Другий військовий похід Ігоря Рембача.

Захищав Україну й рідний ліс 

У мирний час Ігор Рембач працював трактористом Зіньківського лісництва ДП «Ярмолинецьке лісове господарство» Хмельницької області. А у часи війни мужньо та сумлінно захищав Україну. До останньої краплини крові. Ціною власного життя.

– Ми познайомилися з Ігорем у соцмережах. Це було ще у 2016 році. Він – досвідчений військовий, учасник АТО та я – ще юна студентка Кам’янець-Подільського технікуму. Знайомство переросло у тісне спілкування, а згодом у любов. Ігор щасливо повернувся з війни. Так ми стали зустрічатись, а згодом і побрались. У 2017 році народився синочок Владик, – згадує дружина лісівника-захисника Анастасія. – Жили ми у селі Майдані-Олександрівському Віньковецького району Хмельниччини у батьків чоловіка. Ігор повернувся на роботу до рідного лісгоспу.

Мій чоловік був по-справжньому закоханий у техніку. Добре розбирався у кожному автомобілі, кожному тракторі. Зі своєї особистої машини та зі службової техніки він пилинки здував. Будь-яка справа у його руках грала. Пригадую, що до війни Ігорю довірили новенький трактор. З якою радістю він сів за кермо. А ще зі втіхою та любов’ю катав на цьому тракторі синочка. Як малюк тоді тішився, коли тато давав йому покермувати, натиснути кнопки. Ігор вірив – буде йому гідна заміна за кермом трактора чи автомобіля.

У лісництві Ігоря дуже шанували та поважали. І він був надійним другом, вірним товаришем й помічником своїм колегам. А ще дуже любив рідні ліси Хмельниччини, прогулянки та відпочинок на природі, риболовлю.

А от про війну Ігор ніколи не розповідав. Лише десь, щось скупо обмовиться. Я знала лише, що він мобілізувався за власним бажання у 2015 році. Служив розвідником, воював у Маріуполі. Мабуть, не хотів травмувати мені душу. Але підла війна наздогнала його і розлучила нас навіки.

– Після нападу Росії Ігор уже 25 лютого швиденько зібрав свій фронтовий «тривожний рюкзак» та вирушив до районного центру комплектування. Спершу він служив у Хмельницькій області. 8 березня чоловікові виповнилось 34 роки. Тоді йому дали коротку відпустку додому. Він ще приїхав до нас, до матері, до синочка. Дуже хвилювався та переживав, не хотів із нами розставатись. Мабуть, що передчував, – плаче невтішна вдова. – Вже згодом ми дізнались, що Ігор воює на Харківщині, в Ізюмському районі. Але він завжди намагався по можливості зателефонувати мені та матері, поцікавитись як там у нас справи, підбадьорити.

В ночі з 16 на 17 березня ми саме розмовляли з чоловіком. Потім він ще спілкувався з матір’ю. Все було добре, аж зненацька зв’язок обірвався. Думали, можливо, телефон розрядився, гроші скінчились, чи викликали командири. Або спалахнув бій. Вірили, що Ігор перетелефонує… Але він так і не перетелефонував. Далі – жодного дзвінка. Ми забили на сполох. А у ніч на 19 березня мені наснився дуже дурний та жахливий сон. Передчуття мене не підвело. Того ж дня нас сколихнула шокуючи звістка про загибель чоловіка. Як було написано у офіційній довідці про смерть: «від мінно-вибухової травми» у селі Кам’янка Ізюмського району Харківщини. На жаль, обставини загибелі чоловіка мені невідомі. (За офіційною інформацією Ігор Рембач проходив службу у розвідувальній роті окремої танкової бригади.)

Ігоря поховали у рідному селі. В останню путь Героя-Захисника провели тисячі людей. Навіть чоловіки не могли стримати скупих сліз. А наш синочок досі чекає на тата, наче питає у мене, а коли ж батько повернеться покатати мене в автомобілі чи тракторі? Хоча й розуміє на свій дитячий вік, що наш тато «дуже далеко, у чорній маленькій домівці…». А ще Ігор наснився матері. Вже не сумний, а усміхнений, щасливий.

Вдова Ігоря Рембача щиро вдячна за всебічну допомогу та підтримку у важку мить усім колегам чоловіка з ДП «Ярмолинецьке лісове господарство», особливо директору підприємства Івану Кирилюку та Миколі Магилясу. Каже – без постійної допомоги та уваги лісівників рідним й близьким загиблого було б дуже важко. І тут важлива не лише матеріальна допомога, а й добре слово та постійна увага.

За мужність та героїзм указом Президента України Володимира Зеленського від 15 квітня ц.р. старшого солдата Ігоря Рембача посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Крім того, згідно з наказом Державного агентства лісових ресурсів України «Про нагородження працівників галузі», за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Ігоря Рембача посмертно відзначили нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства».

Замість P.S.

Ігор Рембач був одним із героїв статті «Позивний – «Лісник» у нашому виданні про лісівників-захисників України з Ярмолинецького держлісгоспу. Ось що досвідчений боєць розповідав тоді нашому журналісту Миколі Пуговиці:

«Ігор Рембач має за плечима строкову службу в Харківському інституті танкових військ, але лише на фронті зрозумів, що знань, отриманих в армії, недостатньо – поповнював їх, набував практичних навичок у зоні АТО, де отримав бойове хрещення. Воював у складі 56-ї окремої мотопіхотної бригади у розвідувальній роті, керував бойовою розвідувальною машиною БРДМ-2. У яких тільки точках сектору «М» Маріупольського напрямку не довелося побувати за 15 місяців служби.

– Найважче було переживати втрати побратимів, – згадував. – Із нашої роти троє хлопців загинули, троє були важко поранені, троє тривалий час перебували в полоні… За кожного переживав, як за рідного брата, бо відчув тоді, що немає на світі нічого сильнішого, ніж бойова фронтова дружба. Багато хто з друзів залишились у війську, підписавши контракт, бо не змогли знайти себе серед мирного життя. Підтримую з ними зв’язок. Повернувшись додому, відразу влився в рідний колектив, ближче до техніки. Робота подобається. Лікують душу колеги, родина, а ще – ліс…»

Редакція висловлює щирі співчуття рідним й близьким Ігоря Рембача.