23/07/2021
0Вчера в комментариях вспомнили эту статью и Игорь Шейгас мне её выслал. Искренность и забота о деле всегда актуальны. Благодарю автора и размещаю. М.П.
14 квітня 2018 року у центрі Києва на Марші за науку звучало “Who you gonna call?” – “Кого ви будете гукати?”, коли людству загрожуватиме небезпека. За лісову науку не знаю, а мисливську у столиці точно ніхто не чув. Хоча глобальних лісових проблем, від яких серйозно потерпають пересічні українці, у нашій лісодефіцитній державі – хоч греблю гати. Та і мисливських – не менше. Останнім часом, за родом служби, побував у деяких обласних лісомисливських управліннях – наш лісовий журнал не лишень не читають (електронну версію), навіть друковану не виписують. Навіщо ж тоді та для кого дописувати? Намагатися донести до читача біль душі? Наражатися на зневажливу реакцію дилетантів? Відчувати свою непотрібність та скосі погляди?
Якимись ж ми стали по@стами останнім часом! Ні за що не відповідаємо. Особливо за власні слова та обіцянки. Але ж мусять існувати, не можуть зникнути безслідно, загальноприйняті людські цінності, за існування яких ми не маємо право забувати, ніби їх ніколи не було. Таки так, ситуація доброму настрою не сприяє: кровопролитна війна з колишнім “старшим” сусідом, під яку намагаються побільше списати різних гріхів, верховенство грошей (вірніше – бабла та його кількості), що перетворилися у основну людську цінність на всіх державних та громадських рівнях, втрата почуття національної та на побутовому рівні – професійної гідності, що дозволяє повільно (часом – швидко і навіть миттєво) перетворювати нашу багату, розумну, талановиту Державу на заручницю якихось незрозуміло де виринувших і незрозуміло ким створених псевдозаконів, які дозволяють проміняти споконвічні українські цінності – Батьківщину, Землю, Ліс на жменьку блискучих брязкалець. Ми втрачаємо елементарне відчуття інстинкту самозбереженості виду, як перелякана отара баранів пробуємо розчинитися без фільтру у таму незрозумілому, не завжди чистому та чесному болоті під назвою “європа”. Не беремо звідти профільтроване найкраще, а хапаємо підсунуте найдешевше. Забуваємо свої надбання та потенціал. Ви думаєте, Росії потрібні оці невеликі шматочки землі, які вона безпардонно загарбала, не по-сусідськи скориставшись бардаком у нашій хаті і тримає зубами своїх та наших перевертнів? Ні, їй потрібні ми – залишки дорослого потенціалу та світлі голови наших слов’янських діточок і онуків, що нині завойовують золоті інтелектуальні медалі на різних континентах планети: в Європі, Америці, Китаї. Бо знаменитий колись на весь світ Байконур знову повільно повертається у дику Азію – вражають фото легендарного “Бурану”, єдиного екземпляру, що побував колись у космосі та на який в наш час обвалилася стеля занедбаного ангару. Французькі докери-мисливці, одні з перших іноземців, що полювали у Клеванському лісгоспі на оленя (бо він був найдешевший в Європі), залишили привітним господарям-мисливцям, які зустрічали їх хлібом-сіллю з рук обласних артисток у вишиванках, на добру згадку копію фільму про своє мисливське турне “Аляска – Далекий Схід – Україна”. Вони знімали для звіту все підряд, не лише мисливські кадри. Мені найбільше запам’яталася вишикувана на березі красивої сибірської ріки шеренга вузькооких єгерів, одягнених у новесенький камуфляж на фоні збитих з “свіжих” дощок столів, на яких стояли безкінечні шеренги пляшок з горілкою. Потім було дружнє застілля, суворі чоловічі обійми і, крупним планом, останні нічні кадри – готова єгерська служба у повному складі покотом під новими столами. І всі ці дикі кадри-звіт вони ж повезли на показ своїм друзям – французьким мисливцям з колективу, що послав їх у турне-розвідку. Знімали і в українській стороні не лише зимові трофеї, запряжених у розцяцьковані сани коней у глибокому снігу, якими привозили прямісінько в угіддя мисливцям бутерброди та каву у термосах. Задоволені французи, вражені привітністю господарів, не забували частуватися та знімати на відео своїх колег, які чемно, “по-французькому” відкусювали бутерброди та сьорбали каву, а крупним планом – наших єгерів, які похапцем запихали до рота по декілька бутербродів одразу.
До чого все це я розповідаю. Упевнений, що загальноприйняті людські цінності, добросусідські відносини, привітність до гостей та почуття власної гідності лежать на спільному підґрунті – чесній та зваженій обіцянці, тобто – СЛОВІ, готовому відповісти за виліт. І якщо ми не декларуємо, а торуємо свій шлях у Європу, мусимо його тримати. Або, краще всього – мовчки, без дурних обіцянок, чесно самі робимо власну роботу, не дуже сподіваючись на закордон. Відносно дурних обіцянок. Відкинемо зразу театрально-високопарні, типу “кулю в лоб, то кулю в лоб” та зупинимось на більш приземлених. Наприклад, на обіцяному спасінні вітчизняного лося. Ура. Лось, кінець кінцем, у Червоній Книзі. Ура! Про “політ ситуації” по суті. Перше січневе, 2017-го “доленосне” засідання у Орхуському центрі з істерикою “лося в ЧК, заборонити полювання, мисливці – вороги природи” та зваженим побажанням директора Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України вивчити ситуацію, згодом – лютневий 25-річний мораторій на добування лося, згодом – друге засідання, коли мораторій тормознувся у Кабміні і треба було рятувати “лице”, згодом – дозвіл на відстріл пів ліміту, згодом – листопадове рішення Нацкомісії червонокнижних ботаніків, і, накінець-то – грудневий підпис наказу Остапом Семераком про внесення лося туди, звідки мало хто повертався, з обіцянкою у зимовий сезон 2017/18 років (згідно даних ЗМІ) за домовленістю з Франкфурським зоологічним товариством провести облік лося.
