Лесоводы Волыни

Несколько очерков о труженниках волынского леса из праздничного номера Волынской газеты. Думаю, что это лучшая журналистская работа к профессиональному празднику лесоводов. М.П.

Колеги називають мамою

Заглавное фото: Лідія Никифорівна ШИЛІНінженер лісового господарства ДП «Колківське лісове господарство»
28 років роботи в лісовому господарстві. Нагороджена нагрудними знаками «За бездоганну службу « та «Відмінник лісового господарства»

Коли в одному колективі працюєш майже три десятки літ, то колег майже за рідних сприймаєш. А коли ще їх цінуєш, поважаєш, плече підтримки підставляєш, то цілком заслуговуєш називатися «мамою».

Саме так сталося із Лідією Шилін – не лише професіоналом у лісовому господарстві, а й надійним товаришем, берегинею і просто гарною жінкою.

– Мабуть, людина, котра живе в гармонії з природою, просто не може бути злою, – у відповідь на комплімент міркує Лідія Никифорівна. – Адже народившись у сім’ї лісника, я не могла не любити тієї благодаті, яка нас оточувала!..
І це навіть тоді, коли із 7-річного віку Лідії треба було тяжко працювати, гектарами засаджуючи топінамбур і буряк, поруч із дорослими трудитися, аби тато міг звітувати за виконаний план роботи.

– Ніхто тоді на труднощі не зважав. Навпаки, хотіли ще більших результатів. Причому не за гроші, а для гордості перед самим собою, – продовжує оповідачка. – Хай невеликий у нас був будинок, хай на три кімнати, але одну тато не пошкодував під «хатинку лісника». І прибирати в ній лише мені, своїй улюблениці, дозволяв.

Не дивно, що батьковими стопами пішли і Лідія Никифорівна, і рідні сестра з братом. Причому не просто пішли – гарний слід по собі лишають.

– Після закінчення Київської сільськогосподарської академії, здобувши фах інженера лісового господарства, я не могла не повернутися на землю, котра дала мені життя. А тому ось уже 34 роки труджуся на благо рідної Колківщини. Із них чверть століття – на посаді інженера лісових культур, – провадить наша героїня.
За такий період моментів – і веселих, і не дуже – ставалося чимало. Та про всіх них жінка розповідає з усмішкою. Адже всі вони по-своєму цікаві.

– Іще з дитинства я полюбила мандрувати лісом на підводі, – продовжує. – Їдеш коником поволі: он дерево прихворіло, а он дубок минулорічний «підтягнувся» (Машиною ж усього цього навіть збагнути не встигаєш!) А якось котимося возом, а коло мурашника справжнісінький вепр лежить! Нас побачив… піднявся… дорогу перейшов… і попрямував собі у хащі…
Іншого разу пані Лідія разом із колишнім директором Паньківом натрапили на галявину, що майже казковий килим із конвалій нагадувала:

– Скільки в лісі живу, такої краси ще не бачила!.. І око радує! І дурманить ароматом! Я такий оберемок квітів нарвала. «Ото, – думаю, – рідні здивуються!». Та все зіпсували 15 кілометрів, які ми мусили долати пішки. причому не асфальтом – лісом. Тоді так потомилися, що ні квітів, ні романтики вже не хотілося. Благо, натрапили на геологів, і вони нам помогли… – пригадує оповідачка.
Та пережиті труднощі любові до природи не применшують, каже жінка. Навпаки.
– Сидиш у конторі, кубатуру обчислюєш і від роботи голова, здається, обертом піде. Але варто вийти в ліс – і вже більше відпочиваєш, ніж працюєш, – зізнається.

Хоча насправді за професійні обов’язки Лідія Шилін також не забуває. Як розповідають колеги, вона – досвідчений організатор лісогосподарського виробництва. Маючий потужний багаж знань, уміло поєднує його з новітніми технологіями. А якщо звернутися до мови цифр, то під керівництвом цієї жінки було посаджено понад 2 тис. 800 га лісових культур, щорічно більше ніж на тисячі гектарах лісу проводяться рубки догляду, зокрема на 300 га – рубки догляду в молодняках.

