16/02/2022
0П’ять тисяч гектарів лісу посаджено під керівництвом Івана Михалевича.
65 років. Мало що не 50 з яких віддав лісу. І вже цілий рік, як вдома, на заслуженому відпочинку. Перед ветераном лісової галузі Іваном Михалевичем фотоальбом, в якому все його життя. Переглядає і вітальну сторінку у фейсбуці, яку підготували діти, вклавши у неї і свою любов, і теле-фото розповідь із життя батька, знаного лісівника на Ратнівщині, що на Волині. І не думав Іван Федорович, що з нагоди 65-ліття отримає стільки дзвінків, стільки вітальних слів і коментарів від колег-працівників лісу, навіть студентських друзів, знайомих і малознайомих, для яких колись зробив добро. А добра, милосердя, людяності, мудрості й тактовності в його житті вистачає. Звідси і визнання, за це і нагороди, серед яких як державні, так і церковні. Іван Федорович заново, в думках, переживає все своє життя.
Мене батько вчив: синку, бери від людей все добре, мудре і розумне. За цим принципом і живу
Напевне, саме тому, що Іван Михалевич, екс-лісничий Гірницького лісництва ДП «Ратнівське лісомисливське господарство», живе, зважаючи ще з молодих літ на мудре навчання батька, його поважають й шанують і дотепер у лісовій галузі не лише краю, а й області. Знають його як мудрого, доброго, розумного, толерантного, милосердного і доброчинного працівника лісу, знавця своєї справи, людину, яка ніколи не залишить у біді іншу, яка навчала, передавала досвід і щиро бажає тільки добра ближньому.
Кажуть, посада часто псує людину, додає їй гордості, пихатості. Але це не про Івана Михалевича. Він завжди вмів вислухати, підтримати, зрозуміти, завжди з повагою, завжди був вимогливим у роботі і до себе, і до інших. Він жив і живе, продовжує радіти життю, хоча зміни в ньому після виходу на пенсію очевидні, а життя прожити – не поле перейти. В його житті є і біль, і втрати, та він завжди був і залишається Людиною. Людиною, яка бачить усе хороше навіть там, де отого хорошого є зовсім небагато.
– Слава Богу, на моєму життєвому шляху траплялися люди хороші. Завжди, – говорить ювіляр. – Мене батько вчив, коли я став на роботу: «Синку, ти завжди бери від людей все добре, мудре і розумне. Погане тебе саме знайде». Я за цим принципом йду все своє життя.
Іван Михалевич відсвяткував 65-річний ювілей. З прожитих літ мало що не п’ятдесят віддав лісу. Хоча ніколи й не мріяв стати лісівником, та, видно, сам Бог велів ним бути. Зростав він у невеличкому селі Вужиськ, оповитому лісами, і любов до лісу зародилась ще, напевно, при народженні. А ще мав Іван Федорович мудрого батька, хоч і неосвіченого – звичайного тракториста, за настановою якого, мріючи бути військовим, пішов у самостійне життя лісовою дорогою. Закінчив Шацький лісний технікум, до речі, з червоним дипломом, як і школу перед цим – на відмінно, а вже пізніше на заочному відділенні – Київську академію за спеціальністю лісового господарства.
– Тоді, коли я закінчив технікум, – пригадує ювіляр, – хто добре вчився, мав вибір, куди піти на роботу. По рейтингу я був четвертим, тож по всьому Радянському Союзі мав хорошу можливість вибирати, куди піти. Але батько знову ж таки: «Синку, тільки додому, у Ратнівський лісгосп», посилаючись, що йому потрібна допомога, а мав він десятеро дітей, я – найстарший. Лише місяць працював на хімзаводі і призвали в армію. Але перед цим був в Оренбурзькій області в складі Харківської лісобудівельної експедиції лісовпорядкування. Тоді я зрозумів, наскільки є добрі люди, жили в хатах-мазанках, а ділилися останнім з нами. І зрозумів, що справжній лісівник обов’язково повинен пройти через лісовпорядкування, тоді знатиме, що таке лісове господарство. Там хорошу науку пізнав як лісник.
Батько з хати не пускав, поки українською не буду говорити…
Поцікавилась у Івана Федоровича, як склалося життя після армії, і першій його фразі здивувалась найбільше.
– Пам’ятаю, прийшов додому, а батько з хати з тиждень нікуди не пускав. Сказав, поки знову не буду говорити чисто українською, не випустить, бо інакше люди сміятимуться. Ви ж знаєте, як у селі?! Я його вже значно пізніше зрозумів. І з роками стає соромно, що не завжди батька слухав. Через місяць після армії пішов до Юрія Харитоненка, тодішнього директора лісгоспу, і він запропонував роботу лісника у Поступельському лісництві. Дуже хороші люди працювали в лісництві. Я наймолодшим був, тож вчили, передавали досвід. Завжди добрим словом згадую всіх. Потім, я вже був одружений, сина мав, перевели техніком-лісоводом у Межисить. Я навіть не знав, що таке село є, і де воно. І там також зустріли хороші спеціалісти, справжні лісники, підтримали мене, допомогли стати і мені справжнім лісником.
