Порятунок чи шлях у нікуди

До чого призведе занесення мисливських видів у Червону книгу України.

Червона книга України (ЧКУ) є одним із важливих інструментів у справі збереження рідкісних видів. Але впродовж кількох останніх років з’явилась тенденція, яка в цілому дискредитує саму мету створення ЧКУ і все частіше доводиться чути, що вона – профанація і сенсу у ній немає.

Частина видів тварин, які включені до Червоної книги України впродовж 2018–2021 рр., не мають для цього достатнього обґрунтування, внаслідок чого виникає все більше питань щодо діяльності членів Національної комісії з питань Червоної книги України. Саме ця комісія визначає перелік видів на включення до ЧКУ.

Одразу уточню, щодо цього питання моя думка не є офіційною позицією Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України і в багатьох моментах не поділяється установою. Навіть між самими зоологами точаться суперечки, які саме види потрібно вносити – лише ті, що дійсно потребують охорони і перебувають під загрозою зникнення, чи й такі, які нині мають задовільну чисельність, але є добре впізнаваними (наприклад, махаон та подалірій).

Початкова мета створення ЧКУ – реальний захист тварин. Відповідно, до списків необхідно включати ті види, які дійсно цього потребують. А для екопросвітницької діяльності можна використовувати інші майданчики та ресурси. З більшістю видів, щодо необхідності внесення, насправді, проблем не виникає: вони часто невеликі за розміром, заселяють обмежені території і, за великим рахунком, практичного інтересу для пересічних громадян не мають. Звичайно, такі види вносять до ЧКУ, хоча, як правило, для їхнього збереження необхідно зберігати власне біотопи, в яких вони мешкають.

Найбільше дискусій викликають види, які мають практичне (зокрема, промислове) значення. Серед ссавців це мисливські види, серед риб – осетрові (Acipenseridae). Тобто види, які мають не тільки наукову цінність, а й ті, з якими пов’язані «великі гроші». І тут починаються подвійні стандарти. Так, багато хто з колег стверджує, що форма статистичної звітності 2-ТП (мисливство) не відображає реального стану чисельності видів і на неї спиратися не можна. Але зараз для більшості видів в Україні взагалі не проводять жодних досліджень і якщо не брати до уваги і даних офіційних обліків диких мисливських тварин, то по багатьох із них не буде взагалі ніяких даних, навіть приблизних.

Друге. Для різних категорій диких тварин різний ступінь похибки. Але, знов-таки, без реальних досліджень, з якими ми можемо порівняти статистичні дані 2-ТП (мисливство), всі ці заяви – абсолютно голослівні. Звичайно, похибки є, як при будь-якому анкетуванні та інших статистичних дослідженнях. Тим не менш, анкетування проводять у різних сферах суспільної діяльності й, при адекватному підході до організації, дані можна використовувати та відслідковувати певні тенденції.

Згідно з моїми спостереженнями, щодо чисельності добутих птахів, різниця може бути суттєвою. В першу чергу, для більш рідкісних видів водоплавних птахів. Тим не менш, у питаннях, які стосуються копитних, частіше спостерігається навіть заниження чисельності. І це, зокрема, стосується лося (Alces alces Linnaeus, 1758).

І головне. Форма статистичної звітності 2-ТП (мисливство) є офіційним документом і її результати офіційно визнані на державному рівні. І якщо ми – науковці, ми повинні діяти в правовому полі, спираючись на факти. Відповідно, або ми повинні спиратися на дані 2-ТП, якщо не має інших достовірних досліджень, або ми мусимо спростувати (власними дослідженнями) ці дані й довести, що 2-ТП (мисливство) – абсолютно не відповідає дійсності. Лише тоді ми матимемо право використовувати виключно власні дані.

Як відбуваються маніпуляції та підміна понять, коли мова заходить про види, які мають практичне значення. Про справу щодо внесення лося до ЧКУ, гадаю, чули всі. Увесь хід справи можна переглянути за посиланням: (https://cutt.ly/SWfalYB). Але нас цікавлять кілька моментів, зазначених у постанові Касаційного суду.

