04/07/2013
0Мрія прикрашати землю лісами, ростити й оберігати їх, зародилася в нього ще у дитинстві, яке проходило на Сумщині, в краю березових гаїв, хвойних і листяних лісів, де кожне деревце, кожен кущик милують зір своєю незрівнянною красою. Як відомо, мрії здійснюються. Олександр не тільки сам став лісничим, а й синів заразив любов’ю до цієї роботи.
Щодня мандруючи лісовою стежинкою до школи і назад додому, Сашко щоразу відкривав для себе нову сторінку зеленої поеми, слухав мову кучерявих ясенів, крислатих кленів, струнких, тендітних берізок, говорив із ними, плекаючи в серці мрію неодмінно стати лісівником. І став! Скінчивши Велико-анадольський технікум, Олександр Манько був направлений у Дніпродзержинський лісгосп, розпочавши там свою трудову діяльність із посади майстра лісу Шульгівського лісництва. Ось так і потрапив чоловік на Приорілля, яке стало йому рідним і близьким, адже пустив тут міцні, мов молодий зелений дуб, корені.
Узявшись за вимріяну і вивчену справу, не цурався ніякої роботи. Його можна було побачити і з пилкою, і з сокирою, і за кермом. На крутосхилах, неугіддях разом з іншими працівниками лісництва висаджував дерева, кущі, заліснював балки, які шумлять сьогодні свою вічну пісню лісів, чарують людей своєю зелен-красою.
Пізніше, коли вже був одруженим і мав сім’ю, успішно скінчив Київську сільгоспакадемію. Працював помічником лісничого, потім — лісничим у Царичанському лісництві, а з 2001-го — директор державного підприємства «Дніпродзержинський лісгосп», якому підпорядковані Царичанський, Криничанський і Петриківський райони. Під керівництвом Олександра Івановича лісничі та інші працівники лісу щодня старанно турбуються про збереження зеленого друга від пожеж, шкідників, відтворюють, леліють-ростять насадження… Ліс для нього — це доля…
— Я б сказав більше — це життя, — щиро зізнається Олександр Іванович. — І я радий і гордий тим, що й наші обидва сини продовжують династію Маньків-лісівників.
Який батько, такий син…
Недарма, ой недарма мовиться: яке дерево — такий клин, який батько — такий син. Точніше, двоє синів. Питань щодо того, ким бути, у Маньків-молодших не було: обидва пішли батьковою стежкою. Старший, Владислав, інженер лісових культур, працює в Дніпродзержинському лісгоспі, молодший, Ярослав, — лісничий Царичанського лісництва.
— А наші обидві ні, не невісточки, доньки, як і я, — педагоги, — додає, теж не без гордості, Любов Петрівна. — Інна, дружина Владислава, фізик-математик, працює в школі в Дніпродзержинську. А от Ярославова Альона за фахом економіст, але теж вирішила долучитися до нашої вже педагогічної династії Маньків і здобуває другу вищу освіту в університеті, буде філологом. А поки вчиться (на 2-му курсі), ще й працює у Могилівській ЗОШ I-III ступенів. Тепер переконана: вчитель — це саме її покликання. Утім, вважає: фах економіста аж ніяк не зайвий, особливо в сімейній економіці…
Сама ж Любов Петрівна тридцять років віддала педагогічній праці, починаючи колись свій трудовий шлях молоденькою випускницею Нікопольського педучилища в Цибульківській школі. Затим учителювала в Китайгородській та Могилівській десятирічках, була головою райкому профспілки працівників освіти.
Тридцять шість років ідуть вони з Олександром Івановичем по життю разом. Плекали ліси і своє сімейне щастя, ростили в любові синів, навчаючи їх тому, чим самі багаті: добру, щирості, душевній красі. Наче недавно сини на лісових галявинах гралися, а вже милі онучатка, гай-гай, тішать дідуся Сашу і бабусю Любу: першокласник (точніше, другокласник) Сашуня (дідусева гордість, бо й названий на його честь, а може, ще справу його продовжить — ростити ліс) і Софійка, якій у травні виповнилося п’ять. Розумничка росте! Все їй цікаво, як приїде з міста в гості до дідуся та бабусі, де гнуться від плодів у розкішному саду, викоханому турботливими руками, яблуні й груші, де пахне кленами, березами, хвоєю, дубами, де повітря таке, що дихаєш — не надихаєшся… Не те, що в загазованому місті.
З вогником, але без пожеж
Так можна сказати про роботу працівників Царичанського лісництва, яке очолює Ярослав Манько, син Олександра Івановича. Чим узагалі можна пояснити самовіддану працю працівників лісу? В ній вистачає рутини, нестачі коштів і стихійних лих. На щастя, пожежі, згубні для наших лісів, Царичанське лісництво обійшли (й обходять) стороною. У чому, між іншим, заслуга самого колективу, очолюваного Ярославом Олександровичем.
— Наші лісники постійно на сторожі. Ведемо роз’яснювальні роботи поміж людей, в оздоровчих таборах. Знаєте, протягом багатьох віків ліс доводив нам, що може обійтися і без людини. Але знадобилося немало часу для доказу зворотної теореми…
На щастя, були і є люди, такі, приміром, як лісівники Маньки, які розуміють, що ліс не просто нам потрібен. Не буде лісу — не буде й нас… Зрівняти його зелену красу можна тільки з музикою Баха. Ліс здається таким же вічним. Тільки захоплення викликає не фантастика нот, а пісня, яку шумлять дуби і клени, сосни і берези в могилівському лісі вже півтора віку…
Узнайте больше: http://zorya.org.ua/?p=18327&lang=uk#ixzz2Y59FX85x
