03/12/2021
0Інтерв’ю з головою Всеукраїнської ради Українського товариства мисливців і рибалок Миколою Шуляром.
Про історію, сьогодення та майбутнє найбільшого мисливського Товариства в Україні, яке вже століття доводить свою життєздатність та статус охоронців природи.
– Миколо Степановичу, Українському товариству мисливців і рибалок у цьому році виповнилося 100 років. Як Ви вважаєте, завдяки чому Товариству вдалося активно працювати століття і чи є перспектива зустріти другий віковий рубіж?
– У цьому коловороті життя, коли, з одного боку, увесь світ зачинено на карантин, з іншого – населення України скорочується, люди залишають нашу країну у пошуках кращого життя, змінюється і наше Товариство. Мисливці – це саме активні люди і їх зменшення автоматично впливає і на фінансову стабільність нашої організації. Все взаємопов’язано.
Незважаючи на це, ми пройшли складний шлях і зберегли Товариство, зберегли всі його осередки: обласні й районні. Разом з тим, намагались йти в ногу з часом – ми робили реорганізації, вносили зміни до Статуту, адаптувались. Постійно працюємо з державними інституціями, громадськими організаціями, бо Товариство – це частина єдиної країни, а не щось окреме. Ми робимо кроки, які викликають довіру членів нашої організації і показником цього є те, що вони залишаються з нами, а керівні органи Товариства, зі свого боку, дослухаються до їхньої думки.
Українське товариство мисливців і рибалок – найбільший користувач мисливських угідь і на даний момент я не бачу альтернативи нашій організації. Разом з тим розумію, що стояти на місці не можна, необхідно еволюціонувати, не намагатись за будь-яку ціну втримати те, що неможливо. Маю на увазі мисливські угіддя. Наприклад, якщо якась наша районна організація має 100 тис. га мисливських угідь, то інколи необхідно визначитися чи в змозі її 100–150 членів утримувати за власний кошт таку площу, утримувати штат, організовувати біотехнічні заходи. Логічно в такому випадку потрібно шукати інвесторів та укладати Договори про співпрацю, утворювати спільні підприємства або передавати частину угідь іншим у користування. Це – нормально. Тільки приймаючи зважені правильні, логічні кроки, ми зможемо вберегти Товариство, як користувача мисливських угідь.
– За 100 років у Товариства було багато переломних моментів, особливо на початку ХХ століття. Як відомо, історію творять люди, тож не можна не згадати тих, хто брав активну участь у формуванні Товариства в ті часи, це – В.Г. Аверін, К.Т. Холод, П.П. Виноградов, А.Н. Шипулинський, К.І. Жарич. Упродовж століття в Товаристві працювало ще багато інших видатних і відданих справі людей. У 90-ті за 10 років Товариство втратило майже половину членів – з 632 тис. залишилося лише 335. У квітні 2000-го головою Товариства обрали Вас і багато хто вважає, що саме це врятувало УТМР. Розкажіть трохи про згаданий період і про себе.
– Мені дуже приємно, що саме так оцінюють мою роботу і мене, як керівника, але це не заслуга однієї людини. Без команди – ради і президії районних осередків, нічого досягнути неможливо. Коли я очолив Товариство, мені було під п’ятдесят. До цього 13 років очолював Київську обласну організацію УТМР, тому досвід був і освіта мисливствознавця, яку я отримав свого часу у Москві, – теж. Ставши головою Всеукраїнської ради УТМР, мені вдалося сформувати гідний склад обласних голів нашої організації. У лютому 2000 року вступив у силу Закон України «Про мисливське господарство та полювання». Він кардинально змінив правила гри у мисливській галузі. Тепер мисливцю не обов’язково було ставати членом товариства, а достатньо лише, склавши тести, отримати державне посвідчення. До того ж стати користувачем мисливських угідь тепер міг будь-хто. Почали утворюватися інші мисливські організації, клуби. УТМР втратило монопольне право. Новостворені кандидати у користувачі, в першу чергу, претендували на лісові мисливські угіддя. Пасивні члени УТМР при першій же нагоді залишили лави Товариства.
Нам із головами обласних рад дещо вдалося стабілізувати ситуацію, ми зосередились на водно-болотних і польових угіддях. Але нам у той час нічого не вдалось би зробити, якби не підтримка і взаєморозуміння з Комітетом лісового господарства. З його керівництвом дійшли згоди, що лісова і мисливська галузь – це єдиний організм і треба діяти разом та злагоджено.
Відносини, тоді вже з Держлісагентством, дещо зіпсувались під час правління четвертого Президента України, нас намагалися загнати в глухий кут, створювали різного роду умови і проєкти, щоб розвалити Товариство. Але не вдалося. Ми гідно вистояли.
Останні роки співпраця з відомством налагодилась і ми працюємо злагоджено.
