ПЕРЛИНА СТЕПУ

Мені довелося побувати у дуже багатьох лісах – від Карпат до Сахаліну і від Криму до Заполяр'я. Та ніде так не тріпотіло чутливе серце і не наповнювалася особливою радістю кожна клітинка всього єства, як при зустрічах із Дібрівським лісом, що у Покровському районі на Дніпропетровщині. Саме цей неповторний зелений масив ще в юності спонукав до активних пошуків у царині історії, припорошеної пилом часу і лиходіями, а в подальшому – до наполегливої краєзнавчої та на її базі журналістської і літературної роботи.

Дібрівський ліс вабить до себе тисячі людей із різних регіонів України і навіть далекого зарубіжжя. У кожного із них свій інтерес. Хтось приїжджає провідати своїх синів чи доньок у дитячих оздоровчих таборах – міжрайонному «Дружба», де набираються сили малі та юні степовики, і «Маяк», куди із великим задоволенням прибуває дітвора донецьких шахтарів. Притягує ліс, як магнітом, насамперед, жителів і навколишніх сіл – хоча б на годинку-другу доторкнутися до неповторної краси і неординарної історії цієї зеленої перлини Степу. Не раз бували тут і туристи із країн СНД, Франції, Німеччини, Скандинавії та інших куточків планети.
Символічно, що саме звідси стартували одночасно дві експедиції – «Козацький зимівник» та «Дорогами Нестора Махна», які у найближчі три роки проводить наше краєзнавче товариство. Тут кожне деревце, кожен кущик, кожна травинка дихають історією. Людина, яка навіть уперше ступила на цю землю, невидимими узами поєднує у собі всю велич і звитягу особливого енергетичного поля, яке магічно діє і на тіло, і на душу. Треба лише зуміти відчути все це, не впадаючи у розпач і не розчаровуватися через тимчасові численні негаразди у буденному житті, не дати затягнути плівкою байдужості власне серце. Інакше нічому не навчить нас досвід дідів-прадідів. Хто не шанує історію краю, того не поважатимуть ні сучасники, ні прийдешні покоління. Ця аксіома перевірена часом і ніким не була і ніколи не буде спростована.

Гігантською петлею із трьох боків охоплюють ліс річка Вовча та її притока Кам'янка. Інша частина зеленого масиву врізається прямо у степ, де височіють численні скіфські та половецькі кургани. На одному із насипів при злитті цих двох річок ще у сиву давнину стояла сторожова башта запорожців, із якої вони уважно стежили за будь-яким рухом кочівників-нападників – Ногайської орди та кримських татар. Саме у цій місцевості по Вовчій проходив кордон Самарської паланки Славного Низового Війська Запорозького, а поруч – відомий Муравський шлях, що служив не тільки інтересам козацького краю, а й частим набігам ворогів.

Варто нагадати, що через дану місцевість ще з ІХ століття проходив природний водний шлях із Києва у Константинополь і назад, оскільки плавання через дніпровські пороги було складним, а проти течії взагалі неможливим. Перетягувати ж судна на півсотні верст понад Дніпром – переважало сили людські. Вовчою користувалися і запорозькі козаки – як у військових, так і в господарських цілях.

Ось тут і був заснований один із найдревніших козацьких зимівників – Дібрівський, який розташовувався в урочищі, що сьогодні відоме під назвою Великомихайлівське. Під прикриттям діброви, де переважали дуби та інші листяні дерева і кущі, запорожці не тільки несли сторожову службу, а й займалися рибальством, мисливством, тваринництвом тощо. Одним словом, не тільки себе прогодовували, а ще й постачали продукти на Січ. Кочівники, як вогню, боялися цього місця, захищеного двома повноводними на той час річками і невеликим лісом. Інші зимівники по Вовчій та Кам'янці не раз знищувалися кочівниками, але з часом з'являлися нові – у цьому була не тільки економічна, а й військова, насамперед, розвідувальна потреба Коша.

Початком історії цілеспрямованого степового лісорозведення стало створення у 1843 році Великоанадольського (на території нинішньої Донецької області) лісництва, яке очолив В.Є.Графф, випускник Петровського лісового і межового інституту, якому разом із російським лісівником Ф.К.Арнольдом Міністерство державної власності доручило підшукати на півдні України ділянки для розведення лісу. Ентузіасти вивчили чимало місць у степу. Після вдалого експерименту на Донбасі через 20 років було започатковано насадження ще одного штучного лісу – Дібрівського, навколо колишнього однойменного козацького зимівника.
На той час нащадки запорожців вже покинули обжите місце, перебазувавшись у 1799 році на кілька верст західніше, оскільки внаслідок масового заселення території і активного розвитку тваринництва на протилежному березі Вовчої був значно порушений поверхневий шар і сильні бурі занесли багато піску на військову слободу, що була створена після зруйнування Запорозької Січі на базі зимівника.

