29/01/2013
0Дорогу сюди давно не ремонтували і невідомо, чи взагалі робитимуть це в найближчі роки. Вона пролягає через "мертві" села, звідки люди виїхали після аварії на ЧАЕС. Фото автора.
Про те, що тут колись було життя, нагадують майже повністю зруйновані хати. Місцеві жителі кажуть, що в цих приміщеннях раніше зимували дикі кабани. Мине небагато часу – зникнуть і ці руїни. А от у села, що входять до Колесниківської сільської ради Овруцького району, люди навіть повертаються.
Є вже й дошкільнята
Ці населені пункти – Личмани, Магдин, Збраньківці – віднесені до зони гарантованого добровільного відселення, тобто так званої третьої зони. Нині на території трьох сіл проживають до восьми десятків осіб. На запитання, чому вони залишаються тут, місцеві відповідають просто: "Звикли". До речі, село Магдин раніше було селищем. Нині його населення – близько двох десятків осіб.
А сільрада хоч і називається Колесниківською, насправді в Личманах. Колесники у числі двох десятків сіл району офіційно знято з обліку.
Частина із нинішніх місцевих жителів ніколи звідси не виїжджала, деякі уже давно повернулися до своїх домівок. А майже третина тутешнього населення – громадяни, які донедавна й не знали, що на карті України є Овруцький район.
Як розповіла Колесниківський сільський голова Зоя Сосновська, котра головує вже третю каденцію, до цих сіл починаючи з 2010 року приїздять люди на постійне проживання, і навіть – молодь.
Спочатку прибув отець Федір (так його люди називають), а вже згодом почали підтягуватися віруючі з різних куточків України. Ще два роки тому тут проживали лише пенсіонери, а нині навіть дошкільнята є. Хто ж вони, сучасні переселенці?
Рятуючись від вовків, заліз на дерево
Майже рік тому оселилися тут Тетяна Бейко з донькою, зятем та онуками. Старша онука – заміжня, переїхала до села Бережесті сусідньої сільської ради. Там же Тетяна Миколаївна придбала хату, щоб її менша онука відвідувала школу. Шкільним автобусом дитина добирається до селища Першотравневого.
Самі вони родом із Луганщини, але довелося поїздити по різних областях і навіть країнах. Нарешті опинилися на Овруччині.
"Приїхали, де краще, де ліс. Нам порадили люди, які тут проживали, – розповіла Тетяна Миколаївна. – Тут повітря свіже, я поїздила вже, то різницю відчуваю. Хотіла, щоб і онуки тут жили. А щодо радіації, – каже жінка, – то у нас на Луганщині її більше".
Роботи тут немає, тож ця сім'я, як й інші, виживає завдяки власному господарству: тримають коня, корову, кіз, індиків, курей, мають до 45 соток городу, а ще – пенсію Тетяни Миколаївни.
Як зізнається жінка, коли онуку збирали до школи, то було скрутно. Але впоралися. Підзаробляють і тим, що допомагають місцевим жителям городи обробляти або продукти їм продають. Більшість корінних жителів – люди похилого віку, які майже не тримають господарства, бо на землі працювати уже несила.
Із заготівлею на зиму дров проблем немає: частину лісівники дають, трохи в лісі збирають. Жінка узагалі дивується, які тут можуть бути труднощі, коли все навколо є – тільки не лінуйся брати.
"От якби з транспортом трошки краще, – каже. – Якось минулої зими, у люті морози, маршрутка до Овруча привезла, а назад – як хочеш. Довелося брати таксі. А це – 120 гривень".
Розповіла Тетяна Миколаївна і про те, що пригод тут вистачає: то дикі кабани по городу бігають, то вовки виють. А було, що старший онук кілька годин на дереві сидів, чекав, поки сіроманці розійдуться. Але все обійшлося.
