01/11/2013
0Приятно увидеть на фото старых знакомых. Более 10 лет мы с товарищами по НИЦЛ ежегодно, по несколько раз за сезон, посещали свои опытные объекты на Кристиновских песках.
Дорога проходит через Звиздаль. Виталий Сторожук, когда-то работал лесничим Клещевского лесничества, а в Звиздале жил его лесник. В середине 90-х, во время тушения сильного пожара, подошедшего вплотную к околице села все местные лесники нахватались радиации. Лесника уже нет… да и Виталию досталось… Сейчас на горельнике отличный естественный сосновый молодняк…, а в Звиздале только одна не разрушенная хата… и осыпающийся памятник войнам освободителям… Николай Савущик, частый участник наших поездок, тоже после аварии много ездил по этим местам… Он был проводником при первом нашем приезде на опыты Лавриненко, первым рассказал нам о стариках в Звиздале, которые не оставили родной дом…
Баба Надя и дед Петро много лет не меняются. Бабка шустрая, общительная, часто мается от зубной боли. Дед работяга, чуть глуховат и более сдержан. Этим летом, – в июле, уже не работая в СИСТЕМЕ Гослесагентства, мы с Виталием Забродским на его машине все-таки объехали некоторые опытные объекты в Киевской и Житомирской областях: жалко бросать начатое. До Звиздаля добирались с огромным трудом, пробираясь через наклонившиеся до земли березы и периодически оттаскивая с дороги снеголом и валеж. С тревогой думали о стариках: живы ли? Очевидно что, как минимум 2-3 месяца им пришлось зимовать полностью отрезанным от "большой земли"…. Но, слава Богу… Большой огород ухожен… Сено заготовлено… Конь с коровой пасутся…
В этот раз, километров 6, – от Звиздаля до пробных площадей, мне пришлось идти пешком : в лесу завалы, которые с ходу не расчистишь, хотя без бензопилы в эти места мы давно не ездим… Виталий остался спать в машине… Поход туда и обратно, плюс обход квартала и фотографирование отняли у меня больше времени, чем я планировал. Когда вернулся, Виталий уже накручивал круги вокруг машины: волноваля -эти, ранее густонаселенные, места сейчас – глухомань, а в лесу все бывает. Назад спешили. Проезжая, по селу я увидел бабу Надю вышедшую на звук мотора, но в этот раз мы не стали останавливаться. До сих пор чувствую себя виноватым. Увидел фото в сегодняшнем "Голосе Украины" и стало легче. Вообще-то к старикам приезжают. Несколько раз видел стоящий у дома джип, да и лесники периодически заходят…
Баба Надя и дед Петро – это особая порода… Называется – полещуки… Я давно научился распозновать этот тип людей, сохранивший внешность,… прямой, независимый и резкий характер,… особую манеру речи и даже суеверия своих пращуров. Они соль полесской земли… В городах, таким трудно: их тянет на родину, а она рядом с лесом… М.П.
Звіздаль, що в Народицькому районі, не продадуть на жодному автовокзалі, хоча розташоване воно недалеко від траси, яка веде до райцентру. Їхати туди нікому та й ні до кого. Після того як через «радіацію» із села виселили місцевих жителів, залишилися тут лише двоє «упертюхів» — Надія та Петро Любинки.
Колись життя у Звіздалі вирувало
Кажуть: живуть довго та не хворіють, бо з рідного місця не зірвалися. Більшість тих, хто не втрималися і поїхали, — уже на цвинтарі лежать. От тільки одна біда, зізнається Надія Пилипівна, немає з ким поговорити. З дідом сваритися набридло, а до найближчої живої душі — кілька кілометрів.
Подружжя живе разом уже більше півстоліття. Баба Надя та дід Петро туляться у старій хатині, в якій панує напівтемрява. Джерелами світла служать гасова лампа та ліхтарик. Про те, що колись тут було світло, нагадують лише стовпи ліній електропередач, на яких в’ють свої гнізда лелеки.
