Від хат лишились лише димар та піч…

Враження хмельничанина від поїздки на Київщину.

Підготував Володимир РОМАНЕНКО,

Газета “Природа і суспільство”

Провідний мисливствознавець Летичівського держлісгоспу Хмельниччини Дмитро Гуцалюк возив волонтерську допомогу від лісгоспу на допомогу колегам із охопленої війною Київщини. Днями директор підприємства Ігор Сивун нагородив Дмитра почесною грамотою за мужність та небайдужість.

– З перших діб вторгнення Росії до України наш колектив активно працював на перемогу! Хтось пішов на службу до армії, тероборони, добровольчих загонів, хтось активно зайнявся волонтерством, – розповідає Дмитро Гуцалюк. – Я теж ніс службу з охорони важливих об’єктів спільно з теробороною нашого краю. Колектив лісгоспу відразу почав збирати гуманітарну допомогу для наших колег із тих областей, куди сталося вороже вторгнення. І вже за тиждень із початку війни ми повезли наш перший вантаж – близько трьох тонн благодійної допомоги лікарням Київщини. Це продукти харчування, вода, олія, крупи, борошно тощо. Далі були ще два рейси на допомогу вже київським лісівникам.

З початком війни до Летичева переїхав волонтер Сергій з родиною з тоді вже окупованої Бородянки Київської області. Дізнавшись, що у нас у лісгоспі відкрито волонтерський пункт, він активно допомагав нам. І потім зголосився везти вантаж до рідних країв. Я супроводжував машину як представник лісгоспу. Колектив довірив мені цю відповідальну місію, тож я поїхав. У лютому – на початку березня значна територія Київщини вже була окупована. Ми їздили до Білої Церкви, де розвантажували допомогу в спеціальному пункті.

– Чи довго треба було добиратися до Києва? Бачили сліди війни?

– У Білій Церкві ми чули гучну артилерійську канонаду. Потім раз пролунала повітряна тривога. Гучний рев у небі. Я побачив російську ракету, яку пустили бомбити мирних людей. А далі ще один рев і глухий вибух. Як потім мені розповіли, то наш український винищувач летів навздогін ворожій ракеті і вчасно збив її у небі. Тож вона вже не завдала нікому шкоди.

Дорога неважка, але скрізь на трасі суцільні блокпости. Зрозуміло, що нас дуже ретельно перевіряли – і документи, і вантаж. Але хлопці зі Збройних Сил України, тероборони завжди були привітними і з розумінням ставились до того, куди і задля чого ми прямуємо. Хлопці ще жартували – мовляв, привезіть нам «Джавеліна» наступного разу.

– Потім ще бували на Київщині?

– Вчетверте ми везли допомогу безпосередньо нашим колегам із Димерського держлісгоспу, які були під окупацією. Цього разу їхали з нашим cтаршим майстром лісу Бохнянського лісництва Володимиром Касіяненком. Ця подорож була найважчою. Їхали понівеченими селами. Десь від хат лишились лише димар та піч, або суцільні вирви від вибухів та гори битої цегли. Люди з порожніми очима, які були наче у трансі від пережитого за час окупації. Бородянка – мертва, розграбована. Боляче було дивитись на рознесену в друзки багатоповерхівку, фото якої облетіло всі українські та світові ЗМІ. На дорозі розчавлені танками, розстріляні, спалені автомобілі мирних мешканців, які намагалися врятуватись від окупантів.

У Димерському держлісгоспі Київщини за час окупації росіяни розграбували все, що могли. В адміністративному приміщенні викрали не лише комп’ютери та принтери, а навіть пачки паперу, ручки та олівці. Але колектив лісгоспу не здався біді. У хлопців та дівчат очі горіли – коли вже можна знову працювати і відновлюватись після нечуваного лиха.

– Бачили ви ворожу техніку чи солдатів?

– Бої у цих краях тоді вже закінчились. Так, ми бачили й сотні спалених, розбитих, розтрощених російських танків, вантажівок, бронемашин. Уся дорога теж завалена цим мотлохом. Мертвих тіл окупантів уже не було, але димерські лісівники розповідали, що, відступаючи, рашисти навіть мінували трупи своїх же вбитих однополчан. Навіщо – не збагну.

До лісгоспу ми їхали лісовою дорогою – через гарний ліс 50-річних струнких сосон. Упродовж десяти кілометрів дороги обабіч, за 300–400 метрів від шляху в лісі – суцільні ворожі окопи, бліндажі, глибокі капоніри для танків, гармат. Вони там добряче окопались, поки їх звідти не вибили. Цей мальовничий ліс ще довго буде небезпечним. Там повсюди є попереджувальні позначки про мінну небезпеку.

Нині я й надалі виконую свої службові обов’язки у Летичівському держлісгоспі. Якщо буде потреба – поїду, без питань, куди потрібно буде для благої волонтерської справи.