Діти мене окрилюють, а робота дає снагу до польоту

Ось чому після 25 літ роботи Лідії Шилін довірили працювати інженером лісового господарства. А останні планові показники її роботи, які фіксують 102 і більше проценти, свідчать: кадрові рокіровки не були марними.

Та й колегам працювати із таким керівником комфортно.

– Я справді чимось квочку нагадую, – сміється співрозмовниця. – Кожного, а особливо молодого спеціаліста, хочеться під крило опіки взяти, підказати, допомогти. Тому люди до мене і тягнуться.
А ще, допомагаючи молодшим працівникам, Лідія Никифорівна думками просить Бога, аби й до її рідних дітей майбутні керівники ставилися так само добре.

– Як і кожна мама, завжди хвилююся за своїх трьох доньок. Тим паче, що дві з них почали самостійне життя і лише наймолодша поки школярка, – ділиться жінка особистим. – Але якщо чесно, дітьми своїми горджуся. І Богданкою, яка навчається у дев’ятому класі та мріє стати ветеринаром. І Тетянкою, котра майбутнє хоче поєднати з харчовими технологіями. Та напередодні професійного свята особливо тішуся своєю старшою – Іринкою. Адже вона продовжила шлях обох дідів, тата, мами і в грудні (хай складеться все добре) здобуде фах магістра лісового господарства Національного університету біоресурсів і природокористування.

Між іншим, саме колківчанку Ірину Шилін запросила на навчання Швеція, а точніше – Європейський інститут лісу!

– Коли серед численних претендентів практикуватися в Європу обрали саме мою доньку – просту дівчину із простого селища, мене такі емоції переповнили, що вам словами не передати! Вимоги до кандидатів були більш ніж жорсткі. Потрібно було і у сфері лісового господарства неабиякі знання проявити, і мовою іноземною вільно володіти. Але Іринка це змогла, – ділиться мати.
А разом із нею і всі ми тішимося. Адже дивись, за кілька років про славні династії волинських лісівників знатимуть далеко за межами України!

Василь КОСТЮК
Фото автора
"Волинська газета" 12 вересня 2013 р. (№37/929) 

http://volynlis.at.ua/news/kolegi_nazivajut_mamoju/2013-09-16-958

Тільки призначили – зразу відзначили

Олександр Анатолійович ЧЕРНИШЕН. Головний лісничий ДП «Маневицьке лісове господарство»

20 років стажу у лісовому господарстві. Нагороджений почесною грамотою Державного агентства лісових ресурсів України

Потрійну радість приніс для Олександра Чернишена цьогорічний День працівників лісової галузі. Адже, крім відзначення професійного свята, Олександр Анатолійович прийматиме вітання ще й із призначенням на нову посаду і нагородженням почесною грамотою Державного агентства лісових ресурсів України.

Для багатьох таке визнання професіоналізму було би лише за втіху. Проте для нашого співрозмовника це ще й неабияка відповідальність. Адже стати головним лісничим «Маневицького лісгоспу» означає зробити ще кращим і без того взірцеве підприємство. Та й про ще один важливий фактор не слід забувати: саме тут свого часу трудилися головний лісник Волині Богдан Колісник, а потім його син Зіновій. Тож рівнятися Олександрові Чернишену є на кого.

Втім самому Олександрові Анатолійовичу до роботи не звикати. Адже із природою на «ти» ще з 1990-го – року, коли обійняв посаду майстра лісу. Щоправда, лісу не волинського і навіть не українського.

– За Союзу здобувати освіту поза Україною було звичним явищем. Тож і мене доля закинула аж у Тульську область. Але замість повернутися звідти із самоваром чи бодай тульським пряником, я собі звідти дружину привіз! – із жартів зав’язується бесіда із паном Олександром.