— Ви б нам батарейок у ліхтарик привезли, — зітхає Надія Пилипівна. — Я вже й не пам’ятаю, скільки років живемо без електрики. Покрали злодії усю проводку та здали на металобрухт.
Живуть Любинки добрий десяток років без телевізора і холодильника. Що посіють, вигодують, те і з’їдять. Корова, кінь, дві курки і кицька — от і все господарство сім’ї.
Коли одружувалися, життя у Звіздалі вирувало: 130 дворів було. А нині залишені будинки покосилися та заросли бур’яном.
Старий мріє про «стрілялку»
Старенькі вдень працюють по господарству, а як надворі сутеніє — одразу лягають спати. І якщо з весни по осінь часті гості Звіздаля — лісівники, то зимують Любинки самі. А живуть вони душа в душу.
Надії Пилипівні — 88, а Петру Афанасійовичу — 85 років.
— Я ж його підманула, я ж його підвела. Я ж його молодого з ума з розуму звела, — пританцьовує старенька. — А ще скажу вам по-секрету, що торік хотів мене один іноземець заміж забрати. Але ж на кого я свого діда залишу?
— Француз, — підказує дід Петро. — Вони до нас приїздили виміряти радіацію.
— А чому ви не поїхали із села, як людей виселяли? — запитую.
— Там земля мила, де мати породила, — відрізав дідусь і додав. — Діти хочуть нас зі Звіздаля забрати. Я їм кажу: ми з бабою з села нікуди вже не поїдемо! Там усюди — шум, гамір, народ товпиться. А тут у нас — тихо, рай просто.
— Не страшно тут, посеред лісу, самим? — запитую.
— Страшно. На нас якось бандити напали, — розповідає дід Петро. — Мене вішали, душили, усі зуби вибили. Вимагали золото. А яке в нас золото може бути? Я їм сказав, щоб їхали в Заполяр’я, туди, де я колись служив. Там гори і багато золота. То вони мене й відпустили.
Бояться старі не дарма. У сусідніх порожніх селах можуть жити не тільки такі ж, як і вони, а Бог знає хто: лихі нелегали, бомжі, злодії. Ті можуть відібрати й останнє. Прикладів — хоч відбавляй.
— Хто б нам подарував якусь «стрілялку», — каже баба Надя. — Від диких кабанів та вовків спасу немає. Город весь перерили, а вночі й на подвір’я заходять.
Бідкаються Любинки, що картопля цього року не вродила. Але кажуть, що на борщ має вистачити.
Не знали, який сьогодні день
Нерідко й зовсім важко приходиться, проте на долю старенькі не нарікають. Тішать душу думки про те, що виростили та виховали прекрасну доньку Марусю, що гарно склалося життя в онучок Оксани та Олени, що вже мають правнуків Сашка, Маринку та Максимка.
— Діти у нас хороші — не забувають, приїздять, — хвалиться Петро Афанасійович. — Виховані та працьовиті. Не такі, як теперішня молодь: трудитися не хоче, а лише горілку п’є.
— А ви, діду, спиртного не вживаєте? — запитую.
— Еге, та він за своє життя цистерну тієї горілки випив! — поспішила пояснити баба Надя. — У нас колись у лісі три «самогонні» заводи стояли. Але у свої роки дід вже стільки не потягне випити.
— Я б потягнув сто грамів, але немає… — усміхнувся дідусь. — Уже давно немає…
Не забувають про єдиних жителів Звіздаля під час виборів члени виборчої комісії. Привозять скриньку для голосування справно — щоразу, коли країна обирає народних депутатів і президента.
— А як ви знаєте, за кого голосувати? — запитую.
Старенькі дивляться один на одного і знизують плечима…
Вечоріло. Я поспішила до автомобіля, яким приїхала. Любенки чимчикували слідом, припрошуючи, щоб приїздила ще. Накрапав дощ. Порожні сусідські будинки під сірим небом навіювали смуток.
— А який сьогодні день? — крикнула баба Надя вслід.
— Середа!
— А число?
— Двадцять п’яте…
Фото автора.
