День, якого не було?.. Переяславська рада 1654 р. в міфах та реаліях

Об этой статье вспомнила сегодня газета "День" в связи с сегодняшним 360 летним юбилеем Переясловской Рады. Заметку из свежего номера газеты смотрите смотри в конце, после статьи Виктора Горобец. М.П.

Указ Президента України про проголошення 2003 року Роком Російської Федерації в Україні та відзначення 350-ліття Переяславської козацької ради 1654 р., як, власне, і саме наближення круглої дати в календарі в черговий раз не те що привернуло увагу громадськості та політичних партій різного спрямування до історії українсько-російських взаємин 350-літньої давності, але й певною мірою породило нездоровий ажіотаж навколо проблеми, яка вже давно вийшла за рамки академічних дискусій, перетворившись для одних в ідеологічний символ єднання «двох братніх слов’янських народів», а для інших — ілюстрацію-острах «шовіністичних намірів Москви». Для того, аби допомогти своїм читачам виробити власний, політично неупереджений, погляд на цю проблему, «День» започатковує рубрику «Україна та Росія в історії та міфах», де впродовж року на сторінках «Україна Incognita» й «Історія та «Я» буде опубліковано цикл статей, присвячених найбільш актуальним і суперечливим проблемам українсько-російських відносин. У публікаціях будуть представлені погляди професійних істориків, але цікаво також почути думки наших читачів. Події 18 січня (8 за старим стилем) 1654 року в історичній, політологічній та культурологічній літературах отримали настільки неоднозначні та суперечливі трактування й оцінки, що, вочевидь, не лише автору цих рядків спадало на думку, що йдеться про якісь абсолютно різні календарні дні. Якщо ж спробувати звести ці описи в один, то постане якийсь ірреальний фантом, ілюстрація до тези про існування паралельних світів і можливостей їх перехрещення. Якщо ж піти іншим шляхом і визнати вірним лише те, що присутнє в твердженнях протилежних сторін, то виявиться, що цей день насправді ніколи й не існував у природі… Стереотипи сприйняття переяславських подій 1654 р. настільки живучі, а оцінки діаметрально протилежні, що, лише абсолютно наївна людина може сподіватися на успіх у справі «навернення» до нової віри тих, хто щиро поклоняється ідеї «возз’єднавчого просвітлення», яке випало на голови Богдана Хмельницького та його однодумців і яке «на віки» визначило подальшу долю України. Вочевидь, такими ж наївними будуть і сподівання на можливість посіяти сумніви в головах тих їх опонентів, котрі твердо переконані в тому, що ніякої козацької ради в Переяславі в цей день і не було, а якщо й була, то на ній не було присутнім все (?!) населення України. Будь-яка віра не потребує ніяких раціональних аргументів. Тому моя розповідь звернута до тих людей, котрі прагнуть зрозуміти: що сталося насправді того короткоплинного зимового дня 1654 р. в Переяславі, як сторони до нього йшли? І якими їхні шляхи були після Переяслава? @AU історії України НАН України

Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач центру соціальної історії Інституту

I. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І МОСКВА В 1648—1653 рр.: ЧИ НАСПРАВДІ ВСІ ШЛЯХИ ВЕЛИ ЛИШЕ ДО ПЕРЕЯСЛАВА?

Початок офіційним зносинам гетьманського уряду Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем було покладено гетьманським листом від 8/18 червня 1648 р., тобто на самому початку визвольної боротьби козацтва, що спалахнула кількома місяцями раніше на Запорожжі. Про що ж йшлося в листі й як він трактувався в російській та радянській історіографіях?

Насамперед гетьман повідомляв про здобуті над поляками перемоги, прохав про надання військової допомоги, а також висловлював побажання бачити православного християнського монарха на королівському троні у Варшаві. Останнє дало підстави історикам, які вишукували приклади возз’єднавчої риторики в заявах козацького лідера, трактувати лист як перше звернення з проханням про прийняття України під владу царя. Але чи ставив Хмельницький перед собою насправді таку мету? Безумовно, що ні. І пояснювалося це, передовсім, уже тим, що на той час козацтво поки що не мислило себе поза державним тілом Речі Посполитої, а свою боротьбу вело під гаслами захисту православної віри від утисків католиків й особливо єзуїтів, гарантування козацтву цілісності давніх прав і привілеїв, зміцнення… королівської влади, що убезпечило б український народ від зловживань місцевих магнатів.

А як же заклики до царя обійняти королівський трон? У цьому також немає жодного протиріччя. Адже напередодні, в травні 1648 р., помер король Владислав IV і в період безкоролів’я будь-хто з числа рицарського люду держави міг висунути власного претендента на вакантний трон. І це жодним чином не сприймалося як державна зрада. Сходження на королівство православного монарха, безперечно, було вигідним для православної України, оскільки б ліквідувало переслідування за релігійні переконання.

Крім того, варто пам’ятати, що в Хмельницького був ще один вельми важливий аргумент, аби встановити дружні взаємини з Москвою. Адже царські війська, на заклик польської сторони та у відповідності з умовами таємного польсько-російського договору антитатарського спрямування 1647 р., готувалося до походу проти… козаків, які були союзниками татар і які їх закликали в Україну для спільної боротьби проти поляків.

Наступні місяці блискучих перемог не лише вселили повстанцям упевненість у своїх силах, а й обумовили важливі трансформації політичного світогляду керівництва повстання та сприяли перегляду мети і завдань збройної боротьби. На початку 1649 р. Хмельницький вперше формулює завдання відриву України від Речі Посполитої та створення власної незалежної козацької держави.

Гетьман був змушений шукати надійних і потужних союзників. Українська дипломатія торує шляхи до монарших дворів Центральної та Південно-Східної Європи, веде наполегливі переговори з сепаратистські налаштованими протестантськими лідерами Литви. І саме в це час, ймовірно, з подачі єрусалимського патріарха Паїсія, котрий був близьким до двору Олексія Михайловича й щиро перейнявся ідеєю створення потужної православної осі, Б. Хмельницький уперше посилає свого посла до Москви з пропозицією прийняти Військо Запорозьке під царську протекцію (захист). Московське керівництво, пам’ятаючи про трагічні наслідки збройних протистоянь з Річчю Посполитою в роки Смутного часу та Смоленської війни, заклики української сторони залишило без відповіді, обмежуючись лише моральною підтримкою.