Так, суд першої інстанції вказав такі обставини: «У поданні Національної комісії з питань Червоної книги України не наведено наукового обґрунтування потреби занесення лося європейського до Червоної книги України і не зазначено чітких даних щодо чисельності популяції та її динаміки, а містяться тільки загальні твердження щодо зменшення чисельності популяції й наявності значної вірогідності його зникнення, а також покликання на факт видання певними дослідниками наукових публікацій, датованих 2010–2013 роками». У протоколі № 2 засідання Національної комісії з питань Червоної книги в Україні від 09.11.2017 також немає жодної інформації щодо наукового обґрунтування необхідності занесення лося європейського до Червоної книги України та не зазначено чітких даних щодо чисельності популяції та її динаміки. Крім того, в зазначеному поданні вказано про те, що: «… на цьому тижні Мінприроди оголосило тендер на науково-дослідну роботу щодо «Оцінки стану популяції лося європейського в Україні та розроблення рекомендацій щодо заходів його збереження та відтворення» та зазначено про потребу здійснення моніторингу сучасного стану популяції лося європейського в Україні». Тобто на момент подання позову, навіть суд визнав, що наукового обґрунтуванням НЕМАЄ. І реальних даних – теж.

Уточню, що задеклароване Мінприроди дослідження стану популяції лося в Україні й до цього часу не було проведено. До речі, ще одна цікава цитата: «Інших доказів… суду надано не було, як і не було зазначено про причини неможливості їхнього подання». Тобто навіть пояснити суду, чому саме ніяк не подадуть наукове обґрунтування, Відповідач-1 так і не спромігся. А далі – ще цікавіше.

Так, відповідно до подання в Касаційний суд, методичними підставами для рекомендації занести лося європейського до Червоної книги України за категорією «вразливий» стали наступні науково-інформаційні джерела: стандартна форма статистичної звітності 2-ТП (мисливство); наукові публікації (Ковальчук, 2010; Смаголь та ін., 2012; Межжерин, Лашкова, 2013) і ряд інших. Але, коли в якості аргументу позивач під час першого суду наводив чисельність лося за даними 2-ТП, прибічники внесення виду до ЧКУ доводили та стверджували, що цим даним не можна довіряти.

І тут же самі, під час Касаційного суду, першим пунктом, на який вони спираються, стверджуючи, що лося потрібно внести, ставлять 2-ТП (мисливство).

Дуже важливий момент щодо статей, які вказані як доказ, для внесення лося до ЧКУ. Наприклад, стаття «Поширення та чисельність лося, Alces аlces (Mammalia, Artiodactyla), в Україні на початку XXI століття», автори: В. Смаголь, Г. Гаврись та А. Салганський (власне, співробітники Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України). Які провели офіційне дослідження і дійшли висновку, що у 2009 році чисельність лося в Україні становила 4600–4700 особин. Один із висновків: «Анализ численности лося демонстрирует значительное соответствие показателям статистической отчетности Форма 2-ТП (охота), что обуславливается аналогичными источниками респондентной информации», і він дуже важливий, тому що це – офіційне підтвердження з боку фахівців, саме по цьому виду, що дані 2-ТП (мисливство) відповідають реальній чисельності виду, і спиратися на ці дані – можна і треба. В апеляційному суді представники цієї ж установи стверджували, що не можна. А в Касаційному суді – знов, що можна.

Тут би якось уже визначились, бо дуже б’є по репутації, в тому числі, доброчесних науковців. А тепер, увага! Основний (і офіційний) висновок статті, на яку спираються ті, хто «ЗА» внесення лося до ЧКУ: «Станом на 2009 р. чисельність лося в Україні перебуває в межах 4600–4700 особин, що зумовлює впевненість безпеки виду в найближчому майбутньому, а відтак знімає питання внесення його до вітчизняної Червоної книги». При цьому в Касаційному суді ці ж особи стверджували, що чисельність у 6500 особин, яка була за даними 2-ТП (мисливство) – це підстава для внесення виду до ЧКУ. Тобто те, що за 9 років чисельність виду зросла, а офіційний висновок представників Інституту зоології, що навіть при кількості в 4600 особин виду нічого не загрожує, просто проігнорували. Але ж у 2009 році були з ним згодні. І обурення не виказували.

