15/10/2013
0Перший і єдиний в області Черемський природний заповідник — це своєрідний посланець льодовикового періоду. Такий висновок науковців — ботаніків, зоологів, екологів, які дослідили природу Черемського болота. Його основа, береги підтверджують те, що воно виникло, коли відступав льодовик
А ДРЕВНІЙ ДУБ В УРОЧИЩІ СЮЗАНКА ВЖЕ ПОМЕР
У заповіднику я не вперше. Була тут на початку 2002–го, коли його тільки створили. А чотири роки тому навіть пройшла по болоту ті 1200 метрів, які привели на острів, де хлюпоче Черемське озеро. Тож уже добре знаю його, якщо можна так висловитись, визначні пам'ятки. І ще в дорозі розпитую в директора заповідника Степана Пащука про старезного дуба, в дуплі якого колись фотографувалась.
— Нема вже того дуба. Помер він три роки тому, — каже Степан Іванович із жалем, як про людину. І в цьому — його ставлення до природи.
А вже на місці, в урочищі Сюзанка, ми побачили залишки того предковічного дуба, якому було 500 літ, а може, й усі 600.
— Він вмирав тричі, — розповідає Степан Пащук. — Спочатку одна могутня гілка відчахнулась, потім — друга, третя. Воно й не дивно, бо в дереві вже була порожнина. Я чув, що колись лісівники пробували навіть підлікувати дуба — заливали дупло бітумом, щоб укріпити. Але згодом відкрили його, бо зрозуміли, що так дуб може ще швидше загинути.
За Польщі в урочищі Сюзанка була конюшня, де тримали коней, і навіть цегляний будинок для приїжджих любителів полювання на диких кабанів, тетеруків. Кажуть, польська панянка дуже добре, співчутливо ставилася до місцевого населення. Через це люди й назвали урочище на її честь.
Цегляний будинок за совєтів розібрали, як і вузькоколійку, що була прокладена в лісі, щоб вивозити деревину й доправляти на тартак у Маневичі.
— У цьому лісі, — каже директор заповідника, — в роки війни було розташування партизанського з'єднання Бринського. Тут рятувалися єврейські сім'ї. І вже двічі за останнє десятиліття їхні нащадки приїжджали в урочище. Одна вже старшого віку єврейка родом із Ковельщини мала шість літ, як виїхала з батьками до Польщі, а потім в Ізраїль. І ось внуки попросили її, як вона переповідала мені: «Бабусю, завези нас туди, де ти була маленькою». Тож привезла вона їх в урочище Сюзанка, де переховувалася з родиною. І лише про одне шкодувала гостя — що не навчила своїх дітей, онуків української мови. А внуки дивувались, як можна було в лісі жити, і допитувалися: «Бабусю, а як ти тут зуби чистила?».
А ще, кажуть, золото в урочищі було у війну закопане. Нібито під тим самим дубом, який уже вмер, злиток лежить. Чорні археологи бували тут із металошукачем, та все марно, бо ніхто не знає, в якому напрямку від дуба шукати той злиток.
У ЧЕРЕМСЬКОМУ ЗАПОВІДНИКУ ДОСТИГЛА ЖУРАВЛИНА
У грудні мине 12 років, як створено заповідник. І якщо до цього на його території, — а це майже 3000 гектарів, — було досліджено до десятка червонокнижних видів рослин і стільки ж тварин, то сьогодні цей перелік значно поповнився: 62 види рослин і 72 — тварин, які зафіксовано тут, можна знайти у Червоній книзі України, виданій 2009 року.
Такого болота, як у Черемському природному заповіднику, в Європі вже не знайдеш. Це стверджують і закордонні науковці, зокрема французи, які бували тут.
— Ми можемо похвалитися, — сказав Степан Пащук, — що на підставі обґрунтування наших науковців торік Черемське болото було внесено до Рамсарської конвенції. Тобто — до водно–болотних угідь міжнародного значення.
Більш як за десять літ, що минули з часу створення, заповідник стає справді заповідною територією. І вже жителі довколишніх сіл знають, за якими правилами він «живе». Відають, що у заповіднику заборонено не тільки будь-яку господарську діяльність — згідно з природоохоронним законодавством, на його території не можна збирати гриби, ягоди. Хоча щодо лісових дарів директор заповідника Степан Пащук робить уточнення, як кажуть, відповідно до реальної ситуації:
— Поки село в занепаді, поки люди не мають роботи і виживають за рахунок ягід, грибів, не можемо сказати категоричне «Ні!» і не пустити їх до лісу. Та й ліс не на замку. Але ми стежимо, щоб без дозволу адміністрації заповідника сюди ніхто не заїжджав автомобілем, підводою. І головне — робимо все, щоб люди не нищили ще не дозрілу журавлину. А вони, на жаль, поспішають один поперед одним: хоч ця ягода достигає наприкінці вересня, вже у серпні біжать на болото збирати її. І ніхто не думає, що журавлина ще не набрала тих лікарських властивостей, якими наділила її природа.
Чи ж не озлоблює людей те, що їм не можна йти по журавлину на Черемське болото? Коли про це запитали, директор сказав:
— Черемське болото — це понад дві тисячі гектарів. І лише третина цієї площі входить до заповідника. Тож журавлину є де збирати, адже болото тягнеться до села Серхів ще нашого, Маневицького району, а далі — на Рівненщину. Інша річ, що це пекельна праця. Бо ж уявіть, що набере жінка, ходячи, по суті, цілий день по воді, мішок журавлини — кілограмів 30. А його ще треба звідси винести — по болоту більш як кілометр пройти…
Та люди не мають іншого виходу. Збирають ягоду, яку американці визнали найкориснішою. І коли я на базарі бачу, що недешево продають півлітрову баночку журавлини, не дивуюсь: згадую, як важко ця ягода дається.
І ще одне правило, за яким «живе» природний заповідник, — ліс тут має бути первозданним. Навіть якщо й стихія погуляла, дерева, що впали від вітру, не вивозять. З часом вони зіпріють і стануть добривом. Колись такі ліси були хіба в сусідів–поляків, у їхньому Народовому парку. Ми їхали лісовою дорогою і бачили такі дерева — в оточенні заростей болотистої місцевості вони нагадували химер. А якщо взяти до уваги, що у Черемському природному заповіднику навесні можна спостерігати, як токують глухарі, тетеруки, як будують свої хатки майстровиті бобри, а взимку натрапити на сліди рисі, то вже не треба доводити, наскільки важливо зберегти ось такі унікальні куточки.
(Закінчення в наступному номері)
На фото: Директор Черемського заповідника Степан Пащук знає, де росте журавлина.