Залишившись без допомоги, Військо Запорозьке не зуміло завдати рішучої поразки Польщі в ході Зборівської битви 1649 р. Українсько-російські стосунки зазнають охолодження. В цей час у Чигирині знаходить притулок Самозванець, котрий видавав себе за сина московського царя Василя Шуйського та претендував на московський престол. Гетьман залишався глухим до його вимог видати Самозванця. Крім того, звинувачуючи Москву в зраді, гетьман погрожував силою змусити її виступити проти поляків або самому нещадно помститися московським прикордонним повітам.

Так триває аж до початку 1651 р., коли на горизонті знову зловіще не виринає примара чергової війни з Польщею. Як і двома роками раніше, Хмельницький прагне будь- що не залишитися на одинці з могутнім супротивником. Iз цією метою активізуються контакти з Трансільванією, Валахією, Молдавією, шукаються шляхи порозуміння зі Швецією. Особливої динаміки набирають зносини з Кримським ханством та його сувереном – Османською Портою. Відчутно теплішають і стосунки з Москвою. Скликаний наприкінці зими 1651 р. Земський собор у Москві навіть ухвалює рішення про можливість ламання «вічного миру» з Польщею та надання допомоги Україні.

Однак ці рішення так і залишилися на папері. Хмельницький же влітку 1651 р. на Берестецьке поле зумів закликати лише кримського хана. Та й той у критичний момент бою його зрадив. Як відомо, наслідком поразки став важкий Білоцерківський мир, що фактично перекреслював здобутки українського народу в творенні власної держави. І хоч блискуча перемога під Батогом, здобута українською армією наступного року, ліквідувала принизливий мир, можливостей для успішного завершення війни з Річчю Посполитою залишалося все менше. До влади в Польщі прийшли войовничо налаштовані «яструби» на чолі з канцлером Стефаном Коріцинським; прорахунки гетьмана в політиці щодо Придунайських держав, привели їх до стану союзників Варшави; кримський хан відверто демонстрував небажання бачити поруч із своїми кордонами сильну українську державу.

Перед українською елітою постала трагічна дилема – або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок певного обмеження власного суверенітету.

Для Хмельницького найбільш вірогідними кандидатурами на роль протектора України на той час виступали московський цар і турецький султан. Прийняття протекції як одного, так і другого, тягло за собою як певні переваги, так і певні недоліки. Москва, як завжди, зволікала з прийняттям рішення. І першим обнадійливий сигнал прийшов із Стамбула. В середині травня до Чигирина прибув посланець султана, котрий передав гетьману грамоту Мегмеда IV та атрибути влади васально залежного від Високої Порти правителя. Запропоновані султаном умови васальної залежності були навіть значно ліпші, аніж ті, що регулювали залежність кримського хана.

Здавалося, що тактична мета Хмельницького (абсолютна незалежнiсть) була досягнута. Утім, гетьман не поспішав із остаточним рішенням. Що перешкоджало цьому? Сьогодні важко на це відповісти. Можливо, негативне сприйняття в Україні султана-магометанина. Можливо, тверезе прорахування Хмельницьким військових дивідендів від цього альянсу, адже Порта в той час була втягнута у виснажливу війну з Венецією і, навряд, чи могла надати серйозну військову допомогу. А може стримувало те, що поголос про українсько-турецьке зближення змусило московських політиків врешті-решт припинити зволікання і вже в червні 1653 р. повідомити в Україну, про намір царя взяти їх під своє покровительство. Прикметне, що в рішеннях Земського собору 1653 р. увага акцентувалася саме на небажання їх вiдпустити в пiдданство турецькому султану чи кримському хану…

Але як би там не було, на осінь 1653 р. сторони визначилися зі своїм напрямом руху до Переяслава. Щоправда, московська сторона наполягала на тому, аби проголошення акту взяття України під крило царської протекції сталося в Києві, біля стін Святої Софії. Це було б вельми символічно для практики «збирання руських земель» Москвою. Але гетьман вказав на Переяслав. І тут ми можемо лише будувати певні здогадки: а чи не тому він так учинив, що розглядав цей акт саме як тактичний успіх, а не реалізацію своєї стратегічної мети?

II. НЕПОРОЗУМІННЯ ТА КУРЙОЗИ 8/18 СІЧНЯ 1654 РОКУ

Скликаний за наказом царя Олексія Михайловича 1 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішення про прийняття гетьмана Богдана Хмельницького та всього Війська Запорозького під «високу царську руку» й оголошення війни Польщі. Офіційна нота з цього приводу королю Яну Казимиру була відправлена лише 31 грудня. Повноважне посольство в Україну вирядили вже 9 жовтня, навіть не підготувавши необхідних інструкцій та не вручивши вірчих грамот боярину Василю Бутурліну. Усе це було відправлено вже навздогін посольству. Продемонстрований поспіх, варто зауважити, загалом доволі незвичний для Московії XVII ст., вочевидь, можна пояснити великим бажанням залагодити справу з українським гетьманом раніше, аніж дійде до офіційного оголошення війни Польщі. Проте далеко не завжди бажання збiгаються з дійсним станом речей…

Доволі дивні й абсолютно непередбачувані затримки почалися ще на землях, підвладних цареві. Справа тут полягала не лише в традиційних і позачасових московських бідах — бездоріжжі та розхлябаності. Так, уже на кордоні з Україною Бутурліна наздогнала звістка про те, що царський прапор і текст промови, яку він мав виголосити перед гетьманом і старшиною, йому вже відправили. Однак… у дорозі вони зазнали непоправних пошкоджень і цар був вимушений віддати наказ про виготовлення нових. Досить неприємна прикрість сталася і з булавою, відправленою Олексієм Михайловичем Хмельницькому. З неї зникло декілька коштовних камінців! Відновлювати царський клейнод послу довелось негайно і, причому, з власної кишені (щоправда, пiсля повернення до Москви Бутурліну було відшкодовано ці збитки). Під вечір 31 грудня повноважне посольство царя прибуло до Переяслава, де його зустрів місцевий полковник Павло Тетеря.