І такий вибір, як виявилося, був вдалим. Дружина, а згодом і троє дітей стали для Олександра Чернишена надійним тилом, котрий ой як потрібен у роботі лісника.

– Так… Пережити довелося немало… – повертаючись у минуле, провадить чоловік. – Були і переломні 90-ті, коли ні роботи, ні грошей і тільки завдяки Богданові Івановичу Коліснику фахівці Цуманського лісгоспу зарплату отримували не продуктами чи лісоматеріалами, а живими грішми. Були і тривожні чергування, коли цілу ніч сидиш – лісокрадів вистежуєш, а як упіймав на гарячому, мусиш погрози слухати…

Ліс – це не тільки романтика, але й реальністю він також вабить

На щастя, подібні спогади уже в минулому. І якщо розповідати за Олександра Чернишена як лісничого Соф’янівського лісництва чи як головного лісничого Маневицького лісгоспу, то тут уже майже суцільний позитив.

– За роботу мою як головного лісничого розповідати рано, адже на посаді цій працюю всього день (з чим і вітаємо, – авт.)! А от за Соф’янівку (чи точніше Софіянівку – від імені Софія), то тут і легенд, і реальних фактів набереться – тільки слухай! – продовжує оповідач.

Справжньою гордістю лісництва він називає п’ять заказників. У одному з них озеро карстового походження на ймення Світле, в котрому вода взимку не замерзає, а влітку дарує цілющу прохолоду. Ще два заказники цінні своїми врожаями журавлини, а ще два – природними килимами червонокнижних трав.

– Коли у 2004-му я тільки прийшов у Соф’янівське лісництво, відразу захопився пасікою. Спершу тільки спостерігав за роботою нашого бджоляра В’ячеслава Оксенюка, а за років три і на власних п’ять вуликів розжився. Тож таким чином навчився і роботу перетворювати на відпочинок, – каже Олександр Анатолійович.

Удалим поєднанням праці та духовної наснаги стало також спорудження каплички, за яку взялися після звернення до лісгоспу соф’янівської громади.

– Тодішній мій керівник Зіновій Колісник цю ініціативу підтримав, а я разом із колегами допоміг реалізувати, і ось уже маємо те, чим і самі гордимося, і наші діти та онуки будуть пишатися.

Як приклад хорошої справи, до котрої теж доклав зусиль, називає Олександр Чернишен лісову дорогу із твердим покриттям, яка з’єднала Соф’янівку й Кашівку. І кожен, хто бодай раз нею проїдеться, оцінить якість так званої лісової дороги, яка насправді значно краща від деяких автошляхів навіть міжнародного значення.

Отож, зроблено немало. Проте на посаді головного лісничого Олександр Анатолійович планує зробити ще більше:

– Нічого революційного, звісно, не буде, – зауважує. – Але дуже хочеться, наприклад, змінити споживацьке ставлення людей до лісу. Хочеться допомогти їм усвідомити, що ліс – це наш із вами годувальник. А магазин «Лісовичок», який в Оконському лісництві плануємо відкрити із нагоди професійного свята, покаже, наскільки щедро обдаровує нас Полісся, – розповідає, а водночас і запрошує на урочистості Олександр Чернишен. – Хоча лісгосп не має статусу благодійної організації, проте наше підприємство й надалі продовжуватиме традицію благодійництва. Бо коли люди звертаються до нас за допомогою, це вияв того, що нам довіряють, що вірять у нашу підтримку.

Поліна РУДЕНКО
Фото автора
"Волинська газета" 12 вересня 2013 р. (№37/929) 

http://volynlis.at.ua/news/tilki_priznachili_zrazu_vidznachili/2013-09-16-959

Охороняючи ліс від пожеж

Олег Петрович ГАРБАР.  Майстер лісу Любомльського лісництва ДП «Любомльське лісове господарство»

13 років роботи у лісовій галузі. Нагороджений почесною грамотою Кабінету Міністрів України

Любомльщина – район прикордонний. Від того, що побачить на її землях іноземний гість, складеться враження про цілу державу.
Ось чому так важливо, аби все, й безперечно ліси, були в районі в ідеальному стані.