Така сама ситуація повторилася на початку 2021 року з бабаком (Marmota bobak, Statius Muller, 1776). Вид згідно з даними 2-ТП (мисливство) на сьогодні зареєстрований у 8 областях (замість трьох у 2009–2011 рр.). За статистичними даними, ще у 2007 році бабака в Україні нараховувалось 56 417 особин, а у 2009 р. – вже 62 447. Упродовж останніх п’яти років бабака активно розселяли та розводили мисливські господарства і нині його чисельність ще зросла. Чудовий приклад вдалої реінтродукції виду, який суттєво розширив свій ареал (з 3 до 8 областей) та збільшив чисельність, яким можна звітувати на всіх рівнях, зокрема, міжнародному, оскільки дійсно є чим пишатися.

І що роблять члени Національної комісії? Вносять вид до ЧКУ! Абсурд? На жаль – ні, маніпуляції та наукова недоброчесність. При цьому необхідно чітко розуміти, що «Закон» сам по собі нікого не захищає, і без додаткових коштів на реальну охорону видів ЧКУ – просто папірець. На жаль.

А в тих випадках, коли мова йде про мисливські види, найбільш зацікавлені у тому, щоб вид існував та збільшував свою чисельність – користувачі мисливських угідь. І якщо такі благополучні види як лось та бабак потрапляють до Червоної книги, необхідно розуміти, що держава ніякого додаткового руху не зробить і коштів, щоб їх реально охороняти – не дасть. А для мисливців ці види стають збитковими.

Нічого не поробиш, не можна вимагати від громадян, щоб вони за власний рахунок охороняли рідкісні види, це функція держави. Відповідно, в наших реаліях такі види залишаються взагалі без охорони. Подібні дії абсолютно дискредитують як науковців – тих, хто застосовує такі подвійні стандарти, та наукові установи, які ці маніпуляції підтримують. І, на жаль, дуже багато часу та сил доведеться прикласти, щоб репутацію ЧКУ, а також установ та Комісій, які за неї відповідають, відновити.

Якщо нас дійсно цікавить збереження тваринного світу – не можна йти на поводу чиїхось амбіцій або піару. Об’єктивно, всій системі, яка пов’язана з Червоною книгою України, потрібне «перезавантаження».

Так, оптимальним було б створення прозорої системи, коли наявність та якість наукового обґрунтування може побачити будь-яка людина. Але одним із головних пунктів має бути те, що вносити пропозиції та право голосу повинні мати лише фахівці в даній галузі. Ніякі екоактивісти без профільної освіти його мати не повинні.

На сьогодні система працює дуже непрозоро, частина видів вноситься, фактично, за власним бажанням 1–2 осіб. Також необхідно переобрати шляхом відкритого голосування членів Національної комісії з питань Червоної книги України (в усякому випадку, зоологічної її частини). На сьогодні всі види тварин, які пропонує для внесення до ЧКУ зоологічна підкомісія, в повному обсязі підтримуються ботаніками на спільному засіданні. Тому що ботаніки – не фахівці з тварин. По факту, вони повністю перекладають відповідальність на зоологів: раз вони вирішили, що ці види потрібно внести, то, мабуть, потрібно, підтримаю.

При такій системі голосувань на двох рівнях (зоологічному і потім спільному з ботаніками) відкривається значний простір для маніпуляцій та протягування «потрібних» комусь видів до ЧКУ. Як шляхом емоційного впливу (яскраво розписати, як бідолашні тваринки гинуть), так і адміністративного. Відповідно, подібна система себе абсолютно не виправдовує. І доцільніше було б рішення приймати на рівні підкомісій. До них хоча б входять фахівці одного напрямку.

Важливо. Налаштувати прозоре затвердження списків поданих видів на рівні Міністерства. Як показав 2021 рік – інколи раптом уже в самому Міністерстві перелік видів змінюється, взагалі без консультацій з будь-якими фахівцями.

Висновки:

1. Червона книга України – цілком дієвий інструмент, якщо використовувати його за призначенням, а не забивати ним цвяхи.

2. Маніпуляції та подвійні стандарти з боку окремих науковців і підтримка їх науковими установами, які вирішують питання внесення видів до ЧКУ, повністю дискредитують як саме поняття ЧКУ, так і роботу доброчесних науковців, і суперечать науковим стандартам.

3. Уся процедура внесення видів до ЧКУ потребує перезавантаження та прозорості.

Євгенія ЯНІШ,

кандидат біологічних наук,

“Лісовий і мисливський журнал”,2021