Мисливці воїни

Євгенія ЯНІШ, директор жіночого підрозділу Всеукраїнської Асоціації мисливців та користувачів мисливськихугідь «Діана-Магнум», “Лісовий і мисливський журнал”

Про звитягу і подвиги українських полювальників.

Ранком 24 лютого 2022 року життя українців розділилось на «ДО» і «Після». Початок війни змінив життя всіх, у тому числі, українських мисливців. Більшість із них, кому дозволяв вік і здоров’я, вступили до лав Збройних Сил України (ЗСУ) і територіальної оборони (ТрО), щоб зі зброєю у руках боронити рідну країну. Досвіду і мотивації для цього у наших мисливців вистачає.

Незадовго до війни Верховна Рада України прийняла Закон про те, що жінки споріднених із військовими професіями, відтепер є військовозобов’язаними, а мисливці під час мобілізації призиватимуться в армію за спеціальностями розвідника та снайпера. На відміну від псевдозоозахисників, військові розуміють, що мисливці мають певну підготовку до служби в армії, добре знаються на поводженні зі зброєю, володіють технікою безпеки і першою медичною допомогою, а також є чудовими слідопитами та вміють вистежувати здобич, залишаючись при цьому непоміченими.

Не є таємницею, що основу багатьох блокпостів, добровольчих і партизанських формувань з початку війни складали саме мисливці. Голова ГУР Міноборони Кирило Буданов офіційно заявив, що українська розвідка, спільно з лісівниками і мисливцями, готує потужну партизанську боротьбу в тилу російських окупантів.

На захист країни від російських окупантів стали не лише мисливці-чоловіки, але й жінки мисливці, які вправляються зі зброєю, іноді, краще за деяких чоловіків. І хоча Діан в Україні не так і багато, порівняно, наприклад, з Німеччиною чи Польщею, у ЗСУ дівчат вистачає. Тетяна Щ. – мисливець зі значним стажем, на рахунку якої солідна кількість особисто добутих кабанів та іншої дичини, нині полює на загарбників.

Нині мисливці пишуть нову історію України, героїчну й трагічну, оскільки серед нас уже є втрати.

Так, захищаючи місто Тростянець на Сумщині, загинув наш товариш – Костянтин Клочко. До війни він працював начальником Сумської дистанції захисних лісонасаджень Укрзалізниці, а з перших днів війни пішов захищати нашу країну до територіальної оборони.

На Чернігівщині героїчно загинув Анатолій Кульгейко – голова райорганізації Українського товариства мисливців та рибалок міста Ріпки Чернігівської області. Коли окупанти увірвалися до його оселі з вимогою надати списки всіх мисливців для подальших репресій, він підірвав себе гранатою разом із російськими військовими, аби врятувати побратимів.

Ще один із наших товаришів, який загинув у цій війні – мисливець, ветеринар та інструктор зі стрільби Антон Кудрін, якого російські окупанти разом із родиною цинічно розстріляли в машині під час евакуації. Загинули він, дружина, донька та син, за життя старшої доньки борються лікарі.

Мисливська спільнота буде пам’ятати кожного, хто ціною власного життя захищав від ворогів своїх товаришів і рідну землю.

Тимчасово окупувавши деякі наші території, російські військові, в першу чергу, шукають учасників бойових дій, ветеранів, лісівників і мисливців, які, на їхню думку, є найбільш небезпечними. Російські військові проводять обшуки та допити, перевіряють і вилучають зброю у мисливців, досліджують мобільні телефони тощо. Шукають відповідні військові татуювання на тілі, сліди, які залишаються від носіння і застосування зброї. Щоб виявити, хто нещодавно користувався зброєю, окупанти нюхають стволи. Подібним способом користувались й німецькі фашисти під час Другої світової війни. Вони виявляли партизан за запахом диму від багаття, біля якого ті проводили багато часу. Є свідчення, що в кількох громадах, але вже російські фашисти місцевим жителям пред’являли ультиматум: «…якщо ви не надасте списки мисливців і вони не здадуть зброю впродовж доби – почнемо розстріли». Якщо рашистам у такий спосіб все ж таки вдавалось виявити причетну, на їхню думку, до розвідки чи диверсій, людину, то її чекало катування і навіть страта. Таких закатованих містян було виявлено сотні на звільнених від окупантів територіях Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини…

Але мисливці продовжують чинити супротив ворогу. Відома всім легенда – «Привид Бучі» – мисливець зі значним стажем, 73-річний дідусь, якого з-за віку не взяли в ТрО, сам вийшов на «тропу війни». Щоночі від його куль гинуло від одного до трьох загарбників, наводячи жах на окупантів у передмісті столиці. На його рахунку близько 50 ворожих військових. До сьогодні ми так і не дізнались справжнє ім’я цього героя, але цей час уже близько, як і наша перемога.