Поясню причину своєї гіркої іронії. Наше суспільство знаходиться у неоплатному боргу перед Природою. Тому Червона книга, це часом єдиний, крайній засіб захистити зникаючий вид від повного вимирання. Повністю розділяю бажання Остапа Михайловича врятувати лося, найбільшого з Оленів вітчизняної фауни – окрасу Полісся, від загибелі та розумію його півторамісячні роздуми перед підписом такого важливого Наказу. Бо міністр, я сподіваюсь, розумів (він же має грамотних радників), що внесення вимираючого виду на сторінки Червоної книги змінює його статус та категорію у кадастровому переліку фауни України. Це тягне за собою забезпечення державою благополучного стану рідкого виду. А існує лише один шлях такого забезпечення: по-перше, отримання інформації про ресурсний стан виду (чисельність, статево-вікова структура популяції та характер її географічного розміщення, санітарний стан, визначення розміру додаткових економічних втрат від зміни статусу, тобто – заборони на полювання, додаткової охорони), визначення характеру та вартості відновлення виду шляхом напіввільного розведення чи завезення тварин (реінтродукції) виду. Крім того, необхідно передбачити виконання додаткових наукових досліджень, що гарантують результат: не потрібно забувати, що вимираючий вид, що заноситься до Червоної книги, є джерелом безцінної генетичної інформації, збереження якої, можливо, важливіше за матеріальний ресурс. Отже, для збереження виду, занесеного на сторінки Червоної книги, суспільство повинно понести значні витрати, тобто результативність будь-якого рішення на державному рівні про додатковий рівень охорони виду напряму залежить від наявності бюджету на цей захід.
Наскільки нам відомо про фактичний стан сучасної популяції лося, на сторінках Червоної книги йому не зовсім весело, бо додаткових коштів на збереження рогатого червонокнижника – зась. Відкинемо умовності: втрата лосем єдиного зацікавленого у збереженні його рогатої голови господаря-охоронця у особі єгеря та мисливствознавця 326-и мисливських господарств України, в яких у минулому році був зафіксований цей звір, не піде йому на користь. Тепер відносно обліку стану популяції. По-хорошому, орієнтовний наземний облік можна було провести ще весною 2017 року. Якби була воля та трошки грошей. Але весняний облік 2017-го пролетіли: ніколи і нікому було вирішувати питання “по-суті” за амбітними війнами, думалося – проти кровожерливих мисливців, а виявилося – проти лосів. Пролетів мимо і обіцяний зимовий сезон 2017/18 року. Авіаційний облік, як основний у Скандинавії, на якому наполягли іноземці, дуже дорогий: виділених Кабміном 600 000 грн., які, орієнтовно, повернулися у бюджет, як не використані, хватило би лише на пробні методичні облети. Разом з тим, дякуючи Українському товариству охорони птахів, які традиційно займають передові позиції з охорони природи та які зуміли зацікавити іноземного інвестора, пробний авіаційний облік з відпрацювання облікової методики встигли провести у кінці березня по останньому снігу на частині території трьох мисливських господарств. І хоча коли Сергій-вертольтник вперше заходив на віраж, щоб зафіксувати на відео зустрінутих в житомирських угіддях тварин, мене та мій шлунок почало від несподіванки тягнути “у Ригу через Горлівку”, серце раділо побаченому: лосі, лосі і знову лосі під бортом! Після команди “Мікрофон догори” та порції холодного вітру у кабіну все налагодилося. Разом з тим я знав, що це лише краплина у морі: як мінімум, 300 господарств потребують спеціального обліку лося. І ось мені на думку спала давно забута інформація з Всесоюзної, 1989 року наради з проблем Кадастру та обліку тваринного світу в Уфі. Ось хто нас виручить! У числі учасників був наш добре знайомий спеціаліст Володя Борейко. Володимир Євгенович з співавторами опублікували там наступні матеріали: “Фаунистические конкурсы как метод сбора кадастровой информации” та “Проведение массовых научно-пропагандистских кампаний – эффективный метод сбора кадастровой информации”. І що цікаво, там прозвучали серйозні висновки, які допоможуть мисливствознавцям та всім зацікавленим особам вирішити складне питання з обліку лося (і не тільки лося): шляхом “комплексных научно-пропагандистских кампаний”, совмещающих “пропагандистские задачи…с научными”, типа “Год белого аиста”, “системы скоординированных и взаимодополняющих социально-психологических акций, осуществляемых общественностью, научными и природоохранными учреждениями в течение длительного времени в конкретном месте с помощью различных форм, средств и методов пропаганды, направленных на достижение единой цели”. Крім того, “за счет лучшей организации учета и интенсивной пропаганды полнота учета увеличилась почти на 25%”…”подобные конкурсы могут охватывать все классы наземних позвоночных и насекомых”.
Отак ми (і лосі) свої облікові ті інші проблеми і вирішимо. Бо як це робиться “с помощью различных форм, средств и методов пропаганды, направленных на достижение единой цели”, ми добре знаємо. Схоже, швиденько і лось про ці методи взнає.
Не доведи, Господь.
