09/10/2021
0У гущавині німецьких лісів Вернер Фройнд потоваришував з вовками. Його мета – розвіяти міф про підступність цих тварин.
У лісі, як у казках братів Грімм, панує абсолютна і навіть зловісна тиша.
Початок дев’ятої ранку, і 79-річний Вернер Фройнд прямує в темний смерековий ліс на роботу. На ньому стара армійська куртка, просякла жиром і кров’ю. В одній руці – відро з ягнятиною, в іншій – довга палиця з бичачого хряща.
Підопічні Фройнда чують його здалеку, і тишу розриває несамовите виття. Ліс у серці найіндустріальнішої країни Європи сповнюється первісним кличем, що одвічно жахав людину.
Перед ділянкою полярних вовків, він теж оглашає ліс криком, і вовки відповідають йому енергійним завиванням.
Чоловік підходить до зграї, замість агресії і рику довгі рожеві язики вилизують йому обличчя.
Двійко вовченят жваво гризуть його їстівний посох, альфа-самець у цей час спостерігає, як Фройнд кладе до свого рота шматок свіжої ягнятини. Тоді 45-кілограмовий хижак, який не має в природі ворогів і якому для виживання потрібно від 3 до 5 кг м’яса в день, підтюпцем підбігає до людини.
Самець не віднімає м’ясо у Фройнда, він обережно знімає його з губ людини спритним рухом, те саме за ним повторюють всі члени зграї, поки відро не спорожніє.
Ці вовки – одна з чотирьох зграй, за якими Фройнд доглядає в парку площею 4,5 гектара, там, де Німеччина межує з Францією і Люксембургом.
На європейському континенті ці красиві і дуже розумні тварини, репутація яких несправедливо спаплюжена, повертаються в дику природу. Це відбувається завдяки спеціальним програмам, мета яких – запобігти вимиранню вовків. І хоча вовки Фройнда живуть на обгороджених територіях, він стоїть за те, щоб якомога більше вовків випускати на волю. Зграї вовків вже бачили в Саксонії й в баварських лісах на кордоні з Чехією. За підрахунками німецьких фахівців, число зграй досягло 12, і вовки знову заселяють ліси, в яких їх сторіччя тому знищили мисливці.
Фройнд не бачить у вовках нічого лиховісного. «Казки – ось чому вони зобов’язані своєю поганою славою, – похмуро говорить він. – «Червона шапочка» і все таке. Це чудові тварини, і того, хто говорить, що їх не повинно бути в природі, напевно, так само мало турбує доля слонів на рівнинах Африки. Їх присутність і те, що вони живуть серед нас, робить нас багатшими».
Міцної статури, з бородою – Фройнд нормально почувається у куртці, засмальцьованій запеченою кров’ю, яку шанують його друзі-вовки. За десятиліття, проведені пліч-о-пліч із вовками і в інших краях, його обвітрене обличчя стало схожим на обличчя моряка або альпініста. Але пересувається він із дивовижною для людини його віку швидкістю і спритністю.
Його Парк вовків – головна цікавинка Мерцига. Сірі вовки, сибірські вовки, канадські вовки і зграя полярних вовків, всього 25 особин, мешкають на відведених їм ділянках лісового масиву. Вхід у парк вільний, а місцеві бойні безкоштовно постачають вовків м’ясом.
Фройнд виростив більше 70 вовченят. Він ночує в холодній дерев’яній хатинці, яка перетворюється в клініку, якщо пораненому або хворому звіру потрібен догляд. За три десятиліття Фройнд досконально вивчив вовчі повадки, через що його іноді запрошують на телебачення, про нього пишуть у місцевих газетах.
Однак його головна мета – розвінчати міф про «страшного вовка», що міцно засів у головах двоногих побратимів по розуму. «Подумайте самі, – говорить Вернер Фройнд. – Собаки щороку вбивають безліч людей, і ще мільйони страждають від їх укусів. Собаки втратили страх перед людьми, а вовки ні. Мене вони підпускають так близько лише тому, що знають мене. Чужинцю ніколи б цього не вдалося.
Вовки нападають на людей вкрай рідко. Якщо таке трапляється, преса піднімає галас, саме тому, що таких нападів – одиниці. Набагато більша небезпека загрожує вовкам від людей. Кількість вовків, випущених на волю, буде завжди обмежена. Місць проживання та їжі на всіх не вистачить, тому через вовків фермери завжди будуть втрачати частину овець, а вовки будуть щорічно гинути під колесами на дорогах».
