Чарівник лісу Пилип Татусяк

24 січня ветеранові лісової справи Пилипові Харитоновичу Татусяку з Баланівки Бершадського району виповнюється дев’яносто років, більше сорока п’яти з яких він віддав улюбленій роботі.

Випало на його долю чимало драматичного і навіть трагічного. Час від часу повертаються далекі часи гіркими споминами. Його тата, великого трудівника, доброго і роботящого селянина Харитона Пилиповича, репресували. А маму, Тодоску Єфремівну, із чотирма дітьми вигнали з рідної хати. «Вина» їхня полягала в тому, що були людьми роботящими, працювали від світання до смеркання. Та кому було тоді поскаржитися?

Добрі люди дали сякий-такий притулок. Але дошкуляли і голод, і холод. Пилипко мусив на своїх худеньких дитячих плечах носити з лісу додому в’язанки із хмизом. Дуже важко було хлопцеві, але не нарікав ні на що, бо знав, що оте сухе гілляччя – це тепло для матері, братика Миколи, сестричок Марії та Федори. І навіть уявити собі не міг, що ліс згодом стане справою усього його життя.

А в їхній хаті тодішня влада облаштувала школу, в яку згодом ходили і Пилипко з братом та сестрами. Та недовгою була шкільна наука. Уже після четвертого класу пішов працювати в колгосп. Життєві уроки продовжилися на пасовищах, куди гонив худобу, а також на полях, куди вивозив підводою насіння.

…Коли настав час, Пилип Татусяк разом з іншими земляками пішов на фронт. Спочатку довелося побувати у самому пеклі, коли їх, молодих і ненавчених, без усякого обмундирування і навіть без зброї (добудете, сказали, у бою) направили на Кишинів і Ясси. Полягло наших тоді чимало. Пилипові Татусяку пощастило – він залишився живим. Брав участь у визволенні Румунії, Угорщини. У кінці 1944-го неподалік Будапешта його важко поранило. Далі – півроку лікування в госпіталі. А потім – відпустка, продовжив лікування вже дома. На фронт мав повернутися 9 травня 1945 року. Та замість цього його та ще з півсотні бійців офіцери райвійськкомату привітали з перемогою.

Саме першого мирного дня у його трудовій книжці з’явився запис: «Зарахований лісником». Секрети цієї клопітливої професії відкривав для себе вже в процесі роботи. А її в лісовому господарстві після війни вистачало. Крім обов’язкових рубок – освітлення, прочищання, проріджування, лісники дбали про відновлення насаджень, заліснення ярів, балок. Площа обходу Пилипа Татусяка складала 496 гектарів. За роки роботи вивчив не тільки кожну стежку, а й знав кожне дерево. Як боліло серце, коли доводилося його зрізувати чи рубати! Та все ж головним завданням лісівників була не рубка, а садіння дерев. Щороку разом із своїми колегами садили до п’яти гектарів нового лісу. І це все – вручну, мечі Колесова (спеціальний інструмент для садіння дерев) постійно були у роботі.

У післявоєнний період лісникам доводилися плани по вирощуванню бруслини, з кори якої виготовляли гуму. А ще вони робили… милиці, бо тоді з війни прийшло багато інвалідів. Виробляли також ободи та шпиці до возів, ярма та інший інвентар. Надійною помічницею стала вірна дружина Соломія, яка спочатку працювала в колгоспній ланці, а згодом перейшла у лісове господарство.

Отак за повсякденними турботами і минав час. Повністю на пенсію Пилип Харитонович вийшов лише у 67 років. Підростали діброви, висаджені Татусяком та його колегами. Підростали у дідуся Пилипа і бабусі Соломії діти – Катерина і Сергій. Не віриться, що вони вже й самі давно стали батьками і навіть бабусею і дідусем. Родина чимала. Є вже навіть троє правнуків. Всі дуже люблять і шанують найстарших із роду Татусяків, дуже часто відвідують їх. І тоді просторе подвір’я на тихій вуличці у Баланівці стає досить гамірним. Діти, внуки, правнуки – найбільша радість.

Пилипа Харитоновича і Соломію Євгеніївну шанують у селі за їхню скромність, працелюбність, людяність. І за те, що виховали таких прекрасних дітей. Голова Вінницької обласної ради Сергій Татусяк взяв патронат над школою, яку колись закінчив, всіляко сприяє учителям та учням. При цьому не афішує своїх добрих справ.

Незважаючи на солідний вік, Пилип Харитонович залишається людиною активною і діяльною, утримує пасіку, правда, не таку, як раніше, – лише десять вуликів, а взагалі бджільництвом займається з 1950 року.

…У ці дні його життєвий календар повертає на дев’яносто першу весну. Бажаючи старожилу всіляких гараздів, земляки впевнені, що ще не одне десятиліття подільську землю прикрашатимуть діброви, висаджені Пилипом Татусяком та його соратниками. А він ще багато літ даруватиме людям щедрість своєї душі.