Відтак працівникам Любомльського лісництва трудитися треба вдень і вночі. Та, як показує результат, колективу це чудово вдається. До рекреаційних пунктів «Машівський бір» і «Пролісок» не соромно й вишукане товариство запросити. На території державної ботанічної пам’ятки місцевого значення зайняті цілих дві сотки дубами-велетнями. Та й знавців флори і фауни любомльські лісники зможуть подивувати. Адже під їхньою охороною – червонокнижні лелека чорний, зозулині черевички, пальчатокорінник травневий, коручка болотяна й зозулинець блощичний. А приємним доповненням такої благодаті стають пасіки й стави, якими також опікуються лісівники Любомльського ЛГ.

Як зазначає головний лісничий цього підприємства Роман Кінах, разом із колегами воно просто зобов’язані тримати планку. Адже все, що має сьогодні цей лісгосп, – справа рук таких поважних людей, як Володимир Вереніч, Микола Сахарук, Віктор Матейчук, Микола Бугайчук, Григорій Ющук.

А що ту планку вдається тримати, ліпше за все розповідають цифри, точніше – своєрідний рейтинг підрозділів обласного управління ЛМГ, де Любомльське лісництво увійшло до трійки кращих на Волині.

Серед тих, ким гордиться колектив, – Олег Петрович Гарбар. «Чоловік він скромний, неговіркий. Але роботу свою на «відмінно» виконує», – характеризує Роман Кінах свого нині підлеглого, а колись – старшого наставника.

– Річ у тім, що з Романом Володимировичем пліч-о-пліч ми років із п’ять трудилися, – пояснює Олег Гарбар. – Маючи досвід роботи ще з 2000 року, я не раз підказував молодому працівникові, як ту чи іншу справу зробити, як метод використати.
Бо й дійсно має Олег Петрович багаж знань: спробуйте знайдіть такого лісника, на ділянці в якого от уже років із десять жодної самовільної рубки й жодної пожежі.

– Із крадіями лісу трохи довелося попрацювати. Але як хлопець місцевий (уродженець Замлиння Любомльського району), я таки зумів спільну мову знайти, – без зайвого пафосу провадить оповідач. – А щодо вогню, то тут, як мовиться, на все ласка Божа. Бо, скажімо, років із п’ять тому робив я обхід (урочище Кривобірки, пам’ятаю). Бачу: на сотках 20-ти суха трава горить! Я – в село! Хлопців згуртував! Ми хутенько небезпеку ліквідували. Траву загасили. Ділянку обкопали. І з того часу – тьху-тьху-тьху – нічого подібного не ставалося.

«Форвардери» здивували, та 100 боровиків на одній галявині вразили ще більше! 

Отож, аби відмінні результати мати, майстер лісу на місці не сидить. За останні три роки одного тільки лісового насіння заготовив 19,3 тонни, посадкового матеріалу виростив 2,7 млн штук.

– У цьому плані моя дільниця особлива, Адже хто не лінується, високоякісне насіння вільхи може заготовити. Тільки для того мусить сачка спеціального мати і таким нехитрим способом насіння з поверхні води збирати, – зі знанням справи пояснює Олег Петрович.

Зате коли насіння просушити та посіяти, саджанці у землю помістити, та зо два десятки літ дерево ростити, отримаєш урешті чудовий матеріал для столярних виробів чи паркету.

– Завдяки старанням цього чоловіка лісові культури з’явилися на площі 31 із половиною гектара (хоча Олег Петрович міг і планом у 30 гектарів обмежитися), – розповідає за свого підлеглого головний лісничий. – Рубку молодняку він був зобов’язаний провести на 44 гектарах, а зумів на 48-ми. Хіба не лісовий стахановець!?

Та й приживленість культур у нього становить 94 відсотки, чим також, погодьтеся, не кожен може похвалитися.
Між іншим, саме обхід Олега Гарбара вибрали тоді, коли іноземці мали волинян із новітніми технологіями рубки лісу ознайомлювати.