Чому Хмельницький не поспішав до Переяслава?

По прибутті до Переяслава боярину Бутурліну довелося чекати початку переговорів з гетьманом Хмельницьким ще цілий тиждень. Причина була досить поважна. Повернувшись після Жванецької кампанії, Богдан нарешті отримав можливість iз належними християнськими почестями провести в останню путь тіло старшого сина Тимоша, котрий загинув на молдавській землі ще кілька місяців тому. Після ж траурних церемоній у Чигирині гетьман ще на деякий час затримався на дніпровському перевозі поблизу Домонтова — річка вкрилася кригою, але недостатньо міцною, аби втримати карету гетьмана.

До Переяслава Хмельницький прибув лише пізно ввечері 6 сiчня. Наступного дня до міста приїхали генеральний писар Іван Виговський та інші старшини. Лише увечері 7 січня і відбулася перша неформальна зустріч Хмельницького, котрого супроводжували Виговський і Тетеря, з боярином Бутурліним, на якій було узгоджено процедуру проголошення переходу України під протекцію царя. Боярин запропонував провести процедуру передачі гетьману царської грамоти у дворі тієї садиби, де він зупинився на постій. Вже в соборній церкві міста політичний акт прийняття України під царську зверхність мав би отримати закріплення присягою, а по її завершенні Хмельницького буде пожалувано булавою та прапором.

Гетьман проти такого сценарію розвитку подій не мав жодних заперечень. Єдине, що Хмельницький до нього додав, так це пропозицію про скликання вранці наступного дня старшинської ради, на якій він волів би ознайомити полковників зі своїм наміром «учинитися під високою царською рукою». Решта пунктів програми — вручення грамоти царя, приведення старшини до присяги та передача царських інсигнацій — мали залишитися в силі.

Скільки козацьких рад відбулось у Переяславі 8 січня 1654 року? І яку з них святкувати?

За таким сценарієм і розпочався ранок 8 січня 1654 р. Щоправда, на старшинській раді, що відбулася рано-вранці у Хмельницького несподівано виникла ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала відбутися вже… по полудню. Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівкам і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях були лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду козацькі старшини.

Але питання постають не лише щодо рівня представництва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликання. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж у 1651 р.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіздкості та неефективності, він радився лише з членами більш мобільної старшинської ради. Кому із старшин спала на думку ідея скликання, начебто Генеральної, ради — невідомо. Вочевидь, гетьманський уряд прагнув відбити бажання поляків продовжувати «воювати» Військо Запорозьке, яке відтепер мало сильного союзника, а також продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з Яном Казиміром.

О другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи на раду. Переяславська рада, ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкільну освітню літературу, красне письменство, живопис, кінематограф і т.д., і т.п., що, здається, немає й потреби про неї говорити — і так все зрозуміло. Але виявляється, що не все…

Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 р., варто пам’ятати відому настанову Козьми Пруткова щодо того, чи можна довіряти напису на клітці слона, якщо там сидить якась інша істота… Так і тут, відомі монументальні образи загального торжества українського народу, звернутого до Хмельницького та Бутурліна, не відповідають дійсності вже хоча б тому, що на Генеральній раді царський боярин не був присутнім, бо залишався на заїжджому дворі.

Так само не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію. Богдан не міг цього зробити вже хоча б тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту. Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не якимись іншими володарями.

Не вписуються в ідеальну картину загальнонародного «ликования» і події, що сталися згодом, у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули після того, як Бутурлін по завершенню Генеральної ради, також на заїжджому дворі, передав Богдану царську грамоту. А коли українське та російське духовенство, що прибуло разом iз Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння, виявилося, що напере додні сторони… забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою. Хмель ницький і старшина, опираючись на знання практики укладення міждержавних угод і навіть практики приведення шляхти Речі Посполитої до «послушенства» королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взятих зобов’язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги аналогічне мала зробити й російська сторона. Але вихований в зовсім іншій політичній культурі, Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми підданими.

Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю (!) за день козацьку раду, цього разу старшинську. Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися «многое время», а посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до нього прибули посланці гетьмана — полковники Павло Тетеря та Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги царю. Й оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря і Лесницький, шляхтичі за походженням, вказали на практику польських королів. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше — є «невірними», по-друге — «не самодержцями», а по-третє – «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».

Не можна стверджувати, що висловлені аргументи повністю задовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану, могла розладнатися. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву; уряд Олексія Михайловича вже встиг оголосити війну Польщі. Вихід із скрутної ситуації було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися скласти присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку, вочевидь покладаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права й вольності Війська Запорозького.

Вечір важкого дня…

Цими обіцянками і довелося задовольнитися Хмельницькому та його дорадникам. А скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства, міг показати лише час. Поки що ж лише добігав кінця короткий зимовий день 8 січня 1654 р. Отож, розмова союзників пiсля повернення із собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, була нетривалою. Надто багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом й їхньої реалізації на практиці.

Попереду було й творення Переяславського міфу про історичну закономірність і всенародне волевиявлення, про безконфліктність узгодження позицій сторін і про беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз’єднання України та Росії». Щоправда, це вже зробили надто запопадливі нащадки. Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані його соратники не відчули тієї доленосної значимості моменту, що її згодом вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вдалося долучити до війни з Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх. Переговори щодо характеру цього союзу мали розпочатися вже завтра, 9 січня 1654 р.

