь підкрадалась до нашої родини чорна біда.

***

– В юності Валентин служив водієм у Новосибірську. Тож у лютому 2022 року знову одягнув військову форму. Його мобілізували у перший ж день війни до лав 30-ї механізованої бригади Збройних Сил України ім. князя Костянтина Острозького, – плаче Олена Яценко. – Знаю, що Валентин служив у артилерії. Бійців дуже швидко перекинули на Донбас – спиняти російську броньовану орду. Спілкувався чоловік із нами вкрай рідко. Через бої та обстріли не мав як говорити. Але коли телефонував нам хоч раз на кілька діб, то було справжнє свято. Інколи ми чули у слухавці артилерійську канонаду. Питали у Валентина: «То десь коло тебе бахкає?» А він лише віджартовувався. Це вже потім ми дізнались, що чоловік був у самому пеклі на так званій Світлодарській дузі.

Чесно скажу, що ми всі відчували біду, дуже переживали. Читали новини, слідкували за інформацією з передової. Але вже 10 березня, зранку, до нашої хати принесли трагічну звістку. Валентин загинув 9 березня під обстрілом «Градів». Хлопці хоробро бились, але не встояли під лавою ворожого вогню. Разом із Валентином загинув і його товариш-односелець та родич, молодший сержант Олег Заруцький. Воювали і загинули разом. Обох героїв поховали у рідному селі. У закритих трунах.

9 травня Валентинові виповнився б лише 51 рік. Ми щиро вдячні всім колегам та друзям мого чоловіка з лісництва, держлісгоспу та обласного управління лісового та мисливського господарства.

***

– 79-річний батько Валентина боляче переживає загибель сина. Чоловік чи не щоночі досі сниться мені й донькам. Просить, аби ми жили далі й доглядали ліс у пам’ять про нього. І, дійсно, я ж щодня бачу ті дерева, які ми садили з Валентином ще юними закоханими. Бачу, як вони гордо грають на вітрі.

І душу та серце переповнюють сум та гордість. Мабуть, той наш рідний ліс – найкраща пам’ять та найкращий пам’ятник моєму чоловікові. Та усім лісівникам, які захищають нашу країну та полягли у боротьбі, – каже вдова Олена Броніславівна. – Але той ліс мого чоловіка зараз доглядає наш зять. Після смерті Валентина він зголосився працювати у лісгоспі та плекати дерева, які колись висадив та доглядав Валентин. Тож лісова династія у нашій родині триває. І це теж найкраща пам’ять про Валентина.