– Махіни ці були ого-го! – пригадує оповідач. – За одну добу могли стільки дерева заготовити, як четверо здорових мужиків за два тижні! «Форвардери» й «Харвестери», здається, називалися.
Проте машини поїхали, а робота лишилася. І аби все встигати, Олег Гарбар і дітей, і дорослих залучає. Як посадити треба – учнів Штунської школи запрошує. Як прокосити чи зрубати – тут уже помічників сильнішіх шукає. Та й рідним Олега Петровича нудьгувати не доводиться. Аби здати план у 10 кг чорниць, чоловік дружину й дітей до лісу випроводжає.

– От тільки за білим грибом (їх кожен майстер лісу має по п’ять кіль заготовити), тільки сам ходжу і навіть «злачні» галявини маю,

– не приховує співрозмовник. А найбільше, що вдавалося знайти, сто боровиків на одній галявині!
Але й вони, зізнається чоловік, не вразили так, як звістка про почесну грамоту Кабінету Міністрів, якою 14 вересня мають відзначити Олега Петровича.

Поліна РУДЕНКО
Фото автора
"Волинська газета" 12 вересня 2013 р. (№37/929) 

http://volynlis.at.ua/news/okhoronjajuchi_lis_vid_pozhezh/2013-09-16-960

Там що не дерево – історія

Володимир Петрович БАДЗЯН.Лісничий Мощаницького лісництва ДП «Цуманське лісове господарство», 31 рік роботи в лісовій галузі, Нагороджений почесною грамотою Державного агентства лісових ресурсів України.

Там що не дерево – історія

Коли ще школярем Володимир Бадзян учився столярувати, мабуть, і припустити не міг, що все своє життя пов'яже з лісом. А тепер уже, зізнається, навіть не уявляє себе в іншій сфері. Ба, навіть сина Володимира у ліс привів. І тепер один у Цумані, а інший у Ратному роблять Волинь іще гарнішою.
– За 31 рік праці в лісовій галузі життя мене куди лишень не закидало: і столяром, і пожежним спостерігачем, і в нижній склад на різні посади. Втім, найбільше задоволення мені приносила й приносить робота на природі. Колись – майстром і старшим майстром лісу, сьогодні – лісничим Мощаницького лісництва. Свого часу мене помітив Богдан Іванович Колісник, дав старт, і навіть зараз, як за плечима стільки років стажу, я вчуся в нього… – відверто каже Володимир Петрович.
Гектари посадженого лісу, плантації ялинок, аби волинянам і гостям області були веселі різдвяні свята, насіння хвойних, яке треба заготовляти, думаючи про майбутні ліси, охорона та захист ввірених державою територій – усе це нелегка робота лісівника. Тим паче, що немалі площі, якими опікується Володимир Бадзян, мають статус унікальних.

«Природа створює дива, а ми оберігаємо»

– Ніде й ніколи не бачив я такого, аби з одного кореня аж п’ять дубів росло! А в нашому лісництві таке є, – і зараз не приховує емоцій бувалий лісівник. – А чи багато збереглося у світі лісових галявин, де що не дерево – історія у сотню й більше літ?.. Щоби подібні загадки природи могли побачити і волиняни, й гості краю, на землях Мощаницького лісництва є трійка лісових маршрутів, рекреаційні зони, стенди, де подаємо всю цікаву інформацію, – провадить лісівник.

Врахуйте також, що одна з тих зон під назвою «Колиба» існує ще з 70-х років минулого століття й була першим не тільки на Волині, а й в Україні об'єктом культурного дозвілля на природі.

– Та щоби першою вона лишалася і за віком, і за рівнем, щороку її поновлюємо, розширюємо, вдосконалюємо, – зауважує Володимир Петрович. – Тож коли люди кажуть «дякую», а колеги відзначають – значить роки прожив не марно й працювати хочеться ще краще, ще результативніше!
Василь КОСТЮК
"Волинська газета" 12 вересня 2013 р. (№37/929)

http://volynlis.at.ua/news/tam_shho_ne_derevo_istorija/2013-09-16-961

Перший за номером – перший у роботі!

