Царський птах

На Волині відроджено популяцію лебедів-шипунів, які чотири десятиліття тому вперше загніздилися на Шацьких озерах. Уже сама поява лебедів робить нашу природу багатшою і поетичнішою

Потужний помах крил, махові пір’їни яких творять чутну за сотні метрів «музику», гальмування під час посадки на воду викинутими вперед перетинчастими лапами, граціозні вигини шиї й біле, як сніг, пір’я, що щільно вкриває масивні тулуби, — хто хоч раз у житті не бачив лебедів? Якщо не вільних, готових щомиті піднятися в небо, то хоч би напівсвійських, паркових?

А мандрівних голубів були мільйони

Лебідь — цей цар пташиного світу — дедалі частіше тішить нас своєю присутністю то на якомусь сільському ставкові, де його раніше ніколи не було, то на малих і великих озерах. А ще викликає мало не дитяче захоплення, коли бачиш, як у небі над тобою ширяють птахи завважки 10–13 і більше кілограмів.

Сильна, стильна, приваблива, горда птиця!

Якби не заходи охорони, що їх вживали на українських землях наші предки, вже у далекому минулому могли залишитися тільки спогади про лебедів. Та навіть у «Руській правді» — проголошеному на початку минулого тисячоліття великим князем київським Ярославом Мудрим зводі стародавнього руського права — читаємо, що за крадіжку (відлов) у чужих угіддях яструба стягується грошовий штраф у розмірі трьох гривень, голуба чи куропатви — 9 кун, гуски, качки, лебедя чи журавля — 30 кун. Зараз важко сказати, скільки саме це було б у нинішніх грошах. Але варто зауважити, що на початку минулого тисячоліття, як вважають дослідники старовини, гривня складалася із 25 кун, і в матеріальному вигляді була зливком срібла завважки понад 200 грамів.

Ще серйознішими штрафні санкції стали пізніше, коли Волинь увійшла у тогочасну європейську супердержаву від берегів Балтійського до Чорного моря — Велике князівство Литовське.

«Литовський статут» 1529 року встановив, що за крадіжку лебедят із гнізда винний має сплатити 12 гривень. Як і за аналогічний злочин щодо соколиного гнізда — предмета особливої опіки під час княжого полювання. За присвоєння прирученого лебедя викритий злодій мав викласти 10 кіп, або 600 грошів. Це попри те, що віл коштував 50, а корова — 30 грошів.

Подарунок від місцевих озер

Утім, нові часи — нові звичаї, традиції. І не завжди кращі. А війни, що у минулому прокотилися поліськими землями, коли людям за будь-яку ціну потрібно було просто вижити, ще й призвели до руйнування моральних підвалин та насичення Волині зброєю найрізноманітніших ∂атунків. А зброя, як відомо, має властивість стріляти. Отож не дивно, що білосніжні птахи, які зазнавали постійного впливу людини, в напівголодні роки на території нинішньої Волинської області зникли.

Але мрія поліщуків одного разу знову побачити гусей-лебедів, хоч і без казкового Івасика Телесика на спині, все-таки жила.

— Середина 1960-х стала поворотною точкою, з якої розпочалося відновлення чисельності легендарного птаха, — розповів один із найстаріших мисливствознавців області Орест Король. — Тоді три чи чотири пари лебедів, що навесні пролітали на північ, до місць гніздування, затрималися на Шацьких озерах. Незабаром на озері Луки-Перемут вони почали готувати гнізда. Тут, у заростях прибережної рослинності, й вивели пташенят. Наступного року під час весняного прольоту не полетіли на північ, а залишилися в області. А через кілька літ уже було зафіксовано місця гніздування лебедів-шипунів на водоймах поблизу віддалених від Шацьких озер Павлівки Іваничівського району, у Любешівському та Ратнівському районах.

А 1982-й став переломним роком, що поклав старт швидкому відновленню чисельності популяції лебедів. Тоді на Оріхівських озерах залишилося зимувати до двох сотень лебедів-шипунів.

Причина такої нехарактерної поведінки була незрозумілою. Адже для могутнього птаха, що ще з літа починає готуватися до осіннього перельоту і нагулює підшкірний і внутрішній жир, не проблема впродовж доби пролетіти маршрутом до тепліших місць кілька сотень кілометрів. Два-три перельоти — дивись, і вже незамерзла дельта Дунаю! Але того року в усталеному механізмі пташиних міграцій щось змінилося. А підгодівля, яку тоді організували населення, мисливці, працівники державного мисливського господарства «Ратнівське», на якісно новий рівень вивела ставлення волинян до рідкісних птахів.

А отриманий наступного літа приплід «бридких каченят», зрозуміло, вже на генетичному рівні був запрограмований продовжувати рід саме на Волині. Бо ж кожного вабить батьківщина.

— Нині звістки про те, що то в одному, то в іншому районі Волинської області залишилися на зимівлю ці білосніжні красені, — не така вже й новина. Уже вчетверте, наприклад, десятки їх зимують на ставках біологічної очистки міських очисних споруд Луцька. Без уваги виконавчої влади обласного центру, екологів, любителів природи тут вони не залишилися. А ВАТ «Хліб», більш відоме як теремнівський хлібозавод, уже не раз і не два виділяло для підгодівлі оспіваних у легендах птахів свою некондиційну продукцію та сухарі, — розповів перший заступник начальника Державної екологічної інспекції в області Олександр Ткачук. — Ми проінструктували працівників очисних споруд, як слід діяти, якщо якийсь нелюд захоче скуштувати лебединого м’яса.

Приклад для наслідування

На власні очі переконався: граціозні птахи, що шукають потаємні сховки в заростях очерету та рогози, на водоймах області нині вже стали звичним явищем. Багато озер нині вже й не можна уявити без цих гордих птахів. Люб’язь і Волянське, Світязь і Пісочне, Пулемецьке і Люцимир, Рогізне і Біле, Скорінь і Линовець, Сомин і Соминець — на десятках волинських озер і ставків, яких в області теж шість сотень, можна побачити царя волинських птахів. Царя, бо він від хвоста до дзьоба завдовжки два метри, розмах крил — майже два з половиною метри. І удар його крила, до речі, настільки сильний, що дитині, яка необережно наблизилася до пташенят, і руку переламати може. А головне — поводиться в дикій природі (та й у зоопарках!) із гідністю, величчю — по-царськи!

Від мисливствознавців вдалося дізнатися: під час щорічних обліків-таксацій в області нині фіксують півтори тисячі величних птахів. Частіше — лебедів-шипунів, рідше — більш полохливих лебедів-кликунів. Непоганий, а головне — конкретний результат природоохоронної роботи. Він показує, що люди таки можуть допомогти природі поправити, здавалося б, непоправне.

Іноді прольотом на північ та під час повернення фіксують у регіоні й занесеного до Червоної книги України малого лебедя. Через надмірне винищення, чинник неспокою, скорочення придатних для гніздування угідь він, на відміну від перших двох видів, так і не зумів адаптуватися до нових реалій життя. І став в Україні дуже рідкісним. Але хочеться вірити, що, як його брати-шипуни, теж зуміє знову знайти нішу в нашому урбанізованому житті й відновити свою чисельність.

Помах потужних лебединих крил народжує «музику»,
яку чути іноді мало не за півкілометра

…А приклад із поверненням в наше повсякденне життя краси, що привносять лебеді-шипуни, — надихає. Бо це — переконливий аргумент на користь того, що при бажанні суспільства добитися того чи іншого результату — в громадському, політичному житті, матеріальному становищі, екологічних проблемах — він неодмінно приходить! Треба тільки дуже хотіти і… працювати для цього.