Будівничі гідроспоруд

Вони повернулися і розмножуються.

Про бобрів кожен із нас щось таки чув. Ну, скажімо, що вони уміють будувати на річках і струмках справжні греблі, неабиякі міцні, бо зацементовані річковим мулом, і ці споруди витримують навіть бурхливі повені. А ще всі знають, що ці звірі – неймовірно вправні лісозаготівельники, тож завдяки цьому досягають дуже високих темпів будівництва гідроспоруд. І хатки свої вони будують із таким розрахунком, аби не тільки жити, а й зберігати припасений корм, а при небезпеці завжди мати запасний вихід на глибину.

Дещо доводилося й читати про цих цікавих, загадкових тварин. Але одна справа щось чути чи десь прочитати, а зовсім інша – в природі зустрітися з дивним звіром.

Якось пощастило побувати на річечці Бобер у Сарненському районі, Рівненщина, місцеві жителі хвалилися, що тими бобрами там аж кишить. І одразу везіння – вервечка звірків із шести особин, перетинала водне плесо. Попереду строю поважно дефілювала, напевно, бобриха-мати, а вже за нею – дітлахи. Пощастило добре її роздивитися: отака собі миша, але дуже велика!

– Оце сімейка! – вихопилося в мене. Та місцевий лісник, який зголосився побродити зі мною по берегу річечки, пояснив: – Справді, подивуватися не гріх, адже тут маємо справу з солідним поповненням сімейки – бобри, щовесни, народжують від одного до п’яти дитинчат. Отже, маємо справу з рекордним приплодом.

Ми проходимо піщаним берегом, рясно помережаному свіжими, наче пташиними, слідами. Придивляюся і засвідчую свою обізнаність: – О, та тут і гуси походили…

– І зовсім не гуси. Це якраз сліди отого річкового волоханя-бобра. А видаються схожими на гусячі, бо у бобрів є перетинки на задніх лапах, які допомагають вправно плавати, – одразу пояснив співрозмовник.

Придивившись до тих слідів уважніше, і я уже зауважив, що вони таки відрізняються від гусячих – дещо вужчі й довші.

Чи ж завжди бобри водилися в нашому краю? Зовсім, ні. З’явилися вони тут лише з 1933-го року – у колишньому Суському лісництві теперішнього Клеванського держлісгоспу на річці Борек було організоване боброве господарство, куди з Познані завезли сімох канадських бобрів. Завдяки умілому утриманню звіра, його кількість зростала на очах. Але в роки Другої світової війни багато бобрів у нашому краю загинуло, а посуха першого повоєнного року доконала їх популяцію.

І коли в 1953 році, за вказівкою зверху, відловили на річці Борек двох канадських бобрів для Воронізького заповідника, з’ясувалося, що то була остання пара, яка дивом зуміла вижити в екстремальних умовах війни.

Лише у 1964 і 1965 роках із району будівництва Київської ГЕС привезли сюди 63 річкові бобри. І ото ці переселенці прижилися.

Нині в угіддях Рівненщини, як свідчать результати цьогорічного зимового обліку, налічується 5231 особина лопатохвостих. І схоже, що популяція цих звірів у нашому краю зростатиме, бо протягом минулого року було добуто мисливцями за ліцензіями лише 58 голів. Тож сплески бобрів хвостами об воду, як сигналів про небезпеку, все частіше стають звістками про те, що їх прийшли подивитися справжні природолюби.

Зовсім недавно довідався, що на Рівненщині навіть створено два загальнозоологічні заказники місцевого значення і обидва в угіддях Рокитнівського лісгоспу. Це – «Масевицький» площею 1500 гектарів в урочищі «Старики», що між селами Старики, Осницьк і Карпилівка, на ділянці лісу вздовж річки Гнила з бобровими поселеннями. А другий заказник – «Осницький» на площі 300 гектарів, тут лопатохвості оселилися уздовж річок Льва і Ствига в 1955–1956 роках. Звідки саме завезли їх сюди, з’ясувати поки що не вдалося.