13/03/2014
0ДО 90-РІЧЧЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ОУЛМГ
Згадується далекий 1969-й рік, коли після закінчення Львівського лісотехнічного інституту мене направили у Корюківський держлісгосп майстром паркетного цеху.
Ні знайомих, ні рідні ( почувався невпевнено: скрізь чужі люди) – з чого починати?!
Заходив я в кабінет до директора з великим хвилюванням, бо ж "перша людина" на виробництві, з якою доведеться працювати. Та коли мені назустріч простягнув руку сивий, з військовою виправкою і орденською колодкою на грудях чоловік, на душі відразу стало спокійніше. Це був директор лісгоспу Гліб Володимирович Береза, майор, учасник Великої Вітчизняної війни.
Він по-батьківськи, як сину, розповідав молодому колезі і про підприємство, і про доручену ділянку роботи, і про людей. До речі, такий "мій" паркетний цех був першим на Україні ( технологія запозичена в ліспромгоспі Пермської області), в ньому працювало майже 80 трудівників.
Директор дав доручення жінкам знайти мені житло з харчуванням – і я відразу відчув себе "своїм" у новому колективі. А Гліб Володимирович часто починав свій робочий день у цеху, міг з'явитися в ньому і після 23 -ої години, коли закінчувалася друга зміна… Незабаром мене обрали секретарем комсомольської організації лісгоспу ( тут працювало багато молоді) і через деякий час запропонували перейти на комсомольську роботу – другим секретарем райкому комсомолу. Це в мої плани не входило. Тож одного разу, коли на другу зміну до нас у цех зайшов головний інженер обласного управління Микола Сергійович Омельчук ( невдовзі він став начальником Черкаського обласного управління лісового господарства), я після ділової розмови на виробничі теми поділився з ним і своїми проблемами. Вже через кілька днів я був переведений на посаду головного інженера Новгород-Сіверського держлісгоспу.
І знову мені повезло на хорошого директора. Ним виявився Андрій Корнійович Синявський, теж учасник війни, який звільняв і місто Новгород-Сіверський від окупантів.
Щоденна робота поруч з таким керівником надавали мені можливість розширити свої знання, збирати безцінний лісовий досвід. Колектив лісгоспу був дуже дружний: всі працювали на кінцевий результат. Після виходу Андрія Корнійовича на пенсію мені доручили очолити підприємство.
Зізнаюся, що спочатку було страшнувато брати на себе відповідальність за долю колективу, в якому трудилося близько 500 лісівників. Та я відчував підтримку людей, життя вирувало. Щорічно у нашому лісгоспі йшло велике будівництво. Зводилося житло, "виростали" нові приміщення контори, розпочиналося спорудження майстерень автогаража .
Нижній склад, з якого щомісячно відправлялося біля 50 вагонів, був розміщений на станції Угли-Завод Семенівського району. Деревина вантажилася автокраном ЛАЗ-690 і хлисти розкряжувалися вручну. Тому в колективі вирішили побудувати нижній склад на станції Н.-Сіверський. Місцева влада виділила для нас будівельний майданчик. Була погоджена в Москві і побудована залізнична колія до нижнього складу. Почалося і будівництво цеху переробки деревини.
У 1984 році я став головним інженером обласного управління лісового господарства, а через два роки мене затвердили на посаді начальника управління.
За 20 років моєї роботи було зроблено напрямок на промислове будівництво. Так, в усіх держлісгоспах були побудовані цехи по переробці деревини, реконструйовані нижні склади, придбана потрібна кількість вантажо-підйомних механізмів, лісовозної та трелювальної техніки.
У той період, окрім бюджетних коштів, ми мали можливість концентрувати кошти всіх держлісгоспів для почергового будівництва промислової бази кожного підприємства. Отож почергово реконструйовали всі промислові об'єкти обласного управління.
У Міністерстві лісового господарства за промислове будівництво відповідав заступник міністра Георгій Іванович Бабич. Завдяки йому побудовані нижні склади Ніжинського держлісгоспу на станції Бобровиця, а також Семенівського, Корюківського і Добрянського держлісгоспів. Був пущений в експлуатацію паркетний цех Ніжинського держлісгоспу з достатньою кількістю сушильних камер, з сучасною котельнею. Майже всі промислові об'єкти працювали у дві-три зміни. А наші підприємства випускали вироби з деревини, які були затребувані тодішньою торгівлею, – від віконного штапика, дерев'яного вугілля, дьогтю, смоли, скипидару – до штучного та щитового паркету, дверей, табуреток, вікон тощо.
Важливим напрямком роботи вважалося добування соснової смоли – живиці.
Майже у кожному лісгоспі були пункти по відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. На лісівничих підприємствах працювали свої їдальні й дитячі садки.
Протягом тривалого періоду кількість людей, що трудилися в лісовій галузі Чернігівщини, сягала 6,5 тисячі осіб. Обласне управління і держлісгоспи, за різними схемами, мали можливість отримувати житло і тим самим підбирати фахових спеціалістів, закріплюючи їх на одному місці. Всі спеціалісти мали хорошу перспективу для свого посадового росту. Треба сказати, що в ту пору промислове виробництво ніколи не було вищим за лісогосподарське. Всі лісогосподарські роботи виконувалися в повному обсязі.
Зараз багато керівників різних рівнів у нашому управлінні скаржаться на важкі умови для роботи. А повернімося подумки в ті часи, коли працювали ми. Чи тоді легко було? Кожна зустріч з робітниками на лісозаготівлях починалась і завершувалась однаково: відсутністю ланцюгів, шин та запасних частин до бензопил. Якщо ти зумів привезти з бази Міністерства хоча б десяток ланцюгів до пилки, ти вже цінувався, як авторитетний керівник. І у відрядження завжди їздили, прихопивши з собою каністри з бензином.
Були й перебої з хлібо-булочними виробами. У магазин привозили свіжий хліб. Тоді всі працівники лісгоспу кидали свою роботу і бігли займати чергу, щоб купити "два буханці в одні руки". Через відсутність миючих засобів наші умільці навчилися виробляти рідке мило, щоб помити руки після роботи…
А яка була жорстка дисципліна поставок продукції нашого виробництва!
Продукція деревообробки поставлялась на торгові бази, згідно з розподілом вищестоящої організації. Директор лісгоспу не мав права без наряду Райплану ( з райвиконкому) "відпустити" машину дров, не кажучи вже про ділову деревину. Вся деревина госпрозрахунку (входило все головне користування та краща деревина рубок догляду за лісом) поставлялась тільки за нарядами Укрголовліспаперу. І жодного кубометра – без наряду. Ще раз підкреслю: всі поставки деревини жорстко контролювалися представниками Головліспаперу чи представниками Райплану.
То чи ж легше тоді було?!
Але – менше перевіряючих. Спеціалісти управління чи держлісгоспів не відривалися, як тепер, на різні перевірки, а могли безпосередньо більше займатися своєю роботою.
Нікому не було легко ні тоді, ні зараз. Та Чернігівщина ніколи не пасла задніх, а завжди була в лідерах. Такою вона є і в наш доволі складний час. Адже у лісовій галузі області завжди працювали відповідальні і знаючі спеціалісти, які вболівали за свою справу. І трудилися великими династіями. Від роду до роду передаючи досвід майстрів – від дідів до онуків, цінуючи і примножуючи лісові традиції.
