26/09/2013
0Ще півні в селі після сну не визначилися, хто з них найкрутіший соліст, як я із завмиранням серця поспішав до знайомих грибних місць. Хвилювався неабияк не лише через непередбачуваність пошуків, а й від думки, скільки ж іномарок із конкурентами з міста зупиниться поблизу цього невеликого ліска
Мої побоювання були небезпідставні. Здалеку наростав гул моторів, а ще через якийсь проміжок часу автомобілі, буси зайняли, наче танки, бойові позиції на узліссі. Світло їхніх фар пробивало вранішній туман, і справді, як перед атакою, йшла розвідка: «Де тут дари лісу?».
Я зрозумів, що ліпше пропустити ватагу городян, ніж змагатися в перегонах із ними у лісі та дивитися, як тебе об’їдають. Ставка була на їхнє невігластво, а також, що гостям скоро захочеться трапезувати.
Небезпеку для мене становили в основному пенсіонери, які прибували рейсовими автобусами із речовими мішками за спиною та мало не з баліями в руках. Вони, як кажуть місцеві жителі, залишають після себе мох та болото. Тут не до сентиментів: ліс вони ніби прополюють, бо живуть за правилом: «За зиму все зібране буде спожито». Нерідко гриб людям похилого віку замінює м’ясо.
Мимоволі пригадується чудовий фільм Георгія Данелії «Осінній марафон», в якому актор Леонов (наш сантехнік) питає в гостя шведа: «А у вас грибні ліси є?». На що професор відповідає, що не знає, мабуть, є. Річ у тім, що в холодну пору року скандинави–пенсіонери вирушають, як птахи, у теплі краї, зокрема в Іспанію, де можуть зігрітися у власних будиночках. Така можливість там є у людей, що чесно працювали.
Я полюю лише за білими грибами. Кожна знахідка викликає лагідну посмішку і бажання перекинутись якимсь теплим словом із черговим красенем. Подвійна радість, коли вітаєшся з осіннім широкоплечим, аж бордовим боровиком. Знаєш, що справжній цар грибів не буде ховатися під купкою глиці, бо вперто пробиває будь–який заслін, але все ж час від часу перевіряєш якісь підвищення біля сосни, де ховається тонконога нікчема замість аристократа. Ось так регулярно даремно кланяєшся, що призводить до нервових зривів. Але разом із тим виробляється пильність — жоден гриб не сховається.
Тим часом ліс загомонів істеричними голосами приїжджих: «Тьома, Альона, де ви?». Ось тобі й тихе полювання! Адже не лише дивишся під ноги, але й милуєшся краєвидами із задумливими жовтогарячими берізками та осиками. Прямуєш прочісаною містянами галявиною і раптом помічаєш прихованого під кущем білоногого цибатого блондина. Особливе задоволення відчуваєш від думки, що облава мухомори позбивала, а справжній гриб із дилетантів насміявся. Дочекався достойного грибника! Недаремно досвідчені природознавці кажуть: «Не треба переживати, твій гриб нікуди не втече». Шкода лише, що пожадливі люди здобич виривають разом із грибницею, аж мох летить, як пір’я з курки. Так вепри в лісі колошматять територію, добуваючи щось їстівне.
У мене є й запасний варіант. Випали рясні дощі, похолодало. Де може зігрітися білий гриб? Біля дороги, на схилах пагорбів, у піску. Загадка, як потрапляє грибниця в суцільний, без рослинності, жовтий пісок? Ось вони, голубчики, з довгими ніжками, лише шляпки зверху.
Та повертаюся у бір, де можна зустріти патріарха. А там уже розбила бівак якась контора, котру лісовою дорогою доставив шикарний «Мерседес»-бус. Відбувається ритуал, без якого більшість наших людей не мислять відпочинку на природі. Ліс наганяє апетит, і горілка стає смачнішою. Ну, за екологію! Хіба побачиш гриба через денце пляшки?
Мандруючи нашими лісами, вкотре переймаєшся гордістю за нашу розвинену спиртогорілчану промисловість. На кожному кроці валяються пляшки з–під алкоголю з надзвичайно вигадливими назвами на етикетках — від «Люксової» до просто «Пляшки». Це ж бо колись страждали, маючи обмежений вибір — між «Московською» і «Столичною». Тепер пляшок у лісах більше, ніж боровиків. І це ж не пенсіонери їх сюди доставляють, а далеко не бідні власники престижних іномарок, заразом і сміття в багажниках ця еліта вивозить з дому. Лісникам можна влаштовувати пункти збору і прийому скляної та пластикової тари в часи грибних походеньок плебеїв із міста на природу.
Укотре не можу не нагадати рецепт грибної заправки, якою дивуватиме господар гостей узимку, додаючи її до борщу. Отже, потрібно взяти кілограм старих білих грибів (не пошкоджених черв’ячками!), стільки ж моркви, 800 грамів цибулі й таку ж кількість помитої зеленої петрушки з корінцями та додати 600 грамів солі. Усе це в сирому вигляді перекрутити на м’ясорубці, скласти в банки і поставити на місяць у холодильник. Додавати в борщ до смаку — запах на весь під’їзд у багатоповерховому будинку забезпечено. На жаль, мені не вдалося натрапити на такі поважного віку гриби. Як казав сільський дядько, треба було б хоч на три дні не пустити людей з кошиками в ліс, тоді б виросли достойні екземпляри.
І хоч усі начебто знають, за яких погодних умов і фаз Місяця ростуть білі гриби, але все одно їхня непередбачуваність заганяє знавців у глухий кут. Чому дітвора стоїть з відрами через кожні 10 метрів понад дорогою на Шацьк, а в маневицькому чи любешівському лісі глухо? А буває, навпаки. Чому всі ознаки появи грибів сходяться, а в лісі — як на асфальті?
Враження таке, ніби є якийсь «смотрящий» (суто донецький фінансовий термін), який час від часу дає відбій, дивлячись на варварські нальоти на ліс: «Досить, хай залишиться щось для нащадків». До речі, тепер далеко не кожний грибник знає, як виглядає делікатесний рижик — найкращий гриб для засолювання.
А оце зустрів у лісі приятеля, котрий подолав декілька десятків кілометрів, щоб потрапити на вранішній пошук білоголових, але все одно запізнився. Виявляється, довго торгувався (!) на трасі з працівниками ДАІ. Ось що він чистосердечно розповів про незвичайну пригоду:
— Зупиняє міліціонер мене, бо я трохи порушив правила. «Що будемо робити?» — добродушно питає. У моїй кишені було лише дві купюри — 20 і 200 гривень. Двадцять — не допоможе, двісті — шкода давати. Я чесно кажу, що поспішаю на гриби, стільки маю грошей, згоден дати 100 гривень. Міліціонер зателефонував до колеги і запитав, чи має сотку. Той негайно під’їхав, думав, якесь начальство трапилося. Він довго сміявся, розмінюючи купюру, і промовляв: «Десять років на службі, але вперше клієнту даю здачу». Ось так я залишився і без грошей, і без грибів, бо не назбирав.
…А кажуть, про даішників анекдоти складають недоброзичливці. Це наше реальне життя таке анекдотичне, корупційне.
