Орест ФУРДИЧКО: «Немає лісокористувачів – є землекористувачі»

Ліси не випадково називають зеленим золотом. Вони слугують джерелом сировини (причому відновлюваним) для діяльності багатьох галузей економіки держави. Стратегічне значення лісу підтверджує і те, що, за Лісовим кодексом, понад півтора десятка положень лісогосподарської галузі затверджує безпосередньо Кабінет Міністрів. На фото: Доктор економічних наук, академік НААН Орест ФУРДИЧКО

 Здавалося б, багата на ліси Україна має з лісу багатіти. Але, судячи з економічних показників, у нас ліси — «золото череп’яне». Питома вага продукції лісового господарства в загальнодержавному її випуску — лише 0,2—0,3%!

Про те, яких зрушень потребує вітчизняне лісівництво, яке є визначальним у лісовому секторі економіки, розмова з директором Інституту агроекології та природокористування (м. Київ), доктором економічних наук, професором, академіком НААН Орестом ФУРДИЧКОМ.

— Низький внесок лісівництва в економіку країни пояснюється найперше тим, що галузь загалом грунтується на хибних засадах, що породжує чимало помилок в управлінні лісовим сектором країни і веденні в ньому підприємницької діяльності, — зазначає Орест Іванович. — Помилково вважається (і ці помилки закріплено законодавчо), що в лісівництві ми залучаємо у виробництво ліс як екосистему деревостанів. Лісовий кодекс називає спеціалізовані підприємства з ведення лісового господарства лісокористувачами. Насправді ж основним засобом виробництва для ведення лісівництва як галузі рослинництва служить земля. До її природної продуктивності додаються ще два чинники — променева енергія сонця і людська праця. На цьому і побудовано якраз виробництво продукції в аграрному секторі економіки. За своєю суттю і за виробничими чинниками лісівництво —це лісове землеробство.

Усе це означає, що лісгоспи, національні та регіональні парки, заповідники, наукові заклади і виробничо-навчальні лісокомбінати, які використовують земельні угіддя як продуктивну силу, є землекористувачами. Тому на всіх рівнях, а найперше на рівні законодавчому, слід вести мову не про використання лісу, а про використання лісових земель для здійснення лісівництва.

У нас же земля не розглядається як об’єкт економічних відносин між власником природних ресурсів і суб’єктами господарювання. Лісове законодавство, зокрема Лісовий кодекс України, розроблені на хибній, пострадянській основі й не можуть служити раціональній перебудові економічних відносин.

— Чому так важливо змінити смислові акценти щодо об’єкта природокористування?

— Терміни «лісокористування» і «лісокористувачі» штучно відокремлюють лісівництво від аграрного сектору та біологічного змісту лісівництва, не відповідають нинішній ринковій економічній моделі держави, скривлено відображаючи управлінські й економічні взаємини в усій лісовій галузі.

Вони були прийнятні для радянської економіки з її загальнодержавною плановою системою управління господарською діяльністю, де «все довкруги колгоспне, все довкруги моє». Ринкова ж економіка, як відомо, грунтується не тільки на принципах самоокупності і прибутковості, вільного підприємництва і договірних взаєминах між господарюючими суб’єктами, а й вимагає ідентифікації господарювання. Тим більше коли йдеться про підприємства, які залучають у виробництво найголовніший природний ресурс — землю. Результати їх роботи мають бути конкретизовані в екологічних і економічних показниках. Врешті, держава як конституційний власник землі, а також органи влади, які розпоряджаються нею, повинні знати, як насправді підприємницькі структури використовують головний природний ресурс країни. Знати і контролювати діяльність землекористувачів.

— За якими показниками можна судити про реальний стан лісової галузі?

— Найважливіший показник економіки суб’єктів господарювання з лісівництва — валовий дохід. Його обсяг обчислюють через обсяг реалізованої деревини у стані росту, а також інших споживчих вартостей і послуг, у тому числі з мисливства. Порівняльним і найбільш об’єктивним показником ефективності лісівництва є кількість одержаної деревини з одиниці виміру земельної площі. Він засвідчує, скільки завдяки діяльності конкретного суб’єкта господарювання вилучається кубометрів деревини у стані росту з одного гектара і скільки можна було б вилучити. Сьогодні, зазначу, всі земельні ділянки мають всю необхідну оціночну інформацію про їх природну продуктивність.

І ці цифри, офіційно виведені Держкомстатом, вражають. Перше, що впадає у вічі, — значна розбіжність виробництва лісових матеріалів з одиниці площі в областях Полісся і в Карпатському регіоні. Приміром, при природно однакових лісах показники між Закарпаттям і Буковиною різняться мало не втричі — 1,3 м3/га проти 3,2 м3/га відповідно. Ще більші відмінності порівняно з показником природної продуктивності земель лісових.

— А який ми маємо вигляд на тлі європейських країн?

— За інформацією Європейської економічної комісії ООН, у сусідній Польщі, природно-кліматичні умови якої схожі з областями нашого Полісся, вилучення деревини комерційного призначення становить 3,3 м3/га, в Угорщині — 3,0 м3/га. В Україні — 1,2 м3/га.

Є ще один світовий показник — використання річного приросту деревини. До речі, це водночас і екологічний показник, оскільки що більший розмір приросту деревини, то вищий екологічний ефект здійснення лісівництва. Тут ми також пасемо задніх.

