20/03/2013
0С удовольствием размещаю исторические материалы Лидии Бакоцкой. Эта заметка заставила меня вспомнить о чудесном человеке… Петр Степанович Пастернак – директор УкрНИИЛХА и мой первый руководитель дружил с Рыльским, много о нем рассказывал и часто по памяти читал его стихи…М.П.
19 березня 1895 року народився класик українського красного письменництва Максим Рильський. 65 років тому поет написав вірш «Ліс», рядки якого нині знає напам’ять чи не кожен лісівник:
Той, хто любить паростки кленові,
Хто діброви молоді ростить,
Сам достоїн людської любові,
Бо живе й працює – для століть!
Вірші М. Рильського, присвячені лісу, лісівникам і садівникам – є художніми перлинами, що торкаються найчутливіших струн людської душі:
Мені казав розумний садівник:
«Коли ти пересаджуєш ялинку,
Відзнач північний і південний бік
І так сади: ростиме добре й гінко.
І ще одно: сади її в гурті;
Сама вона без подруг не ростиме…»
… Поради є хороші у житті.
І я навів не гіршу поміж ними.
Сумує за рідними українськими деревами поет-життєлюб у відрядженнях за кордоном. Наприклад, наслідком перебування в столиці Бразилії став цикл поезій «Ріо-де-Жанейро»:
Як дика грушка серед жита
Біля вкраїнського села
Маленька пальма сумовита
Над полем крону піднесла.
Дерева буйні край канала –
Достоту верби край ставка,
Та інша їх рука саджала,
Земля зростила не така!
Перебуваючи у Франції, М. Рильський пише: «… І от у цьому справді прекрасному Парижі, в затишному парку Тюїльрі, закралась мені в серце та хвороба, що зветься тугою за рідним краєм. І написалось –
Він ще чутніший тут, на чужині…»
Полий цю яблуньку – адже вона
Із яблучками! – Словом цим до дна
Відкрила душу всю моя дружина.
Ця яблунька, насправді, вагітна,
І кожне в неї яблучко – дитина!
Ця яблунька життя моє й твоє,
Це – наша віра, втілена у сині…
Нехай же сад всесвітній устає
Там, де ридала мати на руїні!
І до друга я звернувся
із промовою такою:
– Ти рости на втіху людям…
Дрімотно плеще, як на морі шум.
Блакитні тіні впали на дорогу,
Заворожили мудрі бджоли ум.
Тут — перейшовши молодий самум —
Собі поставлю келію убогу,
Щільник пахучий для останніх дум.
Неначе привід, пробігає цап,
І чути дятла стуки дерев’яні.
Вас відтворити і ясному свічаді,
Дитячі дні, заплакані і раді.