Людиною-вовком Фройнд був не завжди. Він народився в Німеччині в 1933 р., виріс в очищеній від вовків сільській місцевості під Франкфуртом, у родині лісників і пастухів. «Любов до тварин мені прищепила мати, – згадує він. – Вона вважала всіх тварин хорошими, тому я їх ніколи не боявся. Вона не розповідала мені історії про великого злого вовка, хоча сама в дитинстві їх наслухалася. Ми ходили збирати траву для кіз, і одна з наших кішок, кожен раз одна і та ж, чорно-біла, супроводжувала нас. Я запитав маму, чому інші кішки з нами не ходять, і вона відповіла, що не всі кішки однакові, що кожна має індивідуальність. Тоді я вперше дізнався про те, що у тварин, як і в людей, бувають різні характери».
Він навчався на садівника, але в 1950 р. любов до тварин привела його в Штутгарт, у зооботанічний сад «Вільгельма». Там він став доглядачем великих хижаків. Не менше за вовків Фройнд полюбив ведмедів. У нього є фотографії тих років, на яких він обіймає лева, стоїть поряд з гієною і дружньо спілкується з пумою.
Потім він вступив до Бундесверу (армії) Західної Німеччини і 32 роки прослужив в елітних парашутно-десантних військах. Тут познайомився з розміщеними в Німеччині британськими солдатами, і йому сподобалася полкова традиція мати тварину-талісман – собаку, козу або мавпочку.
– Мені здавалося, що десантникові такі тварини не підходять, – посміхається Фройнд. – Тому в якості талісмана вибрав бурого ведмедя. Бачили б ви обличчя командира, коли під час параду я пройшов повз нього з ведмедем на повідку!
У 1962 р. він одружився на Еріці, яка все життя підтримує його в усьому. Армія подарувала йому можливість брати участь у закордонних експедиціях (всього їх було 15), він побував в Африці, Південній Америці та Азії. Одного разу він, з’ївши сиру змію, проковтнув паразита. Врятувати зір йому допомогла лише термінова операція в лондонській лікарні.
Однак, незважаючи на любов і повагу до всіх створінь, саме вовки примушують серце Фройнда битися частіше. Осівши в 1970-х р. в Мерцигу, він запропонував місцевій владі створити заповідник для вовків.
Першими його підопічними стали вовченята із зоопарків та заповідників, яких Вернер і Еріка виростили. Створивши унікальний зв’язок, перетворилися у «батьків» для цих тварин. «Щоб налагодити контакт з ними, мені довелося стати вовком, – каже він. – Тільки так я зміг заслужити їхню довіру».
Спілкуватися з вовками небезпечно. Стару армійську куртку з екзотичним запахом, в якій він ходить до полярних вовків, не можна надягати до канадських. Одного разу домінантна самка з однієї зграї учула на ньому запах самки з іншої зграї і відгризла йому частину вуха. Потім вони знову стали друзями.
Чверть століття тому ватажок зграї європейських вовків на кличку Ігор, раптом повівся агресивно. За спиною ватажка стояла зграя, і вовки почали наступати на Фройнда. «Я підпустив його до себе на метр-півтора і з усієї сили вдарив ногою під щелепу, – говорить Фройнд. – Ігор був приголомшений, і зграя перейшла на мій бік. Я дивом викрутився!»
Не дивно, що його за любов до вовків нагородили не тільки званням Людина-вовк, але й прізвиськом Приборкувач Вовків. Зрозуміло, Монті Робертс, приборкувач коней із США, є його другом. Він вже побував у Мерцигу і засвідчив дивовижні відносини Фройнда з вовками.
– Але я завжди на чеку, – говорить Фройнд. – Хоча я і займаю положення «надвовка», я для них чужак. Коли я заходжу на їхню територію, я йду або до вожака зграї, або до його самиці. Якщо я вчиню інакше, вони можуть розцінити це як атаку на зграю, як загрозу ієрархії. У їхні бійки я намагаюся не втручатися. Іноді розбороняю, якщо бачу, що все зайшло надто далеко. Домінантні вовки зарозумілі. І як вовк я зарозумілий. Але як людина – ні.
День закінчується тим, з чого почався. У темряві вовки почувають себе комфортно; ніч – час полювання, час вбивати. Іноді Фройнд підкидає їм вівцю з пап’є-маше, і тварини розривають її на шматочки так, як ніби це справжня вівця.
Фройнд знову робить обхід, гавкає і виє, годує і гладить цих хижаків, що вселяють іншим побожний трепет. Можливо, страх перед Canis lupus ще не стертий, але Фройнд не здається.