В одному з сіл Охтирського району (Сумська область) 28 лютого троє мисливців із гладкоствольними рушницями вступили у бій з п’ятьма російськими солдатами, озброєними автоматами та кулеметом. Окупанти вбили двох місцевих жителів у селі й викрали автівки, на яких намагались наздогнати свій підрозділ. Троє місцевих мисливців влаштували засідку за містком через річку, 62-річний мисливець з першого пострілу влучив у російського солдата-водія. Транспорт злетів у водойму, з нього вибралось чотири російських військових, один з яких був поранений. Відстрілюючись, росіяни відступили до сусіднього населеного пункту, де переховувались на фермі. Наступного дня вони здались місцевим у полон. Знаково, що один із цих полонених нещодавно став першим російським військовим засудженим за вбивство мирного жителя. Тепер увесь залишок свого життя він проведе в українській в’язниці.

Окрему сторінку в історії російсько-української війни вписали полтавські мисливці, влаштувавши легендарне «Гадяцьке сафарі». Так на півночі Полтавщини називають полювання мисливців на ворожих солдат. Уперше назва «Гадяцьке сафарі» з’явилася, коли місцеві мисливці вислідили по снігу в лісі солдат окупантів, що розбіглися від вогню ВСУ і сподівались там перечекати. В результаті жоден із цих окупантів не вижив. Від початку вторгнення місцеві полтавські захисники, озброєні лише мисливськими рушницями, відбили у російських загарбників понад 10 одиниць танків та іншої бронетехніки, а також заволоділи різною стрілецькою зброєю і боєприпасами ворога.

Ще один мисливець – Анатолій Холявко, 59-річний воїн ТрО з позивним «Дід» – один із найстарших захисників Ірпеня. Він із перших днів війни у складі тероборони стримував наступ ворожих військ, які рвалися на Київ і разом з побратимами не дав здійснитися запланованому орками бліцкригу. «Кіборги Ірпеня», як їх тепер називають, – вистояли.

Стало відомо про ще одного мисливця-партизана. Його позивний «Вовк». Він здійснив кілька вилазок у тил ворога і ліквідував із мисливської зброї близько 10 російських солдат. Окрім того, він наодинці знищив екіпаж БТРа, який проривався на Київ. Також «Вовк» вивів із небезпечної території, яка була під обстрілами ворога 23 людини, з яких 9 – діти.

Як з’ясувалося, мисливці причетні й до історії загибелі флагманського крейсера РФ «Москва», який вже став мемом. «Руський корабель…» було потоплено українською ПВО за допомогою РК «Нептун» у ніч на 14 квітня. Але мало хто знає, що ще на початку березня, коли йшли запеклі бої, а цілями російських ракет стали військові об’єкти й інфраструктура України, житомирські мисливці вивезли з одного військового складу в безпечне місце всі боєкомплекти, в тому числі, для системи «Нептун». Спорожнілий обачливими мисливцями склад, війська РФ розбомбили наступного дня, а врятовані боєприпаси мисливці передали побратимам в Одесу.

Мисливці не лише на передовій боронять нашу державу, багато їх забезпечує і надійний тил. Мисливські громадські організації, клуби і окремі мисливці створюють фонди допомоги військовим, переселенцям і тим, хто постраждав від війни, збирають кошти, співпрацюють із мисливцями Європи, які надають гуманітарну допомогу, автотранспорт, військове захисне спорядження.

