09/04/2014
0Від Житомира до Баранівки — суцільні ліси. Ніжна замріяна краса. Мимоволі згадуються рядки «Стара верба, смутна береза, навіть у златоглаві карамзини вбралася». Леся Українка тут, на околиці Баранівки, у с. Жабориці, провела літо разом зі своїм братом Михайлом та матір'ю. Тут уперше почула розповіді матері про Мавку, а також жаборицькі пісні, повір'я, дізналася про купальські, жниварські звичаї тощо. Все це згодом знайшло втілення у знаменитій драмі-феєрії «Лісова пісня».
ОБАБІЧ дороги — столітні сосни, велетенські дуби віттям підпирають небо. Червона калина, задиристий тернок обступили дуб, стовбур якого втрьох не охопити руками. Все так, як у «Лісовій пісні». Десь там, удалині, — гомінливий Случ, такий же прозорий до камінців на дні, як його оспівувала Леся. Але ми не доїжджаємо до річки. Повертаємо праворуч, їдемо шляхом у пущі, який добре відомий тільки лісівникам. Неподалік якоїсь місцини спішуємось і чуємо характерний стукіт об відро.
Пройшовши ще кількадесят метрів, зупиняємося, вражені побаченим: стадо оленів прямувало за чоловіком. Той зупинився, висипав із відра зерно. Частина тварин, побачивши нас, зупинилась, нашорошивши вуха, інші, не звертаючи уваги на гостей, підбирали корм. Погляд щонайперше зупиняється на рогах самців — гіллястих коронах їхньої краси та гордості. Потім — на милих тонконогих створіннячках із маленькими мордочками: з усього видно, малятам місяць-другий від роду. Вразило те, що старші розступаються і дають їм шлях до зерна.
А ми тим часом знайомимось із чарівником, за яким, як на ретязі, ходять плямисті тварини, — їхнім доглядачем Леонідом Свинціцьким. Кілька років тому тут працював його батько Станіслав. Свій досвід догляду за оленями передав синові. Це досить копітка і непроста справа. Треба знати багато про їхні життя та поведінку, про те, що вони люблять і чого не сприймають.
Мені випало зустрічатися й зі старшим Свинціцьким. Пам’ятаю, як десяток років тому він розповідав про цю своєрідну ферму. Похвалився тоді:
— Олені слухаються мене, як діти. Вони уважно стежать за кожним моїм рухом, відчувають інтонацію голосу.
Нині доглядачами є Йосип Францович Коржовський та Генріх Михайлович Райковський. Вони тут із першого дня організації вольєри. Провели чимало не тільки днів, а й ночей у спеціальному будиночку. Бо завдання доглядача полягає не тільки в тому, аби дати корм тваринам, головне — уберегти їх від вовків та двоногих хижаків. Від них я почув: треба бути пильними, бо прийдуть браконьєри — вилуплять усіх до останньої голови.
Кілька днів тому потрапив я на годину перезмінки. Знайомимось із доглядачами, які охоче розповідають про набутки та проблеми. А їх у наш досить непевний час вистачає.
Раніше влітку оленів випасали на вирубках. До речі, вони дуже швидко прихиляються до людини, впізнають за голосом, ходою, запахом одягу, беруть їжу з рук. Прийде новий чоловік — уже чують. І навіть «знають», чи хороша то людина.
— Що вони їдять?
— Усе люблять. Особливо верес. Охоче ласують листям береста, клена, верби, лісової яблуні, хвоєю сосни, не відмовляються від буряків, кукурудзи, ячменю, пшениці та вівса. Насиплеш збіжжя — не залишать і зернини. Як кури виклюють. Восени із дому возили їм гарбузи. А цієї весни і в лісі їх посадимо. Воду олені п’ють із річечки, вона тече через вольєр, який займає майже 57 гектарів. Уважайте, півкварталу лісу. Є тут і кормосховища, годівниці, спостережна вежа, спеціальне укриття від негоди узимку. Є й такі собі тренувальні майданчики молодняку. Змалечку привчаємо оленяток до нашої ферми.
— На сьогодні, — кажуть доглядачі, — утримуємо 48 голів. Із них п'ять цьогорічних теляток. Був такий випадок: коли годували наших тварин вівсом, до воріт підійшли два рогачі з лісу. Ми впустили їх у вольєр. Ті наїлися, а коли випускали гостей на пашу, то один утік, а інший залишивсь у приймах… Від цього самця вже є приплід.