Планомірне державне заліснення сипучих дібрівських пісків тривало майже століття. Цікаво, що до цього добровільно, навіть раніше, залучилися і жителі військової слободи, які, буваючи на великих церковних святах у Києві, приносили звідти соснові шишки і висівали насіння. Різновид тієї сосни, відомої сьогодні під назвою Фоміна, зустрічається в Україні лише в Голосіївському та Дібрівському лісах.

На базі останнього засноване Великомихайлівське лісництво, якому підпорядковані близько півтори тисячі гектарів – це безпосередньо зелені масиви Дібрівський та невеликий на протилежному боці – по-народному, Молодцовський, а також 73-гектарний Підгаврилівський ліс та Орджонікідзевська дача площею 208 гектарів, що була створена у другій половині 1940-х років і передана у Держлісфонд у 1977-му.

Директор ДП «Васильківський лісгосп» Віктор Даценко (в центрі), лісничий Великомихайлівського лісництва Борис Галда (справа) та майстер Новопавлівського лісу Юрій Наконечний на недавно засадженій сосною Лисій горі.

Життя у степу диктує свої суворі умови, вимагає бережливого ставлення до флори і фауни. Тож лісонасадження тут не припиняється і зараз. Наприклад, в урочищі Лиса гора, яке майже непридатне для високопродуктивного сільськогосподарського виробництва, з ініціативи директора Васильківського держлісгоспу Віктора Даценка за безпосередньої участі трудового колективу Великомихайлівського лісництва, де лісничим Борис Галда, і за сприяння керівництва Покровського району в 2006 році площа 425, 5 гектара засаджена сосною. Цим самим з’єднано в один зелений масив Дібрівський і Новопавлівський ліси. Останній зараз у складі Межівського лісництва.

Якщо знову повернутися дещо в історію, то побачимо, що раніше Дібрівський ліс підпорядковувався Дніпропетровському держлісгоспу. Потім із 1 січня 1968 року згідно Постанови ЦК КПУ і Ради міністрів України від 16 травня 1967 року та наказу Мінлісгоспу №321 від 19 грудня 1967-го була заснована Васильківська лісомеліоративна станція, на базі якої створене нинішнє держпідприємство «Васильківське лісове господарство», що є структурним підрозділом «Дніпропетровськлісу» і знаходиться на території Васильківського, Покровського та Межівського районів.

На період створення лісгоспу у 1977 році, куди ввійшло 4 лісництва та виробнича дільниця, загальна площа лісів становила 3494 гектари. Зараз у зв’язку з розпаюванням колгоспів частина колишніх їхніх лісів перейшла до лісгоспу. Загальна площа, яка буде заліснена, та лісів, що є в наявності, становить 7400 гектарів. Крім того, передбачається передача ще понад 850 гектарів землі несільськогосподарського призначення. Все це дасть можливість виконання програми «Ліси України», якою передбачається довести лісистість до 8-10 відсотків замість 3-4 нинішніх.

Безумовно, кращих результатів традиційно досягає Великомихайлівське лісництво, довгий час яким (до 1997 року) керував Володимир Даценко, про що сьогоднішнім трудівникам і гостям нагадує меморіальна дошка на конторі. У той період щорічно висаджували по 60-80 гектарів нових лісів, випускали товари широкого вжитку – по 6-8 тисяч віників із сорго, 50-80 кубометрів дощок, 3,5-5 тисяч піддонів для цегли.

Архівне фото 1961 року (зліва направо): бензопильник Володимир Горбаненко, завгосп Іван Мамонтов, бригадир лісокультурної бригади Данило Чорнозюмський, лісник Степан Даценко, шофер Петро Коврига.

Понад три десятиліття улюбленій справі присвятили помічник лісничого Григорій Панченко, робітники Євген Головко, Федір Попов, члени лісокультурної бригади Ганна Пономаренко, Антоніна Лобода, Надія Веремеєнко, Григорій Нога, лісник кращого обходу Олексій Підгірний.

У 2010 році дібрівчанин (така назва традиційно вживається паралельно із великомихайлівець) Юрій Доброхвіст став переможцем Всеукраїнських змагань звальщиків лісу у Тетереві під Києвом, за рік до цього перемігши 18 своїх суперників у міжобласних поєдинках на кубок Придніпров'я.

Дібрівчани не тільки дбають про свій ліс, а й допомагають іншим регіонам в озелененні. Так, на березі лиману Азовського моря у Богатирському лісництві ДП «Мелітопольське лісомисливське господарство» шумить густий бір, де прижилися сосни із розсадників Дібрівського лісу, а на 500 гектарах ростуть дібрівські сосни і в Кіровському лісництві (Обухівський ліс) Дніпропетровського держлісгоспу.