Усе це свідчить про те, що землі лісогосподарського призначення використовують неналежно. З двох одне: або наші постійні лісокористувачі не вміють господарювати, або значна частка їхньої діяльності перебуває в «тіні». І це не галузева проблема. Це проблема місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Але вони самоусунулися від контролю за використанням земель лісогосподарського призначення, хоча за всіма законами зобов’язані це робити як їх конституційний розпорядник.

— Керівники областей переконані, що це завдання Держліс агентства. Принаймні в Чернівецькому обласному управлінні земельних ресурсів запевняють, що не мають жодного стосунку до земель лісогосподарського призначення — це, мовляв, парафія лісівників.

— Позбавлена усілякого логічного змісту ситуація, коли лісогосподарські підприємства водночас виступають і суб’єктами господарювання, й органами державного управління лісами в межах їх діяльності. Втім, ситуація не позбавлена певного сенсу: саме таке поєднання повноважень і обов’язків дає змогу породжувати плутанину в показниках економічної діяльності, аби «ніхто не здогадався» про реальний стан справ. Впродовж понад двох десятиріч органи влади різних рівнів отримують некваліфіковану інформацію щодо землекористування в лісівництві. Достатньо поглянути на періодичні повідомлення про діяльність галузі, щоб переконатися в її «тіньовому» характері, хоча тут у користуванні перебуває до 10 мільйонів гектарів земельних угідь. І все це, схоже, аніскільки не цікавить регіональні й центральні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Чому, цікаво, і з чиєї ініціативи?

За такої безконтрольності де-юре лісокористувачі (хоча де-факто вони землекористувачі) можуть собі дозволити не сплачувати земельну ренту. Це протизаконно, бюджети усіх рівнів зазнають значних втрат. Але Податковий кодекс із цим чомусь погоджується.

Сплата земельної ренти — обов’язкова умова землекористування. Лісгоспи ж досі навіть не мають державних актів на користування ділянками лісогосподарського призначення, хоча без них Земельний кодекс забороняє вести на землі господарську діяльність. Але знову ж таки місцева влада, регіональні представництва Держземагентства закривають на це очі з незбагненних причин (можливо, за рівнем кваліфікації осіб, причетних до організації процесу управління землекористуванням).

«Любов до лісу» менеджерів галузі й часто керівників місцевих органів влади пояснюється, певною мірою, можливістю розвитку бізнес-діяльності з виробництва і реалізації продукції лісозаготівель. При цьому фінансування галузі «на ведення лісового і мисливського господарства» здійснюється переважно коштом державного бюджету, викривляючи фінансово-економічні відносини в галузі лісівництва і економіки країни. Не сплачуючи земельного податку й отримуючи чималі преференції з бюджету, лісгоспи водночас отримують від держави дарунок нечуваної щедрості — закріплене Лісовим кодексом право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її реалізації.

— Оресте Івановичу, ви обіймали високі державницькі посади, маєте багатий досвід управлінця, помножений на знання науковця. Які повинні бути взаємини між суб’єктами лісового сектору і який вихід із ситуації, що склалася?

— В першу чергу, потрібне кардинальне переосмислення складу чинних нормативно-правових актів у галузі лісівництва. Насамперед Лісового кодексу України, за прикладом сусідньої Польщі, з повною відмовою від прорадянського його змісту, в статусі Лісового статуту. Все гранично просто: користування природними ресурсами, зокрема земельними угіддями, повинно приносити їх власнику щорічний дохід. Кожна земельна ділянка як об’єкт праці має виміри своєї природної продуктивності. Це визначає її економічну цінність і дає змогу обчислити розмір земельної ренти. Рента у вигляді земельного податку має надходити в дохід державного та місцевих бюджетів.

Проблеми й перспективи розвитку лісогосподарських підприємств свого часу досліджувала Міжвідомча аналітично-консультативна рада з питань розвитку продуктивних сил і виробничих відносини при Кабінеті Міністрів України. Один з її висновків: «Система господарювання в українських лісах є неефективною, внаслідок чого держава як власник лісових ресурсів зазнає збитків. Така система потребує суттєвих та термінових змін». Були визначені і конкретні кроки задля позитивних перетворень, проте реформи загальмували.

Наївно думати, що ці зміни забезпечить Держлісагентство, яке з усіх сил прагне зберегти колишню радянську систему централізованого управління усім лісовим сектором. Врешті-решт, вагоме слово у наведенні порядку в українських лісах мають сказати місцеві державні адміністрації виконавчої влади. Вони повинні розробити регіональний порядок дій щодо реформування користування землями лісогосподарського призначення, покладаючись на власні здібності й можливості. За необхідності — із залученням наукових працівників національної школи лісівництва і лісокористування, щоб виробити стратегічний напрям здійснення організаційно-технічних заходів з переходом лісівництва на засади самоокупності й прибутковості господарювання. Прийняття відповідних рішень — також справа самих адміністрацій і не потребує формальних погоджень з іншим управлінським органом — нап ри к лад Держлісагентством України.

ДОСЬЄ «УК»

Орест ФУРДИЧКО. Директор Інституту агроекології та природокористування Національної академії аграрних наук України, академік НААН за спеціальністю «Природокористування», доктор економічних наук, професор. Заслужений працівник сільського господарства України. Державний службовець І рангу. Народився 10 жовтня 1952 року у с. Стрільбичі Львівської області. Закінчив з відзнакою Львівський лісотехнічний інститут.