…Узагалі батьківщиною плямистого оленя є Далекий Схід. У середині ХІХ століття поголів'я було чи не найчисельнішим серед копитних Примор’я. Проте через надмірний промисел опинилося на межі вимирання. На щастя, цього не сталося. Плямистих красенів узяли під охорону в природному ареалі та почали розселяти в інші регіони. З 1937-го акліматизували в Україні: спершу в заповідниках, а потім у мисливських господарствах. У Баранівському районі на Житомирщині олені з’явилися 1985 року з ініціативи тодішнього директора місцевого держлісгоспу, а згодом — міністра лісового господарства України Валерія Івановича Самоплавського. Саме він підшукав зацікавленого молодого єгеря Бориса Яременка, котрому доручив керувати новоствореним мисливським господарством. Першу партію — 14 крихіток одно-, десятиденного віку — завезли із заповідника Асканія-Нова. Два місяці випоювали малят коров’ячим молоком, збагаченим різноманітними мінеральними та вітамінними добавками. І вони прижилися.
Але не судилося Борису Миколайовичу втілити в життя заповітну мрію. У січні 1993-го його вбили. Браконьєр підняв рушницю на єгеря, котрий переслідував його неподалік вольєри. Був суд, злочинець одержав по заслузі 15 років ув’язнення. Але те аж ніяк не гріє душу, бо загинула дуже гарна людина, яка вболівала за справу. Тоді біля пам’ятника, встановленого неподалік вольєри, на місці загибелі Бориса Миколайовича, колеги поклялися продовжувати започатковане ним. І ферма-вольєр поступово розширювалася.
Тодішній головний мисливствознавець Баранівського лісництва, нині вже пенсіонер, Олександр Лободзінський бідкається:
— Ми ставили за мету одержувати пантокрин із незакостенілих молодих пантів. Та нині вітчизняним фармацевтам, мабуть, ліпше завозити дорогий заморський, аніж мати свій… Півтора року я тримав роги, допоки не збув їх якимсь приватним фармацевтам. Державі байдуже, тож ми відмовилися від цієї затії і взяли курс на відтворення стада оленів з метою поповнення поголів'я лісових мешканців.
Як і в будь-якому ділі, гостро постає проблема коштів, бо ж бюджетне фінансування припинилося.
У 1990-ті роки було реорганізовано і держлісгосп. Створили нову структуру — ДП «Баранівське лісомисливське господарство», яке очолив мудрий і підприємливий фахівець Анатолій Остудімов. Він зумів так організувати роботу, що воно стало базовим в Україні для напрацювання сучасних методів ведення лісомисливського господарства на науковій основі та розведення плямистих оленів, аби переселяти їх в угіддя інших господарств України. Нині у держлісгосп їздять по досвід лісівники не тільки з України, а й із сусідніх держав. Унікальну ферму тепер очолює єгер-мисливствознавець Олександр Олександрович Рибак.
Він і повідав, що, згідно з останнім обліком тварин, у борах та дібровах Баранівського району водиться понад 130 лосів, півтисячі козуль, 217 диких кабанів, 120 оленів благородних. Щодо оленя плямистого, то вже за межами вольєра добре почуваються 80 красенів. Кількість парнокопитих стрімко зросла. Цьому сприяла насамперед заборона полювання на них упродовж кількох років поспіль на території району. Чітко організували підгодівлю тварин узимку.
Угіддя належним чином охороняються. Втім, минулого року, незважаючи на це, знайшлося семеро охочих до легкої наживи. Їм, як мовиться, дали по руках працівники єгерської служби. Було складено адмінпротоколи, одну справу передано до суду.
Слід задуматися браконьєрам, адже за лося накладається штраф 20 тис. грн., за кабанця — 10 тис. грн. А за плямистого оленя взагалі не розплатитесь…
Вольєра є центром, що приваблює до себе і мисливців, і природолюбів, а головне — молодь. Улітку та восени сюди приїздить чимало туристичних груп, аби зблизька подивитися на красенів оленів — плямисту легенду Полісся. І не просто подивитися — доторкнутися до дива, яке облагороджує душу.