III. «СПЕКОТЛИВИЙ» ЛЮТИЙ 1654 року

Найголовніший урок, який, вочевидь, Богдан Хмельницький виніс із переяславських подій, що сталися на початку зими 1654 р., полягав у тому, що добре готуватися слід не лише до війни, а й до укладення союзу. Адже перипетії, пов’язані із принесенням присяги представниками царя, а згодом підняття в ході переговорів 19-20 січня (за нов. ст.) чимало таких питань, які були не лише зайвими, а й створювали вельми неприємні для української політики прецеденти (як наприклад, узгодження з царським боярином розмірів платні козацьким урядникам чи передачі акцизних зборів в оренду), продемонстрували серйозні недоліки в роботі тогочасного українського зовнішньополітичного відомства.

Для того, аби виправити допущені помилки та прорахунки, гетьман, навіть не очікуючи від’їзду з Переяслава московської делегації, попрямував до своєї резиденції в Чигирині. У Чигирині, а згодом у Корсуні упродовж першої половини (середини лютого 1654 р. Хмельницький проводить серію старшинських нарад, на яких і розгорнулася головна робота та підготовці проекту договору з царем та було взято необхідну тональність розвитку міждержавних взаємин України та Росії. Але чи зводилася в цей час зовнішньополітична діяльність Гетьманату лише до одного «московського» напряму?

Скільки потрібно мати союзників чи протекторів, аби почуватися захищеним?

Близько 11-12 лютого польський король Ян II Казимир довідався про прийняття Військом Запорозьким протекції московського царя. Усвідомлюючи неминучість широкомасштабної війни на сході, король розгортає активну дипломатичну війну проти царя та українського гетьмана. Упродовж другої половини лютого польські дипломати відряджаються до Туреччини, Криму, Валахії, Трансильванії, Молдавії, інформуючи їхніх правителів про небезпеку, яка нависла над їхніми державами від союзу козаків з московітами, та закликаючи до спільного виступу проти них. Саме цим часом датується і відоме звернення Яна II Казимира до козацького полковника Івана Богуна, котрий, не склавши присягу Олексію Михайловичу, дав підстави полякам сподіватися на можливість його перетягування на свій бік. У тому разі, коли Богун відступиться від «зрадника Хмельницькому», йому було обіцяно гетьманську булаву, підтвердження шляхетського звання та надання будь-якого староства в Україні, яке йому лише «полюбиться».

У грі з Богуном в польського керівництва шансів було небагато, а ось зовнішньополітичні акції Варшави несли в собі велику потенційну загрозу інтересам України. І саме на дезавуювання у Європі негативних наслідків вражень від переяславських домовленостей і була спрямована активна зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду.

Незважаючи на болючу особисту рану — смерть сина Тимоша влітку 1653 р. у війні проти військ придунайських правителів, застереження державних інтересів вимагає від Богдана переступити через власні емоції та кривди, й домагатися налагодження союзницьких відносин із трансильванським князем, молдавським та волоським господарями. Зокрема, в листі до трансильванського князя Д’єрдя II Ракоці Хмельницький, зазначивши, що його «…син без мого відома захищав батька й намагався шукати всюди противника. Але що сталося, того не можна повернути…», пропонував відновити «найтіснішу дружбу» та прохав не надавати «допомоги ворогам нашим». Ще більш далекосяжними були пропозиції, висловлені православним правителям Молдавії та Валахії, котрих гетьман закликав підтримувати «добрі відносини, як були вони спочатку між нами як між християнськими князями, які належать до єдиної святої православної церкви».

Проте, безумовно, найголовніше завдання тогочасної зовнішньої політики України полягало в тому, аби домовленостями з Москвою не відштовхнути від себе Кримське ханство. Адже, ні Богдан, ні його оточення не розглядали союз із царем як альтернативу дружбі з ханом. Подібний міф міцно укорінився у суспільну свідомість уже в часи підкорення Криму Катериною II, коли вкрай потрібно було надати законність акту інкорпорації півострова. Насправді ж, хоч стосунки українського козацтва з кримськими татарами й були наповнені численними прикладами конфронтації, зводити їх лише до такого зрізу означало б спрощувати багату історичну палітру. На середину 1650-х років у Криму серед місцевої знаті була досить потужна проукраїнська партія і її впливи Богдан сподівався використати для того, аби, якщо не вберегти антипольський союз із Кримом у непорушності, так, принаймні, не допустити переходу ханату на антиукраїнські позиції, спонукати його до зайняття позиції нейтралітету. З метою зондування настроїв в оточенні хана Іслам Ґерея вже на початку лютого гетьман відправив своїх посланців до Бахчисараю. Дізнавшись про тривогу, спровоковану в ханській резиденції відомостями про українсько-російське зближення, наприкінці лютого Богдан відправляє до Криму наступне посольство.

Паралельно зі стосунками з ханом розвиваються взаємини з турецьким султаном. На перших порах українська дипломатія намагається уникати обговорення проблеми царської протекції, прагнучи насамперед через Стамбул впливати на кримське керівництво, яке, як відомо, було у васальній залежності від султана. Коли ж цього досягти не вдається, за наказом Хмельницького, українські посли повторюють перед Мехмедом IV пропозицію щодо прийняття України… під протекцію турецького султана! І тут варто наголосити, що нічого дивного, а тим паче, зрадливого в діях українського гетьмана не було, адже стосунки клієнт — патрон передбачали лише виконання певних умов клієнтом за надання певних послуг чи захисту патроном. Мову про входження українських земель як провінції до складу Російської держави гетьман і старшина на початку 1654 р. не вели. Як же тоді планувалося будувати відносини з московським царем?

Український проект від 17 (27) лютого 1654 р.

У середині лютого гетьман скликає ряд старшинських рад, спочатку в Чигирині, згодом у Корсуні, на обговорення яких і було винесено обговорення питання щодо характеру та змістового наповнення договору Війська Запорозького з московським царем.