– За Статутом УТМР, первинна організація – це основа, фундамент Товариства. Але нині існує думка, що колективи на даний час існують суто формально, вони не виконують тієї ролі, яка на них покладалась раніше і яку вони, насправді, виконували 20–30 років тому.
– Не погоджуюсь із думкою, що вони втратили свою дотичність до мисливських угідь. За своє життя я відвідав багато первинних організацій і можу впевнено стверджувати, що вони виконують свої обов’язки і функції. Нині в цьому плані хочу відзначити роботу голови Херсонської облорганізації Леоніда Величка. Варто також відзначити первинні організації Прикарпаття, Закарпаття, Полтавщини, Хмельниччини… в будь-якому регіоні є приклади сумлінної роботи колективів мисливців, особливо в сільській місцевості. Так, у містах нині проживає чи не половина мисливців, люди особливо у мегаполісах відірвані від землі й угідь, саме серед них поняття «первинний колектив» не таке міцне. Ми працюємо над цим. Щоб якось об’єднати таких мисливців у деяких наших організаціях, як-от Київській міській, проводяться різні заходи, змагання тощо. На мою думку, мисливці обов’язково мають бути прив’язані до угідь, у них повинна бути відповідальність, про це завжди я говорю нашим керівникам.
– Раніше в Статуті УТМР була така норма – «трудоучасть», коли кожен член Товариства зобов’язаний був відпрацювати певну кількість годин в угіддях.
– Так. Але деякі члени Товариства запевняли, що вони не мають часу відпрацьовувати і готові компенсувати чимось іншим… Навколо цього питання почали з’являтися різні непорозуміння. Ми добровільна організація і нікого не маємо права змушувати, тому це поняття було видалено з нашого Статуту. Разом з тим, мисливці повинні розуміти, що таке мисливське господарство, бути дотичними до угідь. Тому ми передбачили у Статуті, що: «первинні організації проводять біотехнічні роботи». Тобто хочеш мати право на полювання – зроби щось для того, щоб було де полювати і на що, допоможи господарству з біотехнією або заплати добровільний внесок на природоохоронні заходи. Кожна райорганізація сама затверджує суму добровільного внеску (ВР УТМР на президії встановлює тільки єдину вартість кормів, як одиницю виміру для всього Товариства) і надає першочергове право на полювання тим членам організації, які зробили вклад у розвиток господарства.
– Миколо Степановичу, Ви у мисливській галузі все життя. Чи змінився портрет мисливця за останні 20–30 років?
– Так, змінився, і суттєво. У свій час, стати мисливцем було не так то й просто. По-перше, потрібно було стати членом мисливського Товариства. По-друге, щоб вступити, наприклад, до УТМР, потрібно було постажуватись із наставником, оволодіти мисливським мінімумом знань і скласти іспити. До екзаменаційної комісії входили поважні й освічені фахівці, тому кандидату в мисливці було ой як не легко. Тим не менше, охочих стати мисливцем було стільки, що ми встановлювали ліміт кількості нових членів Товариства. Стати мисливцем було важко, але почесно. В деяких країнах Євросоюзу таке ставлення до цього питання зберігається й донині.
Зараз в Україні маємо близько пів мільйона мисливців, але впевнений, що значна частина з них не знає мисливського законодавства і культури, не уявляє собі, що таке мисливське господарство, мисливські угіддя, навіть не розрізняє види диких тварин. Приїхав, вистрілив, поїхав… Ось що жахливо. Нині в країні близько 200 тис. мисливців, які не є членами жодної мисливської організації і ні за що не відповідають – просто споживачі. Іноді вони скаржаться, чому не можуть отримати сезонну відстрільну картку. Ми пояснюємо, що для цього треба стати членом Товариства, бути задіяним у природоохоронній роботі, виконувати Статутні зобов’язання тощо.
– Можливо, варто в Україні запровадити стандарти ЄС і повернути вимогу: хочеш стати мисливцем – пройди стажування, мисливські курси. Ввести іспит на володіння вогнепальною зброєю?
– Думаю, закріпити це на законодавчому рівні, на жаль, практично не реально. На УТМР цю роботу теж не покладуть, та й ми самі не готові, а держава цим питанням нині не переймається.
Чи вплинуть такі вимоги на кількість нових мисливців і на мисливську галузь? Вважаю, що гонитва за кількістю тут зайва. А галузі від цього стало б тільки краще. Що казати, навіть ми, приймаючи нових членів до Товариства, не проводимо жодних іспитів, я вже не кажу про курси. Склав державний іспит – і ти мисливець. Заплатив вступний внесок – і ти член мисливської організації. Але я з Вами погоджуюсь, у цьому напрямку щось треба змінювати. Необхідно звернутися до Держлісагентства з відповідною пропозицією. Це, однозначно, з часом змінило б кількість на якість.