Валерій Васильович ДОРДЮК

майстер лісу Кортеліського лісництва ДП «Ратнівське лісомисливське господарство»
20 років роботи в державній лісовій охороні, нагороджений нагрудним знаком «За бездоганну службу в державній лісовій охороні»

«Ліс для мене – це не просто місце роботи. Це джерело відповідальності, натхнення, навіть патріотизму», – знайомимося з Валерієм Дордюком.
Як 20 років тому, так і сьогодні під його опікою понад 900 га площ. Та завдяки сумлінню й наполегливості обхід Валерія Васильовича є першим не лише за номером, а й за якістю виконаної роботи. Так характеризує свого підлеглого директор державного підприємства «Ратнівське ЛМГ» Володимир Бадзян.
Яким же чином вдається Валерієві Дордюку тримати планку першості? Яким чином випало стати дев’ятим серед 109-ти працівників цього лісомисливського господарства, кого у день професійного свята відзначають нагрудним знаком «За бездоганну службу в державній лісовій охороні»? Про це – у нашій передсвятковій розмові.

– Насправді я просто люблю природу. Зрозумів це ще тоді, коли хлопчаком відвідував шкільне лісництво (воно діяло і донині працює при Кортеліській ЗОШ), – зі спогадів починає Валерій Васильович. – Як зараз, бачу ті шпаківні, що їх робили під час занять. Пам’ятаю, наскільки цікаво було займатися мурашниками, які слугують комахам до сьогодні. Тому, мабуть, приємні спогади дитинства проклали шлях від учня до викладача. І починаючи з 1994 року, я сам став працювати у шкільному лісництві, змінивши Кортеліси на село Млинове, де зараз із сім’єю проживаю.

Цікаво склалася доля у Валерія Дордюка. Адже здобувати ази професіоналізму чоловік почав за… кордоном. Щоправда, нинішнім. Бо тоді, далекого 1984-го, Кобринський лісгосп Білорусі здавався не чим іншим, як просто сусіднім районом сусідньої республіки. Та співпраця із братами нашими сябрами не закінчилася й після здобуття Україною незалежності. Бо ж білоруси на Ратнівщину майже, як додому, їздять. Шкода тільки, що не як удома поводяться, – напівжартома-напісерйозно каже співрозмовник:
– Поліська природа вабить. Аби відпочивати на ній було ще й комфортно, рекреаційні куточки стараємося облаштувати: столики, лавочки, альтанки поставити. Хтось приїду подякує. А хтось (і чомусь дужу часто серед таких білоруси виявляються) наші куточки природи на смітники перетворюють. Тому і як патріот рідної землі, і як відповідальний працівник подібні порушення стараюся мати на контролі і за можливості запобігати.

Хоча коло обов’язків майстра лісу настільки широке, що прибирати сміття – це, як-то кажуть, квіточки.

– Але відразу зауважу, – долучається директор Володимир Бадзян, – що обхід номер один, яким опікуються Валерій Васильович, – завжди у взірцевому стані. Тож не раз під час нарад чи виховних бесід возимо туди молодих спеціалістів, аби показати: ось так має працювати лісівник! А те, наскільки такий методі ефективний, можуть підтвердити немало наших майстрів лісу.
Та й не тільки вони. Як дізнаємося в розмові, саме Валерій Дордюк іще 10 років тому (на той час маючи 10 літ досвіду в Ратнівському ЛМГ) провів експеримент, котрий виявився настільки вдалим, що тепер його застосовують чи не у всіх лісгоспах Волині.