І хоч прямої інформації про перебіг цих нарад не збереглося, наявні опосередковані свідчення дозволили Михайлу Грушевському дійти висновку, що дебати учасників зібрань були доволі гострими, а позиції сторін непримиримі. Це певною мірою й зашкодило виробити концептуально цілісний проект угоди. Підґрунтям же розходження інтересів старшини стало те, що старшинський корпус, як і саме козацтво загалом, формувалося з декількох джерел. І в ньому були представлені як вихідці з православного шляхетського стану, так і «старинне» козацтво, а також представники селянства та міщанства. Зрозуміло, що така соціальна неоднорідність позначалася як на рівні політичної культури різних відгалужень козацтва, так і на пріоритетності їхніх нагальних потреб. Адже, для одних було важливим досягнення високого рівня політичної суб’єктності Гетьманату (решту прав як шляхтичі вони вже мали), а для інших — аби їх ніхто не намагався знову присилити до виконання повинностей на користь пана чи царя.

Утім, укладачам проекту українсько- російської угоди вдалося досягти балансу інтересів різних соціальних прошарків і виробити документ, який передбачав застереження як загальнодержавних прав на зовнішньополітичній арені, недоторканності політико-адміністративного та соціально-економічного внутрішнього укладу, так і містив гарантії для окремих соціальних верств, прошарків і, навіть, певних рангів українських адміністраторів.

Загалом проект містив 23 статті. Найголовніші з них декларували ідеї зовнішньої незалежності Гетьманату, що, насамперед, проявилися у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандуючого українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних відносин з іноземними державами (в разі з’ясування в ході них відомостей, що зачіпатимуть інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов’язання інформувати про це Москву). Окремо декларувалася недоторканність внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп.

Російська сторона повинна була надати військову допомогу проти Польщі та сприяти в утриманні від війни Кримського ханату. Натомість, гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати йому щорічно данину (у попередньо визначених і фіксованих розмірах), так як це робили правителі Трансильванії, Молдавії та Волощини на користь турецького султана.

Крім цих питань, що мали принципову вагу, до проекту було занесено ще цілий ряд дрібних положень, що перекочували до нього з тексту Зборівської угоди козацтва з польським королем 1649 р. Зважаючи на принципово інший характер взаємин Гетьманату з царем, вони були абсолютно недоречними, й не можуть сприйматися інакше як певні рудименти політики козацького автономізму, від якої Хмельницький і його оточення вже давно відійшли, взявши за мету унезалежнення України.

Проте, незважаючи на певні слабкості проекту, він загалом справляв непогане враження і, за умови прийняття всіх його положень урядом Олексія Михайловича, міг стати основою для розбудови взаємовигідних і міцних відносин сторін.

17 (27) лютого 1654 р. гетьман Хмельницький завізував український проект і делегація на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею повезли його до Москви. І якщо проголошення союзу в Переяславі, по суті, було формальністю, то українсько-російський договір, що мав постати за результатами переговорів у Москві, важив для долі Української держави дуже багато.

IV. МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 року — ФАНТОМ ЧИ НЕВИГІДНА ВЖЕ СУЧАСНИКАМ РЕАЛЬНІСТЬ?

Московсько-чигиринський «бермудський трикутник» 1654 року, або Коли і куди зник оригінал українсько-російського договору?

Навіть гуманітарна освіта автора не може виправдати його невігластво у визначенні геометричної фігури з двома вершинами в якості трикутника. Але в даному випадку мова йде не про математику, а про велику політику. Стосовно ж того, що українсько-російський договір 1654 р. належить саме до сфери не те, що великої, а дуже великої політики, сподіваюсь, сумнівів немає ні в кого. Принаймні, в історії України важко знайти ще одну таку історичну дату, яка б упродовж кількох століть привертала до себе не стільки пильну увагу істориків, скільки політиків, громадських діячів та й звичайних людей, яким не байдужі історія та сьогодення.

Зрозуміло, що цей інтерес найбільше підживлюється різного роду політичними мотиваціями та навколополітичними спекуляціями. Немало цьому сприяє і те, що оригінал договору, який так багато важив не лише для України, а й усієї Центрально-Східної Європи… безслідно зник. Відомо, що найбільше можливостей для появи різного роду інтерпретацій дають саме ті документи, яких ніхто не бачив, або бачило дуже вузьке коло осіб, до того ж, у вкрай обмежений проміжок часу.

В Україні вперше оригінал договору намагалися знайти вже по смерті Богдана Хмельницького у серпні 1657 р. Два роки по тому російська сторона надала «допомогу» в його пошуках Юрію Хмельницькому. Але, як з’ясувалось згодом, підсунули безталанному сину Великого гетьмана свідомо сфальсифікований варіант, аби, прикриваючись іменем батька, нав’язати йому невигідні умови обмеження суверенітету козацької України. Восени 1708 р. після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХII оригінал українсько-російського договору 1654 р. за наказом царя Петра I розшукували вже канцеляристи зовнішньополітичного відомства Росії — Посольського приказу. Але також марно.

З історії всім нам уже зовсім близької можна пригадати приїзд до Києва на світанку суверенізації республік колишнього СРСР тоді ще голови Верховної ради РРФСР Бориса Єльцина та його подарунок українському керівництву у вигляді начебто цього самого оригіналу чи, принаймні його фрагменту. Наскільки мені відомо, проведення Року України в Росії також пробудило інтерес до цієї справи чиновників МЗС Росії. Але зважаючи на безуспішність попередніх спроб, логічно припустити, що ініціаторам цієї акції, якщо і вдасться щось знайти, так це «щось», буде ніщо інше як політичний зиск від привертання уваги громадськості до самого процесу пошуків.

У зв’язку з цим виникає декілька запитань. Можливо, ніякого договору й не існувало? Якщо ж він був насправді, то чому таким було прагнення як однієї, так і другої сторони його позбутися? Позитивна відповідь на перше запитання логічно випливає з аналізу Московських переговорів 1654 р. Щодо ж другого — то тут необхідно подивитися на справу значно ширше, із врахуванням справжніх і прихованих бажань сторін, що домовлялися про спільність дій, а також розвитку тогочасних політичних процесів.

Москва, Кремль, березень 1654 року…

Українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним під стіни Москви прибуло 11 березня (21 березня за н.ст.) 1654 р. 12 березня відбувся його урочистий в’їзд у царську столицю, 13 березня — урочиста аудієнція в царя Олексія Михайловича за участю царських бояр і думних чинів.