– УТМР завжди позиціонувало себе як організація для всіх охочих, вважаючи, що полювання має бути доступним кожному українцю. Разом з тим, нині членський річний внесок у деяких облорганізаціях Товариства досягає 2000 гривень. Так, він включає в себе дозвіл на полювання на пернату дичину і хутрового звіра. Але все одно, внесок у розмірі мінімальної пенсії чи не є завеликим для українця, особливо для сільського жителя або пенсіонера?
– Багато це чи мало? Дивлячись із чим порівнювати. Ми, як користувачі мисливських угідь, розраховуємо бюджет. У ньому закладаємо витрати на утримання єгерської служби, оренду приміщень, заробітну плату фахівців, які працюють у Товаристві, а їх близько 5000 осіб, плату за землю, за угіддя, за комунальні послуги, транспорт тощо. Суму внеску намагаємось зробити мінімально можливою, але він залежить і від співвідношення кількості членів в області до площі угідь. Якщо, наприклад, в області угідь багато, а членів мало, як-от в Івано-Франківській, то там і внески більші. Останнім часом ми не отримали жодної скарги щодо суми внесків. За задоволення треба платити і люди це розуміють.
– Так, утримання єгерської служби, про яку Ви згадували, потребує великих витрат. За статистикою мисливське господарство в Україні – збиткове, а єгерів, тільки в УТМР, більше 2500 осіб. У більшості випадків це унеможливлює винайняти кваліфікованих фахівців. Як результат, у мисливській галузі, і це не таємниця, багато єгерів не мають відповідної освіти, не знають законодавство і своїх прав, не вміють складати протоколи, не можуть захистити не те що угіддя, а іноді й себе. Але ж охоронні функції покладені на єгерів, і ніхто цього не відміняв. Можливо, варто задуматись про якусь Єгерську школу, підвищення кваліфікації єгерів, їхню атестацію? У наших колег в країнах ЄС це давно працює.
– Дійсно, у нас єгер – і швець, і жнець… – людина, яка на мінімальну зарплату, а іноді й на пів ставки, намагається обслуговувати і охороняти великі площі угідь. Так, це серйозна проблема, яка потребує уваги. Я підтримую ідею створення відповідних курсів і проведення семінарів для єгерської служби. Робити треба це разом із Держлісагентством і екоінспекцією. Думаю, ми на найближчій президії ради Товариства піднімемо згадане питання, і як тільки ослабнуть карантинні обмеження, заплануємо такі заходи. Потрібно в кожній області запровадити проведення подібних навчань. Підвищувати необхідно не тільки рівень освіти, а й культури. Можна запросити відомих освітян – Валерія Лисенка, Володимира Вовченка, інших, але робити щось треба.
– Хочу торкнутись ще одного важливого питання – просвітницької роботи і ставлення суспільства до мисливства. Миколо Степановичу, чи не вважаєте Ви, що негативне нині ставлення до мисливців – це не заслуга антимисливських рухів, а відсутність роботи в цьому напрямку самих мисливських організацій, зокрема, й УТМР?
– Те, що є така проблема і що ми не допрацьовуємо в цьому напрямку, – цілковито погоджуюсь. Але вона існує не тільки в Україні, а й у багатьох інших країнах світу. В якихось країнах традиції міцніші, мисливців поважають і розуміють більше, десь – менше. Але чи варто нам кричати скрізь, що ми охороняємо і відтворюємо фауну за свій власний рахунок? Ми все одно до всіх не достукаємось. Суспільство нині розрізнене. Дехто розуміє, що таке природа і що мисливці для неї роблять, дехто – ні й прагнуть все заборонити, вважаючи в цьому роль збереження. Запевняю, забороняти – це знищувати! Забороняти мисливство – це знищувати охорону і відтворення диких тварин, заносити мисливські види дичини до Червоної книги – це зменшувати їхні популяції… За нашими прогнозами, популяцію лося, якого внесли нещодавно до Червоної книги, в подальшому очікує тільки зменшення. Те саме чекає і на бабака. Ті популісти, які все це пропагують, заради фінансової вигоди або політичних дивідендів, роблять тільки шкоду для природи.
Натомість наша головна мета – зберегти природу, мисливство і Товариство. Це все єдиний організм, який для того, щоб жити, має працювати злагоджено і ми працюємо над цим.
Українське товариство мисливців і рибалок завжди відкрите для комунікації з суспільством, державними інституціями, територіальними громадами. Тому, запрошуємо до співпраці й до лав нашого Товариства всіх бажаючих, особливо молодь, адже кому, як не їм належить продовжувати і зберігати наші мисливські традиції та охороняти рідну природу для прийдешніх поколінь.
– Дякую за змістовну розмову!
Роман Новіков,
“Лісовий і мисливський журнал”
