Коли б ще звірі говорили…

         Вловлюєте тавтологію із добре знаною, передовсім українською малечею, збірочкою казок Івана Франка? Ото ж бо й воно! Бо нижче йтиметься про казку, точніше, про казкову мандрівку, котру минулої середи, за день до виходу номера районки у світ, здійснили автори цих рядків та фотознімків. Здійснили, загостивши до лісових угідь Білецького лісництва. Направду «родзинкою» стали відвідини тамтешнього вольєрного господарства, де обласкана, майже ручна, привільно росте та плодиться всіляка дичина.

«А ви любите ліс так, як його люблю я?»

         Саме таких слів або щось на кшталт ось цього ми, звісно, від лісничого Михайла Демковича не почули. Бо він – чоловік малослівний, тим більше на означення власної особи. Однак якраз такого поняття, що цілком може слугувати за його життєве кредо, чітко дійшли упродовж трохи більш годинного спілкування. І то було дежавю: в цьому переконуємося защораз, коли випадає бачити нашого візаві поміж брунатного лісового шатра. Хіба може бути інакше, коли п. Михайло – лісівник за групою крові, родом із професійної династії, лісівницький стаж якої сягає майже сотні літ?! Лісівником був його дідо Іван, відтак майже піввіку батько п. Микола. Нинішній лісничий (в такому чині вже десять літ та зим) починав із лісоруба, відтак був бензопильником, лісником, майстром лісу. Та що там – у лісі фактично й зростав, це – його дітище, улюблене й обласкане…

Ми «упіймали» мить його спілкування із незамінними у лісовій господарці чотириногими помічниками – кіньми. Ті коники віддано служать для об’їзду лісової охорони. Та взимку, коли дерева снять не те що по коліна, а й по пояс у снігових заметах, кіньми й саньми лиш і добираються лісівники до годівниць, аби поповнити запаси сіна й кормів для лісової фауни.

Хто плекає пагінці соснові…

У теплиці на території лісництва ми застали за роботою майстра лісу Івана Драбика – він саме оглядав однорічні сіянці сосни. Наразі вони сягнули зросту в 5 (!) см. Однак лісівницька професія тим і величава, що день у день, неквапно, знай снує та й снує собі невидимий місток у будучність. Бо ж недарма це про них, лісівників, мовлено поетом – «живуть й працюють для століть». Ще коли-то шумітимуть у верховіттях ось ці сосни – мабуть, для наших правнуків, а мо’, й далі…

Тут же, поряд, над сіянцями, ледь помітним мохом – таблички «ялина колюча», «ялина європейська». Плекаються майбутні ліси.

– Обіруч з маститими майстрами лісу, котрі вже на «службі» по двадцять літ і більше, трудяться нині не менш здібні молоді хлопці, – оповідає лісничий, кермуючи автівкою, котра намотує на колеса асфальтовий звій. – Звісно, їм наразі бракує, так би мовити, прикладних знань, практики, яку не здобудеш і не збагнеш у жодних вузах, бо її дає лише ліс. Та у молоді – все попереду. І нам потрібно плекати ще й ті пагінці – молодого професійного духу, професійного росту…

Вольєрне царство-господарство

Про те, що у білецьких лісах чи й не найкраще з-поміж усіх лісництв ДП «Чортківське лісове господарство» поставлена робота із відтворення мисливської фауни, знано давно. Бо й у вольєрі, до котрого стрімкує авто лісничого, ми вже бували. Щоправда, відтоді ті півцарства перетворилися на повноцінне царство – зросло з трьох до п’яти гектарів, а нині, як мовить Михайло Демкович, осягне значно ширші простори – аж у цілих 125 га!

Однак то справа часу й коштів, через що темпи просування не настільки реальні, як бажані. І все ж тішить, що, приміром, за рішенням обласної ради виділено суму в 50 тис. грн., тож потихеньку щось робиться – і власними силами, і з ласки держави.
Звернувши з асфальтівки сполученням Біла-Скородинці, авто спритно стрімкує вгору, полишивши справа сріблясте ставкове плесо. «До меж вольєрної господарки долучаться й два ставки, щоб був водопій, – принагідно конкретизує лісничий. Пояснює: – Бо маємо проблему з водою: практично через день випадає возити її бочкою знизу. Викопали, було, дві криниці завглибшки 24 і 18 м, та дійшло до каменя, а далі пробити неможливо». Водночас показує і вже вкопані по колу стовпи, встановлену протяжність у півкілометра сіткову огорожу. Авто натужно спинається вимощеною щебенем грунтівкою. Це – дача Монастирська. І ось поміж густої зелені розчахнутий простір: будинок сторожа, відтак – вольєр. Зліва сконцентрувався «свинський рід», тут диких кабанів різного віку й статі – сорок особин. Є й великі, тобто дорослі, й зовсім крихітні. Для них – і затінок розлогих дубів, і копанки з водою (ну справжнісіньке свинське болото), і висівки відрами – чисто, як для їхніх свійських посестер і побратимів. Знайомимося з молоденьким єгерем Андрієм Люштеєм (на фото 1). Він на цій господарці поки що неповних три місяці, та почувається впевнено. Від нього й чуємо, що диким кабанам тут привільно, вони майже ручні, хоча присутність чужих уловлюють по нюху, тому не поспішають до годівниць за нашої присутності. А справа, в загоні у півтора гектара, «царствує» сімейство плямистих оленів – десятеро голів. Приглядаються до нас уважно й довірливо: що то за гості, з якими намірами?

Наміри, на жаль, у людності не завжди прихильні. Ось цих оленів років зо три тому лісівники вже відпускали на «вільні хліба», до лісу. «Та десь до тижня часу не дорахувалися однієї самки – злакомився на неї хтось із браконьєрів», – оповідає лісничий. Звиклі до людської ласки й турботи, опіки, котра межує майже з «тепличними умовами», олені повернулися до вольєру, не витримали випробування самостійністю. Хоча розширення межових вольєрних норм якраз і має на меті поступове привчення їх до цього.
– Та й площа тут мала, трав’янистого покриву бракує, – показує на довкіл Михайло Демкович. – Аза сіткою трави пре достатньо, і вода буде – одне слово, свобода!

Отой, вже розширений вольєр, представить ще й козуль, лисиць, борсуків, зайців та інших дрібних мешканців лісу, котрі сповнюють його своїм буттям, первозданним змістом.

А отут, в загоні для оленячого сімейства, ростуть дуби, горіх чорний та сірий, груші-дички. Ліс, котрого ще не торкнулась осіння позолота, тихесенько шумить у верхівках дерев і легко струшує жолудями. Немов засвідчує безперервність циклу відтворення для майбутніх поколінь.

Чортківська районна газета «Голос народу»