23/06/2022
0Останній подвиг Валерія Коротенка.
До скорботного пантеону загиблих Героїв Хмельницької області навіки вписане ім’я слюсаря ДП «Ізяславське лісове господарство» Валерія Коротенка.
13 березня 2022 року росіяни вдарили ракетами по Міжнародному центру миротворчості та безпеки, що більш відомий як «Яворівський військовий полігон», на Львівщині. Валерій Коротенко героїчно загинув, рятуючи побратимів.
– Ми родом із села Мокреця Лютарського старостинського округу Шепетівщини. Із Валерієм – ми сусіди та друзі зі школи. Колись було юнацьке кохання. Але згодом створили кожен свою родину. Діти подорослішали. Мій чоловік загинув близько десяти років тому. У Валерія теж тоді не було сім’ї. Тож десять років тому ми знову зійшлись, як в юності, – згадує цивільна дружина Валерія Коротенка Людмила Іванівна. – Мої двоє синів стали рідними для Валерія. Молодший син захищав Україну у зоні антитерористичної операції.
У Валерія були золоті руки. Він раніше працював у лісгоспі ковалем, а згодом – слюсарем. Будь-яка справа та інструмент просто грали в його руках. Ми тримали й корів, коней, солідне домашнє господарство. Чоловікові дуже подобалась робота, його любили й поважали. Валерій був закоханий у наш ліс. Завжди з радістю збирав гриби, ягоди, водив добре знайомими стежками.
Жили ми у мирі та любові. Зіграли дружно весілля молодшого сина. І самі врешті планували офіційно узаконити й наші родинні стосунки. І побралися б, якби не клята війна.
Невтішна вдова згадує – розлука постукала до їхнього сімейного дому ще десь за місяць до нападу Росії на Україну. Бо саме тоді Валерія призвали на військові збори. Спершу чоловік казав, що приблизно на місяць, а далі…
– Ще юнаком чоловік служив у Донецьку. А вже у 2022 році його викликали на збори. На той самий полігон у Яворові на Львівщині.
І Валерій розповідав мені, що його майже відразу призначили командиром чи то взводу, чи відділення. Тоді туди закликали багатьох досвідчених чоловіків. Бо решта були юні курсанти віком 18–20 років. А згодом вдарила війна… – втирає сльози вдова. – Тоді й Валерій сказав, що це мінімум на рік. Він щодня двічі на добу телефонував мені. Жартував. Радів, що на полігоні зустрів своїх земляків та колег із лісгоспу, яких також мобілізували. От вони разом й по-батьківськи вчили солдатській справі курсантів.
Вже згодом мені розповіли, що чоловік наче передчував біду. Бо трагедія сталась 13 березня вночі перед самим ранком. А ввечері чоловік спілкувався з одним своїм другом. І був якийсь пригнічений. Втім, коли далі зателефонував мені, намагався, як завжди, розвеселити та підбадьорити. Але я відчула в його голосі щось неладне. Бо він сказав останнє «цілую» незвично тихо і сумно. Наче попрощався.
Вранці я дізналась про розстріл полігона й військових російськими ракетами. І Валерій не телефонував. Хоча, зазвичай, вранці перед заняттями чи чергуваннями завжди спілкувався зі мною хоча б хвилину. Я обривала сама телефон, але спершу «абонент був поза зоною досяжності». Далі пішли довгі гудки, але ніхто не відповідав. На номер чоловіка телефонувала й наша подруга родини. І врешті десь об 11-й годині слухавку зняв наш земляк – побратим Валерія. Тоді хлопці саме збирали загиблих та поранених. І у бушлаті мого, вже мертвого, чоловіка просто розривався телефон від наших дзвінків. Тож хлопці відповіли і я дізналася про його останній подвиг.
Тоді вночі була тривога про загрозу удару. Дали відбій. Втім, невдовзі стався ще один ракетний «приліт». Багато військових, особливо юні курсанти, ночували на території частини у наметах. І декого у цих наметах прямим влучанням просто зрівняло з землею. Але більшість хлопців врятували старші за віком товариші, які наказали їм гайда ховатись у лісі. Валерій таки встигнув попередити дуже багатьох хлопців про страшну небезпеку. І коли вони ховались, стався ще «приліт». Товариш Валерія був поранений у руку. А моєму чоловікові фатальні осколки влучили у ліву частину голови. Він загинув миттєво. Але врятував багатьох…
7 жовтня Валерію виповнилося б лише 50 років. Чоловіка поховали у рідному селі у закритій труні. В останню путь Героя провели тисячі людей. До речі, тоді був дуже сонячний і теплий день. Незвично для березня. Валерія поховали на сільському кладовищі поруч із могилою матері. Мати покинула цей світ 13 травня, а син теж 13 – лише березня. Я щиро вдячна усім, хто допоміг та підтримав у скрутну мить. Мушу триматись. Задля дітей, онуків й у пам’ять про чоловіка-героя.
Редакція висловлює щирі співчуття рідним й близьким Валерія Коротенка.