Пам’ятаю, до Межиситя добирався мотоциклом. Дороги ж не було. Та й світло в тому окрузі тільки по селах, а на хуторах жили під свічку. Їду мотоциклом, аж бачу на бездоріжжі запряжені корови, попереду яких жінка – повозку веде, а на возі чоловік з великою сигаретою у роті сидить і покурює. Здивувався, думаю, оце так попав! У себе вдома такого не бачив. Ми жили більш цивілізовано. Поселився у Межиситі у старій-престарій хаті під солом’яним дахом. Півтора року там жили, там Андрійко і Оля народились, а далі працював лісничим Ратнівського лісництва, а з 1985 по 2021 рік – лісничим Гірницького лісництва. Пропонували ще різну роботу і по всій області, навіть посаду директора, але дружина сказала: «Все – нікуди». Так і залишились у Бродах, де живемо й дотепер. Тут, поряд і сини мої разом зі своїми сім’ями живуть – вони також обрали дорогу батька. Тільки донечка пішла педагогічною нивою.
– Коли я навчався в академії, – продовжує Іван Михалевич, – мені поталанило. Навчали професори, по книжках яких тепер у лісовій галузі навчаються всі. Один із професорів, знаючи, що направляють мене працювати лісничим, сказав: «Лісничий дуже відповідальна посада, але запам’ятай на все життя: ніколи не жалій людей, людей треба поважати. Будеш жаліти – на такій посаді робити не будеш. Вимагай від людей і поважай їх». Я цього принципу також дотримувався в житті. Я вимогливий до себе, вимогливий був і до підлеглих. Любив і люблю, коли порядок, коли спеціаліст вболіває за свою справу, вболіває за ліс. Розумів, що молодим спеціалістам важко, але вимагав, щоб роботі віддавалися сповна, щоб розуміли і відділяли, де своє, де державне, а спокуса є. В кінцевому результаті все було добре, і в лісі порядок, і заробітну плату мали непогану, ще і премію – тільки працюй на совість.
– Іване Федоровичу, 65 років – це вік, коли вже підсумував зроблене. Чи все вдалося зробити із задуманого?
– Всього задуманого, напевно, не можна зробити. Але вважаю, що прожив 65 років недаремно. Виховав разом із дружиною дітей, маю 9 внуків. Дуже багато посадив лісу. Якщо підрахувати, то під моїм керівництвом в держлісфонді і на землях, непридатних до сільськогосподарського використання, посаджено до 5000 гектарів лісу. Маленьке лісництво… Щороку садили більше, аніж різали – інакше втратиш авторитет у своїх очах, цьому навчав й інших.
Підтримував будівництво всіх церков в окрузі
– Знаю, що постійно займалися доброчинними справами, особливо підтримували будівництво церков.
– Усі церкви, які в окрузі лісництва, будувались за моєї підтримки. Старався робити все законно, на будівництво церков виписував ліс. Ось, наприклад, у Річиці ще при «совєтах» сказав людям, аби причеп лапки наламали, то випишу куб лісу, то як стали бабки йти в ліс, і один причеп, і другий, і третій наламали. А у той час куб лісу коштував, як зарплата за заготівлю 1 тонни хвойної лапки. Побудували храм у Річиці, потім у Самарах-Оріхових, Межиситі, Залуховому, Конищі, Комаровому, Гірниках, Бродах.
– Іване Федоровичу, Ви вже цілий рік на так званому заслуженому відпочинку. Чим займаєтесь, як і де відпочиваєте?
– Весь свій трудовий вік я повністю віддавався державній роботі, роботі в лісі. Ще з пів року, як пішов з роботи, жив цією роботою. Зраночку вставав, хутчій голився, одягався і тоді розумів, що немає куди поспішати. Важко було. Але вже трохи адаптувався. Займаюся господарством. Думаю, як тільки дружина могла сама з усім цим справлятися! Я ж постійно був на роботі. А відпочивати люблю в полі. У лісі бачу проблеми, куди б не поїхав чи пішов, і там не так, і там щось не так, відчуваю дискомфорт. А у полі, працюючи, відпочиваю. Люблю йти на полювання, при цьому навчаючи молодших культури полювання. А ось на рибалку часу не знаходжу.
А ще люблю читати, особливо історичні книги. Це моє хобі. Одну й ту саму книжку можу декілька разів прочитати у різному віці.
І кожну книжку з літами розумію по-іншому, по-іншому осмислюю. Читаючи, любуюсь мовою. Перед сном обов’язково читаю газети: районну, обласні, центральні. І внук старший також любить читати – це мені приємно. Адже того, що в книзі, по телевізору не побачиш. І взагалі люблю, коли внуки зі мною – хочеться навчити їх мудрості життя, головне, щоб були людьми.
– Про що мрієте?
– Щоб сім’я, діти, внуки були здоровими, і щоб мир був в Україні.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ,
Газета “Природа і суспільство”
