17/10/2013
0Символом Черемського природного заповідника є рідкісна реліктова рослина шейхцерія, що дійшла до нас із доісторичних часів. Її в середині 1970 років знайшли київські науковці-ботаніки Єлизавета Брадіс і Тетяна Андрієнко
Закінчення. Початок у «Волині» за 15 жовтня.
МІСЦЕВІ МИСЛИВЦІ ХОДИЛИ НА РИСЬ
Коли була в Черемському заповіднику, як тільки його створили, то у селі Замостя, що по сусідству з непрохідними болотами, зустрічалась зі старожилом Оксентієм Мельником. З 1948 року він був лісничим і добре знав місця, які увійшли до території заповідника. Від Оксентія Север'яновича я почула тоді про те, як він не раз спостерігав за токуванням глухарів. І про те, як навіть ходив полювати на рись. Щоправда, не поцілив, бо руда кішка дуже хитра й обережна. А щодо кабанів, то їх було дуже багато. Козулі — отарами, як вівці, ходили у лісі. Їх шкода було стріляти, «бо як вистрілиш, коли на тебе дивляться жалісливі очі, з яких ще й сльоза скотилась?..».
На жаль, цей свідок минувшини дивного поліського краю вже пішов із життя. Не стало і його дружини Парасковії Іванівни, яка при зустрічі розповідала, як на Черемському болоті, на самій трясовині, журавлину збирала, бо там її найбільше росте. Але і під час цього відрядження все-таки почула з перших вуст про те, якими були ліси та болота півстоліття тому. Адже зі мною погодився поїхати син Мельників — лучанин Микола Оксентійович.
І коли ми були в урочищі Сюзанка, то доповненням до побаченого став спогад Миколи Оксентійовича з дитячих літ. Він пам'ятає, як із батьком бував тут, підмічає, як з того часу багато що змінилося. Бо ж на місці нинішнього лісу, який посадили вже наприкінці 1950–х, було поле. І «батько там садив картоплю, жито сіяв». Малому хлопчиськові ставок серед лісу здавався величезною водоймою. І він дивувався, коли чув від батька, що за Польщі цей ставок люди вручну викопали. Але найбільш вражаючий спомин із дитячих літ — як він, на ту пору дванадцятилітній хлопець, пас колгоспну худобу. І навіть вночі пильнував її — брата підміняв, якому вдома «серйозніша» робота знайшлась. Чоловік пригадує:
— Старші хлопці якось кажуть ввечері до мене: «Ми в село, до дівчат підемо, а ти залишайся на хазяйстві». Ніколи не забуду, як уночі вовки підкрадалися до кошари. Добре, що зметикував — витягнув із вогнища головешку і почав бігати довкруг кошари, щоб якось відлякати звірів. Мені й зараз моторошно, що таке в дитинстві довелось пережити.
Або інший спогад. Посушливого літа згаданий уже ставок в урочищі Сюзанка зовсім висох, і худоба не мала водопою. Спрага погнала її більш як за кілометр через болото — на острів, до Черемського озера. Йшла худоба, вишикувавшись одна за одною (посушливого літа і болото підсохло, вже не було таким небезпечним, як зазвичай), а малий Микола вже не думав, як корів не погубити, а як самому серед височенного, густого очерету не заблукати.
Уже в дорослому віці Микола Оксентійович зі своїми дітьми бував у тих місцях, де 12–літнім хлопчаком відлякував вовків від худоби. Не забув і досі, як одного разу ризикнув і поїхав з дітьми автомобілем у Замостя сякою–такою дорогою через болото — навпростець. Бо ж то кілометрів вісім всього, а в об'їзд — до двадцяти. Як приїхав додому, то у машині вода була. Батько назвав це безумством, бо ж болото підступне, можна було й на біду наразитись.
ЗАМОСТЯ, БО «ЗА МОСТАМИ»
Ми не ризикували і не шукали ту дорогу через болото. Тож щоб потрапити у село Замостя, робимо добрий гак — назад на маневицьку трасу, в Карасин, а вже там повертаємо на Замостя. Його назва від тих мостів (їх було чотири), які люди настеляли, бо інакше в село не можна було дістатися. З Черемського болота у багатоводні роки так бурлила вода, що й мости ці не завжди рятували — доводилось і їх об'їжджати.
А що було село такою ось бездною, куди не дійти, не доїхати, то з покоління у покоління передавалася чи то легенда, чи правдива історія: нібито карасинський пан висилав за мости неугодних людей, бунтарів, які не хотіли на нього робити.
А розбудовувалось Замостя довкруг Лисої гори, або Лисухи, як її ще називають. Вона теж є своєрідним посланцем льодовикового періоду. Як і місцеві озера Охнич та Довге.
— Це вже у 60 роках минулого століття Лисуху заліснили, — розповідає Микола Оксентійович. — А до цього моя мати там просо сіяла. Ніби нині бачу: вона порається на грядці, а я, малий (5—6 літ мав), ходжу за нею, чіпляючись за спідницю. А як підріс, то на саморобних лижах спускався з найвищої точки цієї гори…
Із старожилів, котрі пам'ятають, яким було Замостя до Польщі та у повоєння, тепер у селі один лише 94–річний Іван Кедик. З ним ми й зустрілись. Ще і дев'ятнадцяти не мав, як, каже, «вперли» його сюди у приймаки. А «вперли», бо Марфа, його дружина, одиначкою була — на хату, землю полакомилися батьки Івана. Хоч нібито з примусу Іван Сергійович женився, та прожив зі своєю Марфою у парі понад 70 гарних літ. Чотирьох дітей виростили. При двох синах і доживає тепер віку чоловік, який півтора року тому похоронив дружину.
Та земля й худоба, заради яких його «вперли» у прийми, зовсім скоро пішла у колгосп. Але як є руки, голова, то людина дає і собі раду, і сім'ї. Був Іван Сергійович бригадиром то у колгоспі, то у дорожній організації. А ще чимало літ заготівельником працював. І саме це його заняття свідчить про те, що поліщуки завжди жили з лісу. Заготовляв Іван Кедик гриби. Мав навіть свою грибоварню на обійсті, де гриби доводив до пуття — варив, маринував. Як пригадує, ночами не спав, коли сезон починався, бо ж цілу ніч у грибоварні кипіло, булькотіло.
— Якось, — пригадує Іван Сергійович, — дев'яносто бочок маслюків замаринував. А як їх доставити у Карасин? Туди приходила машина із Маневичів, а у Замостя — ні, бо ж вода так високо піднялася, що греблю залила. Добре, швагро виручив — трактором відвіз ті бочки в об'їзд.
… Ніби й води великої тепер уже нема, і дорогу до села прокладено. Але з кожним роком у Замості дедалі менше жителів і дедалі більше хат–пусток. І, як із сумом сказав мій попутник Микола Мельник, який дорожить своєю малою батьківщиною, на жаль, нових будинків у Замості не побачиш. Бо якщо хтось і надумає будуватися, то бере земельну ділянку в Карасині. Там усе-таки і школа–дев'ятирічка, і з роботою легше.
А втім, у цьому селі буде новобудова. Та ще й яка — церква! Вже є проект. А 4 серпня минулого літа і місце освятили. А оскільки це був день святої Марії Магдалини, то храм назвуть на її честь. Ще до зими громада планує фундамент залити, щоб наступного року будувати церкву. Постане вона на фоні Лисої гори, Лисухи, без якої важко уявити це село.
На фото: Миколі Мельнику дуже хочеться, щоб у його рідному селі була церква.