 Річка Вовча петлею обвиває ліс.

Постановою Ради міністрів УРСР №500 від 28 жовтня 1974 року Дібрівський ліс площею 1079 гектарів утверджено державним заказником як зразок успішного лісорозведення у степу. До речі, це єдиний природний заповідний об’єкт республіканського значення на території лісгоспу. Грунт у лісі, в основному, піщаний та супіщаний, тому, насамперед, добре приживаються сосни, хоча у навколишніх селах переважає чорнозем. Збереглося більше десятка дубів, вік яких, за оцінками фахівців, сягає 200-300 років. Ще донедавна тут ріс добре відомий Дуб смерті, якому було близько п’яти століть. Зараз там з ініціативи директора лісгоспу Віктора Даценка встановлено меморіальний 4-тонний камінь із написом про буремні події у цій місцевості, де вперше ватажка найбільшого повстанського селянського руху на планеті Нестора Махна у неповні тридцять років назвали Батьком.

Вода у колодізі лісництва, як і в свердловині – найкраща в окрузі. Неподалік є джерела, а біля колишнього козацького зимівника ще до другої половини ХХ століття зберігалася криниця, якою користувалися і повстанці у 1918-1921 роках.

Зараз у Великомихайлівському лісництві працює значно менше людей – всього 17 осіб, серед яких лише дві жінки – робітниця Алла Семіч і бухгалтер Ольга Петренко. Далася взнаки розбалансованість української економіки. Якщо лісничий та його помічник Іван Петренко, майстри лісу Олександр Романець, Юрій Гапон, Сергій Петренко, Іван Круть і єгер Олександр Гелетій фінансуються із держбюджету як охоронці лісу, то для виплати зарплати іншим доводиться дбати за госпрозрахунком. Витрати покривають завдяки реалізації деревини для підприємств, організацій, установ та населення регіону, продажі новорічних ялинок (спеціально вирощених молодих сосен), а ще частково – сільгосппродукції, що вирощують на 20 гектарах, оскільки частина її використовується для підгодівлі диких тварин.

Один із найстаріших дубів.

До речі, у лісі та наближеній території можна зустріти косуль, диких кабанів, бабаків, лисиць, вовків, куниць, ондатр і навіть пару оленів, яких у 2010 році завезли із заповідника Асканія-Нова. Із «співучого братства» – цілий спектр: від голосистих солов'їв до майже «німих». Особлива цікавинка – дуже велика колонія сірих чапель, які живуть і розмножуються на верхів'ях сосен, а на промисел літають до найближчих ставків, боліт, балок, річкових плес. Там вони живляться рибою до 20 сантиметрів, жабами, вужами, мишами, черепашками, черв'яками, різними комахами і навіть молодими водяними та болотяними птахами. Одним словом, природолюбам і фахівцям, особливо кого, насамперед, цікавлять рідкісні та екзотичні рослини і тварини, у тому числі занесені до «Червоної книги України», у Дібрівському заказнику можна значно поповнити свої знання.

Пожежник Євген Брезицький перевіряє справність техніки.

Першочергову увагу у лісі надають його надійному захисту, особливо від вогню, браконьєрства та інших можливих негативних наслідків. Ось лише єдиний, але характерний, приклад: тут є єдина в області (якщо і не в Україні) пожежна машина, вдало переобладнана місцевими умільцями із військової для дезінфекції на базі автомобіля «ЗІЛ-131». Отримали транспорт у 2007 році з об'ємом бака для води на 2,5 тонни. Лісничий Борис Галда завдяки своїй кмітливості зумів поставити бак на 5,5 тонни.

Марушкині скелі.

Дібрівський ліс оповитий безліччю легенд і переказів. Тут чи не кожна скеля, курган, балка, урочище, найстаріші дерева, навіть окремі клаптики землі мають свою назву та захоплюючу історію, а це – невичерпна скарбниця для дослідників краю. Свого часу сюди приїжджали академік Дмитро Яворницький, письменник Олесь Гончар та багато інших відомих людей. Сам Іван Сірко, розповідають місцеві краєзнавці, був почесним гостем у Дібрівському зимівнику. У це можна вірити, оскільки легендарний кошовий неподалік розбив татар, а в райцентрі Покровське на його честь встановлена капличка і частина селища, де він тимчасово базувався, до сих пір у народі має назву Сірківка.

Через два роки Великомихайлівське лісництво відзначатиме своє 150-ліття. До ювілейної дати тут готуються вже нині. Зокрема, розпочали збір експонатів для майбутнього музею. У ньому, безумовно, буде чимало унікальних матеріалів, про які інші можуть лише мріяти.