Тетяна Бейко – одна із небагатьох недавніх поселенців, яка погодилася розповісти про своє життя. Інші ж – менш говіркі, тож узагалі відмовляються спілкуватися із заїжджими. Проте між собою вони контактують. Разом намагаються налагоджувати духовне життя. В одній із хат облаштували церкву.
Як є сусід – то й добре
"Для таких, як ми, аби який-небудь сусід був, і то добре, – каже місцева жителька Марія Толокевич, яка після того, як поховала чоловіка, 11 років проживає сама. – Із місцевих тут залишилися Зоя, дід з бабою і Рая – на цьому й усі, – перелічила своїх давніх сусідів жінка.
А турботи у літніх людей, які тут мешкають, як і в усіх сільських пенсіонерів: дров заготовити, город обробити, посадити, урожай зібрати. Нині Марія Федорівна не тримає худоби – тільки обробляє 10 соток городу.
"Наймаю і плачу гроші за все: хто – дрова поріже, поколе, хто – перевезе, – розказує про своє життя пенсіонерка".
Жінка повідала також, що отримала 465 гривень субсидії, проте цих коштів не вистачає, щоб повністю запастися дровами на зиму.
"А частину пенсії витрачаю на лікування, – продовжила вона. – Поїду в Овруч, накупую медикаментів – і назад. "Швидка" на виклики приїжджає, навіть у лікарню були забрали, дарма кажуть, що старих не беруть".
Як розповіла сільський голова Зоя Сосновська, медичне обстеження місцевого населення проводить бригада лікарів, яка приїздить двічі на рік. Щоб викликати "швидку", жителі користуються телефоном у сільській раді. А от мобільний зв'язок працює не скрізь, потрібно підніматися на вежу, яку використовують лісівники для спостереження за лісовими насадженнями у пожежонебезпечний період. Та і то можна "зловити" білоруського оператора й заплатити утридорога за міжнародний зв'язок.
Маршрутка приходить раз на два тижні
Але місцеві жителі не нарікають. Що для приїжджих – дивина, для них – норма. Тут звикли, що маршрутка з Овруча приходить раз на два тижні, тобто через п'ятницю.
Тому свої справи, пов'язані із відвідуванням медичних закладів, державних установ чи торговельних точок в Овручі, планують саме на цей день. Якщо терміново потрібно до районного центру, то просять, щоб лісівники підвезли чи машина, яка привозить хліб. А вона – від Овруцького хлібозаводу – тричі на тиждень сюди приїздить. Привозить також інші продукти.
А ще раз на тиждень, у середу або четвер (як домовляться), навідується приватний підприємець, привозить те, що замовляють місцеві жителі. Пенсіонери, які тут проживають давно, власного транспорту не мають.
А от у деяких новоселів він є, тому до них теж звертаються. До найближчої залізничної станції – далеченько: із села Магдина – майже 15 кілометрів. А відстань від цього населеного пункту до Овруча – близько 30 кілометрів. Але місцеві жителі переїжджати звідси не хочуть.
"Тут я народилася, тут хрестилася, тут і живу", – сказала місцева жителька Ольга Атаманчук.
Раніше жінка трудилася у колгоспі, її єдиний син був лісником. Нині обоє – на пенсії, господарства не тримають. "Усе привозять", – каже вона.
Ольга Пилипівна пам'ятає своє село до Чорнобильської трагедії. Людей було багато. Школа, ферма, магазин… Після масового переселення село перетворилося на пустку. А от як стали повертатися люди, їй трохи веселіше. Ні на що не скаржиться: електроенергія є, пересувне поштове відділення привозить гроші.
За словами голови райдержадміністрації Миколи Левківського, сьогодні турбота про жителів таких маленьких віддалених сіл лягає на плечі місцевої влади.
Зокрема, для забезпечення людей паливом на зиму співпрацюють із місцевими лісгоспами. Проблемним є питання подачі електроенергії, адже десятки кілометрів ліній електропередач, які проходять через лісові масиви, затратно обслуговувати, якщо електроенергією користуються лише кілька споживачів.