Того ж дня розпочалися переговори Тетері та Богдановича-Зарудного з урядом Олексія Романова, інтереси якого представляли: один iз найстарших царських бояр Олексій Трубецькой, голова останньої російської делегації в Україну боярин Василь Бутурлін і начальник Посольського приказу думний дяк Алмаз Іванов. У ході цих переговорів українські посли виклали принципове бачення умов угоди, окреслене гетьманською інструкцією від 17 лютого 1654 р. Ряд питань, зокрема щодо впровадженнями царських воєвод в українські міста та збір податків iз місцевого населення, було ініційовано російською стороною. Обговорювалися й питання військової співпраці, а також міжнародної ситуації в регіоні.

14 березня на прохання російської сторони українські посли представили свої пропозиції у письмовому вигляді, тобто по суті подали виготовлений у Корсуні та Чигирині проекті від 17 лютого. Впродовж наступних декількох днів спільних конференцій не було, росіяни обмірковували подані пропозиції. Для остаточного вирішення справи було скликано боярську думу, у засіданні якої брав участь i Олексій Михайлович. Саме там й було ухвалено постанови по кожному із запропонованих пунктів за формою: «государ указал и бояре приговорили». Більшість з них схвалювали пропозиції уряду Б.Хмельницького. Негативними були лише царські резолюції щодо фінансових взаємин сторін. Гетьман волів сплачувати цареві за його покровительство та військову допомогу певну щорічну данину, так як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем. Натомість, цар звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його представників. А вже з казни мали виділятися кошти на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо.

Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфери зовнішньополітичної. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». Вочевидь, вже апріорі до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Турецької імперії, з якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. Крім того, російська сторона детально аргументувала і свою відмову від виплати козакам царського жалування; мовляв, і так доводиться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею.

Допоки уряд Олексія Михайловича обмірковував українських варіант угоди, Тетеря та Богданович-Зарудний переважно розважалися. Так, 15 березня вони брали участь у військовому параді-огляді солдатських і рейтарських військ; 18 березня — були на урочистому обіді, влаштованому в честь царських іменин. Коли ж послам стало відомо про характер царських резолюцій, вони звернулись із суплікою до Посольського приказу, в якій просили переглянути деякі з цих постанов. Прикметно, що найбільше їх занепокоїла відмова царя від виплатити жалування козакам. Аргументуючи свою позицію, Тетеря і Богданович-Зарудний наголошували на тому, що то «не так іде про гроші Війську Запорозькому, як про царську славу»! Акцент було обрано вірно й уряд Олексія Михайловича пообіцяв відшукати можливості й прислати в Україну по четвертині угорського золотого на кожного козака, який потрапив до 60 тисячного козацького реєстру.

Прощальна аудієнція української делегації в царя відбулася 19 березня. Утім, виїхати з Москви вона змогла лише через тиждень — увесь цей час приказні дяки готували царські жалувані грамоти гетьману та Війську Запорозькому та залагоджували інші, менш важливі, але також необхідні формальності. Тоді ж було остаточно відредаговано текст угоди, що складалася з 11 статей й отримала назву «Березневих статей». Саме цей документ, що за логікою речей мав бути виготовлений у двох примірниках, й зник безслідно — як в українському, так і в російському варіантах. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка договору, який десь між 20 і 27 березня його начисто переписували.

Яким же було ставлення українського суспільства до змісту Московського договору 1654 року?

Ніяким! Тому, що український гетьман, ознайомившись із внесеними до тексту угоди московською стороною доповненнями не ознайомив з ними навіть козацьку старшину, не те що широкий загал. Чому ні? Тому що ці обмеження гетьманських прерогатив аж ніяк не вписувалися в наміри Хмельницького щодо розбудови власної державності. Звичайно ж, можна погодитися з аргументами тих, хто зображує гетьмана як прибічника промосковської орієнтації. Але справа в тому, що його «промосковськість» не виходила за межі визнання номінальної зверхності російського царя. Намагання ж Москви втрутитися у сферу внутрішньої політики та поставити під свій контроль сферу зовнішньої, за життя Хмельницького так і залишилися нереалізованими. Російській владі не вдалося налагодити контроль за фінансовою справою Гетьманату та спрямувати податки з України до Москви — жодна копійка, чи, точніше, жоден гріш податкових коштів так і не потрапив до царської скарбниці. Особливо болючою для російської сторони була демонстративна незалежність гетьмана у зовнішньополітичній сфері. Доходило до того, що Росія укладала перемир’я з Польщею та вступала у війну зі Швецією, а українське керівництво у союзі зi шведським королем воювало польські землі та розробляло плани їх розподілу між опонентами російського царя та Україною!

Коли ж посольство царя на чолі з окольничим Федором Бутурліним на початку літа 1657 р. страхало Хмельницького карою Божою за порушення умов договору 1654 р., то гетьман резонно вказав на те, що він на такі умови не погоджувався. У нього і на думці того не було, що царські дипломати накинули його послам у Москві. Отже зацікавленість Хмельницького у зникненні тексту договору зрозуміла. Але, як міг російський уряд не потурбуватися про збереження оригінального тексту в недоторканності?

Щодо цього також існує досить прозаїчне пояснення. Справа в тому, що після смерті Богдана, що сталася невдовзі після від’їзду з України Ф.Бутурліна, мали місце неодноразові спроби нав’язати його наступнику, Івану Виговському, вже новi умови договору. Умови, що ще більше обмежували державний суверенітет Гетьманату. Саме тиск на Виговського з цього приводу й став однією з головних причин українсько-російської війни 1658 — 1659 років. Після ж падіння Виговського на переговорах з Юрієм Хмельницьким у Переяславі в жовтні 1659 р. боярин О.М.Трубецькой (до речі, один з учасників березневих переговорів у Москві 1654 р.) як автентичний текст договору 1654 р. представив сфальсифікований його варіант, що складався вже з 14 статей і, що більш важливо, містив цілий ряд обмежувальних положень, що їх перед цим безуспішно намагалися нав’язати Виговському.

