Окупація, як форма життя. Роздуми лісівника з тимчасово непідконтрольної.

Газета “Природа і суспільство”

Цей лист ми нещодавно отримали на адресу нашої редакції від колеги-лісівника, справжнього фахівця, хороброї людини і патріота України. Незважаючи на перебування в окупації, він продовжує жити, працювати й вірити в перемогу нашої країни.

Задля безпеки автора ми не можемо публікувати його справжнє ім’я та прізвище.

Щодня згадую довоєнне життя на своїй Херсонщині. Щодня. Здається, усе б віддав, щоби його повернути. Але якщо багато хто вважав минуле мирне життя у мирній країні халявою, то халява закінчилася. Зненацька. Засинали у вільній країні, прокинулися – на окупованій території. «От тобі й раз» – казала моя бабуся. Не цінували. Халяви на халяву не буває. Все має свою ціну. За все мусиш платити. Дармовий лише сир…

Не скажу, що це як грім з ясного неба. Ні, до того йшло. Ще з 2014-го. І вже 24-го лютого 2022-го орки тримали Антонівський міст через Дніпро у Херсоні. Ніби «прошвирнулісь по Арбату» з Криму: скинули десант із вертушок і захопили правий берег. Наші, правда, згодом наваляли їм добряче. І зараз валять капітально, і головне – постійно. Але чомусь таки млосно: на серці гидко, ніби хтось туди зненацька, вибачаюсь, навалив. Хтось, кого не дуже любив, але терпів довгий час. До окупації Криму. З ким часто бував. Кого безліч разів відвідував і безліч разів бачив. Де народилася моя молодша сестра. Куди навіть хотів після закінчення вузу їхати на роботу (у Хабарівський «Лісопроєкт»). Але наш міністр нас, двадцятьох зачарованих Сибіром випускників, не пустив: «Спеціалісти лісового господарства потрібні в Україні». Мрія залишилася за кордоном. Напевно, доля.

Та не до творчих перфомансів. На північному горизонті сьогодні у нас знову гримить. Вірніше – гримить з короткими перервами сотий день впродовж. Почало гриміти наприкінці зими 2022-го, а сьогодні вже почалося літо.

Окупація. Не думав, що на старості літ доведеться відчути отаке принизливе відчуття перетоптаної бидлом душі.

Правда, «окупація» спочатку була дуже дивною. За літературною класикою – «німці у місті». Перший місяць у центрі – на міськраді і райраді висіли державні блакитно-жовті стяги. Згодом – на міськраді – жовто-блакитний, на райраді – триколор. Ще через кілька діб – останній жовто-блакитний з міськради зник разом із його головою. Але орки не зникли, вони тут, у місті, з першого ж дня війни. Поставили блокпости. Спочатку відкрито і відверто бомбили магазини, шарились установами і організаціями. Мародерили. Особливо бидляче поводили себе ханижні солдати з ордло. Збивали замки і пацючили в установах і організаціях. Грабували. В одній з установ ночували у залі. Позтягували на ніч подушки з крісел у імпровізоване кубло – щоб тепліше було. Вранці усе перетовкли, а потім взяли вогнегасник і полили все навкруги піною. Подякували господарям!

Грабують і зараз. Але з розмахом. Як і личить «великій» державі.

З перших днів безкінечні колони військової техніки з Криму шурували на північ, на Миколаїв. Гудуть і зараз. Шурують, гудуть і десь зникають. Гудуть і зникають. Ніби у прірву.

Ось і зараз: постійно гупає на північ від переправи. Вже відомі азимути: ось це – валять колони біля Миколаєва, це – у Херсоні, а це – знову, на цей раз – 22-га Чорнобаївка.

На днях орки заходили до нас у контору. У столовій поцупили напівпорожню трилітрову банку сала і банку огірків. Бібліотека їх не зацікавила.

У районній лікарні кілька днів тому орки забирали своїх поранених. Ті, з мокрими очима, дякували лікарів і санітарок за добро.

Лісгоспи практично не працюють. Олешківський, Копанський, лісництво Степового філіалу. Намагаються гасити лісові пожежі. Подекуди під автоматними дулами, але борються з вогнем…

Колеги з Росії зникли з інтернету після того, як я кілька разів пересилав їм повідомлення про кількість діточок, загиблих і покалічених доблесними вояками-сусідами. Останнє повідомлення від них: «Понимаю. У меня сердце болит. Это ужасно. Держитесь…» Навряд чи вони «понимают»…

Важко усвідомлювати, безкінечно важко, що ти нічого не можеш зробити, щоб зупинити орду. Важко. Але мусимо зупиняти.

Війна. Біда. Головний ворог, головний режисер цього трагедійного фарсу виявився не ХАНОМ, а звичайнісіньким ханижкою з ленінградського підворіття, що втратив відчуття реальності, але не втратив злого гонору та понтів. The Independent цитує філіппінського президента-диктатора Родріго Дутерте, який покине свій президентський пост 30 червня цього року. Родріго неодноразово виявляв підтримку російській владі та особисто Путіну: «Багато хто говорить, що ми з Путіним вбивці. Давно говорив вам, філіппінці, що я дійсно вбиваю. Але я вбиваю злочинців. Я не вбиваю дітей та літніх людей… Ми знаходимося «у двох різних світах». От тобі й на! Бо зізнаюсь – колись і надовго був уражений та зачарований безкінечними просторами та природними багатствами Росії, особливо – лісами! Не стільки Росії, скільки Сибіру. Не стільки Сибіру, скільки Забайкалля та, особливо – Далекого Сходу. Кажу колись, бо за багато років знайомства та швендяння у лісах В’ятки, Чити, Москви, Комі, Челябінська, цей величний образ значно потьмянів. І тьмяніє день від дня. Особливо у ці трагічні дні. На жаль. Хоча визначитися з сусідами необхідно. Краще пізно, ніж ніколи.

Кажуть, що людина, яка не боїться, або хвора, або дурна. Частенько було лячно. Особливо кілька разів волосся ставало дибки, коли ракета після близького старту пролітала (так мені здалося) над самими верхівками тополь біля хати (середня висота насадження 27 м). Одну з них через кілька кілометрів збили над містом, а хлопці знайшли залишки алюмінієвого корпусу – «Бука».

Халяви «на халяву» не буває.

…Не було кілька днів зв’язку. Ніякого. І ніяк не йшов з голови старий бородатий анекдот. До лісника на кордон заблукали туристи: «Можна від вас подзвонити? Можна – ось молоток, а он там – рельса висить. Дзвоніть».

Так і лісівники останніми роками. Дзвонять. У безвість.

Від Мінлісгоспу України, члена Кабміну, взірця ведення господарства у Союзі – до Агентства лісових ресурсів під керуванням міністрів, для яких ліс другорядне. Соромно слухати. Якщо заводиться мова про ліс, то лише про деревину… Пригальмуйте та схаменіться! Ліс – це не лише дрова. Ліс – це життя, бо кисень і вода. Ліс – безцінний живий організм, бо поки що дозволяє і нам (і вам) жити. Поки що.

То, можливо, коли йде війна на смерть, а не на життя, варто подивитися правді в очі і зізнатися усім лісівникам, що і ми всі у чомусь вин­ні? Покаятися та щось добре зробити для блага Державного Лісу? На благо Держави? Не «заповняти руську нішу» (дурень думкою багатіє – колись, поки летів до Чити з Києва, встиг двічі виспатись. Прокинусь, а під крилом лишень тайга. Сама-самісінька тайга!).

Хоча, якщо чесно, ніби не до Лісу зараз…