– Дійсно, був такий епізод у моїй біографії, – скромно підтверджує мій співрозмовник. – Просто тоді ми мали повністю зрізану ділянку сосни площею вісім соток. Її потрібно було заліснити. Порадилися з лісничим, подумали й вирішили: спробуємо собі в помічники природу залучити. Сказано – зроблено: необхідну ділянку розчистили, ґрунт належним чином підготували й дали можливість вітру перенести насіння із сосен на очищену територію. І що ви думаєте? Насіння не просто проросло, а й перевершило всі наші сподівання!

– І сьогодні, – зауважує директор Ратнівського ЛМГ, – 70 відсотків наших територій заліснюються саме таким – природним – способом.

Велика мета досягається маленькими справами

Серед вагомих заслуг майстра лісу – відновлення цілющого джерела, котре б’є на території обходу №1.

– Там воно ще з радянських часів було. Просто не доглядав ніхто за ним, не чистив. Я раз пройшов, другий. «Якось воно не по-хазяйськи», – вирішив. І взявся за роботу.

Невдовзі всі споруди, котрі майже на ладан дихали, були знесені. Саме джерело – розчистили. Територію навколо нього – облагородили. І відтоді стежка до джерела веде і нових, і вже давніх шанувальників цілющої прохолоди. Серед таких – і місцевий люд, і подорожні.

Здавалося б, у такої ініціативної людини, як Валерій Дордюк, виробничих проблем просто бути не може. Проте, зізнається сам оповідач, непростих моментів у майстра лісу завжди вистачає. Влітку, приміром. – брак робочих рук. Адже місцеві жителі масового виїжджають на сезонні роботи, а без сильної чоловічої руки в лісі тяжкувато.

– Та й зима чимало «сюрпризів» приносить, – додає Валерій Васильович. – нас же як: план кожному поставили й виконуй. А чи дозволяють погодні мови – проблеми твої особисті. От і не раз бувало: снігу по пояс, а ти поволі пробираєшся. В одній руці лопата, в іншій – бензопила. Прийшов, під деревом сніг розчистив і – до роботи: план виконувати. Але нічого: нам не звикати.
Восени та навесні лісникам також не сидиться: як не насіння збирають, то молодий ліс садять. Хоча тут уже, зізнається Валерій Дордюк, незамінним помічником стає молоде покоління.

– Як я у дитинстві, так і сьогоднішні учні природу люблять, шанують і їй допомагають. Наскільки дерево цікаве, дізнаються під час теоретичних занять у шкільних лісництвах. А як непросто його виростити, переконуються на практиці. Не дарма ж ось уже багато літ управління лісового господарства підтримує тісну співпрацю із навчальними закладами всієї області, – провадить Валерій Васильович.

Працювати з дітьми, зізнається оповідач, не просто. Бо для того, аби вони тебе почули, мусиш насамперед зацікавити. Потім – зуміти не менш цікаво розповісти, звідки те дерево береться, чому старіє, коли потребує рубки.

– Так само за допомогою дітей стараємося запобігати лісовим пожежам, –наголошує співрозмовник. – Раз, другий їм повториш, а на третій вони вже самі батькам розкажуть, де можна вогнище розвести і що наприкінці відпочинку його мусово загасити.

Словом, нудьгувати майстрові лісу ніколи не доводиться. Навпаки. Як через поломку техніки десь допізна на роботі залишиться, то й дорікання від рідних чує. Мовляв, робота роботою, а за домашнім господарством теж комусь доглядати треба. І коли це дві корови, кінь, ще й гектар поля, то часом і ночі буває замало.

– Цей чоловік справді відданий своїй професії, – підтверджує директор Ратнівського лісомисливського господарства. – Тож коли на зборах колективу вирішували, кого представити до нагороди, всі одноголосно сказали: «Валерія Дордюка!».
А сам Валерій Васильович на це каже: «Це не лише мені відзнака. Це стимул кожному нашому спеціалістові працювати і маленькими справами досягати великої мети».

Оксана БУБЕНЩИКОВА
Фото автора
"Волинська газета" 12 вересня 2013 р. (№37/929) 

http://volynlis.at.ua/news/pershij_za_nomerom_pershij_u_roboti/2013-09-16-962