Отож мотиви негативного ставлення сторін до договору 1654 р. знайдено. Значно складніше буде відшукати текст оригіналу. Ще складніше, а головне — важливіше, віднайти адекватне розуміння його суті, яке б не залишало місця для політичних спекуляцій та маніпулювання громадською думкою. Абсолютно очевидно, що українсько-російських договір 1654 р. був продуктом політичного розвитку двох сторін у конкретний історичний час і нічого йому приписувати якiсь функції Святого Письма. Він ніс у собі як шляхетні помисли щодо спільної боротьби двох православних народів, так і намагання кожної зі сторін щось із своїх стратегічних задумів приховати, щось здобути для себе коштом іншого. Таким було реальне політичне життя. Таким нехай залишиться і пам’ять про нього — без фанфар і урочистих салютів, але й без посипання голови попелом і запізнілого прозріння.

Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач центру соціальної історії Інституту історії України НАН України «Україна Incognita» від 01-03 2003 р.

Слідами матеріалу «День, якого не було?..»
Ольга Харченко
 
17 січня, 2014 
18 січня виповнюється 360 років від дня Переяславської ради — події, подробиці й наслідки якої набули в історії України, передусім у радянські часи, надто значної міфологізації. Ще 11 років тому, коли йшлося про плани відзначення 350-ліття Переяславської козацької ради 1654 р. на державному рівні, у «Дні» вийшла розлога стаття доктора історичних наук, завідувача Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України Віктора ГОРОБЦЯ з промовистою назвою «День, якого не було?.. Переяславська рада 1654 р. в міфах та реаліях» (див. «День» №№ 8, 18, 38, 56 від 17, 31 січня, 28 лютого і 28 березня 2003 року, матеріал увійшов також до книжки «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди»).

Сьогодні незайве нагадати хоча б деякі важливі цитати автора зі статті: «…Перед українською елітою постала трагічна дилема — або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок певного обмеження власного суверенітету.

Для Хмельницького найбільш вірогідними кандидатурами на роль протектора України на той час виступали московський цар і турецький султан. Прийняття протекції як одного, так і другого тягло за собою як певні переваги, так і певні недоліки. Москва, як завжди, зволікала з прийняттям рішення. І першим обнадійливий сигнал прийшов із Стамбула… Здавалося, що тактична мета Хмельницького (абсолютна незалежнiсть) була досягнута. Утім, гетьман не поспішав із остаточним рішенням. Що перешкоджало цьому? Сьогодні важко на це відповісти. Можливо, негативне сприйняття в Україні султана-магометанина. Можливо, тверезе прорахування Хмельницьким військових дивідендів від цього альянсу, адже Порта в той час була втягнута у виснажливу війну з Венецією і навряд чи могла надати серйозну військову допомогу. А може стримувало те, що поголос про українсько-турецьке зближення змусив московських політиків врешті-решт припинити зволікання і вже в червні 1653 р. повідомити в Україну про намір царя взяти їх під своє покровительство. Прикметно, що в рішеннях Земського собору 1653 р. увага акцентувалася саме на небажання їх вiдпустити в пiдданство турецькому султану чи кримському хану…

Але, хоч як би там було, на осінь 1653 р. сторони визначилися зі своїм напрямом руху до Переяслава. Щоправда, московська сторона наполягала на тому, аби проголошення акту взяття України під крило царської протекції сталося в Києві, біля стін Святої Софії. Це було б вельми символічно для практики «збирання руських земель» Москвою. Але гетьман вказав на Переяслав. І тут ми можемо лише будувати певні здогадки: а чи не тому він так учинив, що розглядав цей акт саме як тактичний успіх, а не реалізацію своєї стратегічної мети?»

ІЛЮСТРАЦІЯ З АЛЬБОМУ «З УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ», 1991 р.

І ще: «…Не можна вірити й твердженню відомого козацького літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію. Богдан не міг цього зробити вже хоча б тому, що до цього часу не лише не було укладено українсько-російського договору, але й навіть не розпочато переговорів щодо його змісту. Єдине, що на раді справді відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з московським царем, а не з якимись іншими володарями».

«Розмова союзників пiсля повернення із собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, була нетривалою. Надто багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом й їхньої реалізації на практиці».

Власне, «наповнення обіцянок» і їхня реалізація — предмет окремої розмови. Ми наразі хочемо торкнутися питання живучості послідовно насаджуваних радянською владою стереотипів. Варто зауважити, що розвінчуванню міфу «всенародного зібрання» і «возз’єднання» присвятили свої праці чимало фахових істориків, тож у науковому середовищі ця тема, очевидно, вже мала б перебувати поза полем дискусій. Водночас чи є настільки незашореною суспільна свідомість?

У зв’язку з цитованою вище публікацією «День» має невеликий, але дуже важливий приклад. Він підтверджує важливість послідовної роботи редакції з «підривання» історичних кліше. Нагадаємо, кілька років тому політик Валентин Наливайченко поділився, що лише прочитавши «День» англійською мовою в літаку, він по-іншому відкрив для себе значення Переяславської ради.

«День» поцікавився у своїх читачів, як сприймається Переяславська рада сьогодні з огляду на попередньо виконану істориками роботу.