З перших днів війни на захист України стали і мисливці-медики. Коли точилися бої за Ірпінь, дівчина-мисливець Анна К., разом зі своїм чоловіком, ризикуючи власним життям допомагали людям евакуюватися єдиним шляхом – «Дорогою смерті», який постійно обстрілювався ворогом. Разом із іншими волонтерами, вони врятували багато життів, а люди їх називали «Янголами Ірпеня». Після витіснення російських військ із території Київської області, Анна з побратимами одними з перших почали доставляти гуманітарну допомогу в віддалені села, які постраждали від наслідків російської окупації і агресії.

Не стояли осторонь і члени Мисливського клубу «Ловець», єгері якого власноруч приготували і відправили на передову 160 банок тушкованого м’яса кабана.

Частина жінок-мисливців, щоб вивезти з зони бойових дій дітей, були змушені виїхати в більш безпечні місця на Захід, але і на новому місці вони продовжують допомагати армії та людям, які цього потребують. Мисливчині активно включаються у волонтерську роботу: хтось плете маскувальні сітки, хтось готує їжу для переселенців та наших захисників, частина збирає кошти, закуповує необхідне спорядження для воїнів, займаються гуманітарною допомогою.

Досить багато жінок нікуди не поїхали, залишилися вдома, не захотіли кидати свої домівки і вирішили підтримувати захисників, перебуваючи ближче до фронту. Наприклад, Олександра Ц., дівчина з Житомира, яка мріє стати мисливцем, вивезла в безпечне місце свою дитину та повернулася до рідного міста, щоб допомагати безпосередньо в Україні.

Нащадки мисливців – їхні діти і онуки, які сьогодні вимушено стали біженцями, також намагаються максимально допомогти своїй армії й країні. Опинилась у такій ситуації і я. Ставши тимчасовими переселенцями, ми з дітьми плетемо маскувальні сітки, допомагаємо закуповувати спорядження для військових та, як і багато українців, тримаємо частину інформаційного фронту, підтримуючи контакти з колегами з інших країн та активно висвітлюючи інформацію щодо ситуації в Україні. Коли ми ще були вдома, то під час повітряних тривог, разом із сусідами наші родини ховались у підвалі. У цей час я відтворювала на бетонних стінах сцени полювання давніх мисливців, створивши за мотивами наскальних розписів копії давніх малюнків із всесвітньо відомих печер Альтаміра та Шове, а також петрогліфи з української пам’ятки археології Кам’яна Могила. Ці малюнки тепер будуть асоціюватись у мене з тими непростими часами, які пережила моя родина і родини багатьох українців.

Ще кілька слів про тих, хто рятував не тільки свої родини, а й чотирилапих улюбленців. Біженцями стали і власники розплідників собак мисливських порід. У багатьох випадках люди, щоб врятувати тварин, ризикували власним життям і проявляли героїзм, евакуюючи їх під обстрілами. Приклад цьому Влада Т., власниця одного з розплідників, яка задля порятунку своїх чотирилапих вихованців, подолала кілька тисяч кілометрів, щоб дістатись безпечного місця, де її 7 собак (6 з яких – хорти) та 3 коти нарешті почуваються у безпеці. Сама ж Влада одразу приєдналася до волонтерського руху.

Тим часом, незважаючи на війну, так звані зоозахисники продовжують дискредитувати і паплюжити в очах суспільства мисливців і все те, чим вони займаються. За законом воєнного часу, їхні дії підпадають під диверсійну діяльність і зраду українському народу. Цю діяльність і хто її фінансує має розслідувати Служба безпеки України і маємо надію, що у неї рано чи пізно дійдуть руки до цієї справи.

Мисливці ж продовжують дбати про природу навіть в умовах війни. Так нещодавно за участі районного мисливствознавця ДП «Вознесенське лісове господарство» Андрія Флоріна, небайдужих мисливців і громадськості, було випущено кілька десятків диких качок у мисливські угіддя. І це лише один приклад із багатьох, де мисливці не тільки б’ють ворога на фронті, а й продовжують піклуватись і охороняти диких тварин, і природу.

У цій публікації неможливо згадати всіх мисливців, які нині боронять нашу країну зі зброєю у руках або займаються волонтерством у тилу, але ми продовжимо розповідати про них на сторінках нашого часопису.

А нашим хлопцям на фронті хочеться побажати: «Вдалого полювання усім нічним мисливцям. Міцного сну – усім мисливцям денним!».