«МІФ ІЗ ЗАГРОБНОГО ЖИТТЯ»
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів:

— Міфологія «Переяславської ради» йде від покоління до покоління і ніяк не може вмерти, хоча вже мала б. Про цей історичний апокриф абсолютно точно Віктор Горобець у «Дні» сказав, що це день, якого не було, а мій молодший син Святослав говорить так: це міф із загробного життя. Адже назвіть мені хоч одного ученого, який би прочитав цю угоду? Ми знаємо все тільки в різних інтерпретаціях. Юрій Тинянов сказав парадоксальну фразу: «Документи брешуть, як люди». А тут основного першодокумента немає, але є довкола нього велика брехня. Я пам’ятаю підручники з історії СРСР, за якими навчалися мої дядьки. Вони виходили ще в часи Сталіна. І там ішлося про те, що «из всех зол Богдан Хмельницький выбрал меньшее зло», тобто іго російського царя. І раптом у часи мого школярування, 1954-го року, ми довідуємося, що була «вікопомна, важлива для життя українського народу подія і відбулося єднання». Тобто такі дві парадигми — на одній людській біографії! Я ще пам’ятаю розділи з історії України в старих підручниках з історії СРСР, де писалося, що повстання Богдана Хмельницького було задля возз’єднання з братнім російським народом. Для цього випадку я не можу не зацитувати відому екстрему Шекспіра: «Історія — це купа анекдотів, які розповів ідіот». Якби ми не жили в Радянському Союзі, якби нас не привчили до того, що історія — це обернена в минуле політика, то ми б сприймали як божевільне марення Переяславську раду і все, що довкола неї. Сьогодні це може бути хіба що політичним секонд-хендом, а не історичним, для політичних лузерів. Навіть на предмет поважної дискусії після всього, що сказали українські історики, це не дотягує. Соромно за те, що ще хтось в Україні намагається про це поважно говорити.

«У НАС Є ВСІ МОЖЛИВОСТІ СКАЗАТИ ПОВНУ ПРАВДУ»
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України:

— На жаль, міфологема, яка була передусім витворена ще за часів Російської імперії, а потім нарощена відповідно пропагандивною риторикою за часів комуністичного режиму, до сьогодні не вивітрилася до кінця із суспільних настроїв. Це викликано насамперед тим, що сама дата, так звана Переяславська рада, зазнала дуже серйозних деформувань. Оскільки до сьогодні ніхто не бачив оригіналу цих угод і остаточно не визначено, яку процедуру затвердження їх було здійснено, говорити серйозно, що це було «добровільне возз’єднання», абсолютно немає підстав. Це була одна із форм військового союзу, якими характеризувалися на той час відносини багатьох європейських держав. Україна на той час як козацька держава шукала шляхів убезпечення своїх прав, і союз із Московією був на той час для Богдана Хмельницького, можливо, варіантом такого політично-спекулятивного підходу до розв’язання проблем. Мені здається, що ми самі в Україні ще багато чого не допрацювали, не давши чіткого пояснення суспільству, що ж тоді насправді відбулося. Ще в 60-х наші історики робили перші кроки, щоб дати максимально наближену до істину оцінку тим подіям, і ми знаємо яких репресій вони зазнали: як-от Брайчевський, Апанович. Не кажучи вже про тих учених, які на той час були вилучені з наукового і культурного життя — Грушевського, Антоновича, Крип’якевича. Тепер у нас є всі можливості сказати повну правду. До речі, публікацію Віктора Горобця у «Дні» я дуже добре пам’ятаю, я вирізав її і зберіг, так само пригадую об’єктивне висвітлення цієї теми у ваших книжках. Хочу подякувати газеті «День» за те, що вона чи не єдина, хто послідовно намагається цю історичну істину відновити і подати її в об’єктивному світлі.

«ГАЛЬМА» ЗНОВУ ПОЛЕТІЛИ?

Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

Тему Переяславської ради 1654 року історики, як на мене, висвітлили вичерпно. Особливо багато було зроблено в 2003—2004 рр., коли дослідники зуміли запобігти намірам тодішньої влади в Україні відзначити 350-річчя того, що сталося в Переяславі. Виходили ґрунтовні наукові праці, проводилися конференції, багато було представлено інформації для широкого загалу в ЗМІ. Давно спростовано радянські міфи про те, що українці начебто тільки те й робили, що боролися за те, щоб позбутися власної незалежності заради «возз’єднання» з Московією. Для мене свого часу одкровенням був той факт, що Богдан Хмельницький, який ще встиг із жахом побачити, що «возз’єднання» дуже швидко обертається поглинанням козацької держави, намагався якось вирватися з «братніх обіймів». Налагоджував контакти і готував угоди з трансільванським князем, зі шведським королем — проте було пізно: цар уже не вважав, що Україна є суб’єктом міжнародного права. Про цей драматичний момент писав ще історик Д.Бантиш-Каменський у далекому 1822 р.!

Святкувати, отож, нічого, і відзначати — також. Але аналізувати — так, потрібно. Тим паче, що ми зараз опинилися в ситуації «Переяслав-2». Відчуття таке, що летимо в прірву. І я маю на увазі не самі лишень утаємничені угоди Януковича й Путіна, а й стрімке збільшення ознак тупої диктатури в Україні. Влада, перейнята жадобою збагачення і страхами втратити все, чує тільки себе. Гальма — полетіли, і ось ця її засліпленість украй небезпечна: ми можемо загубити не тільки здобутки демократії, а й саму державність. Запобігти лихові можна тільки силою громадянського опору.

Олег ОЛЬЖИЧ:

«У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли з’являвся якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитета, — його негайно стягали на долину й тут мотлошили усіма способами й засобами, щоб тільки він не став, не дай Боже, авторитетом для ширших мас громадянства.

У політичному житті повставали щораз то нові партії, групи, фронти тощо. Наше політичне життя за останнє десятиріччя можна порівняти з робітничою майстернею, в якій учні навчалися на челядників, а згодом, опанувавши ремесло, «визволялися», покидали «майстра» і відбирали власну «майстерню» або просто викидали «майстра» й самі приміщувалися у його «майстерні».

Дві речі (руїна й бунт) йшли завжди у парі й приходили гейби на замовлення в найкритичніший для народу момент, перетворюючи на ніщо всі його надбання, створюючи для ворогів українського народу вимріяну нагоду поглибити внутрішній його розклад, використавши його для своїх ворожих цілей.»

«Дух руїни». Опубліковано в серії «Бронебійна публіцистика»

(«Бібліотека газети «День», Видавництво ПрАТ «Українська прес-група», Київ-2013 р.)

Підготувала Ольга ХАРЧЕНКО, «День»

http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/pereyaslavska-rada-mifologema-dosi-zhiva