23/01/2013
0Кордон-92 – це поштова адреса хати лісівника. Вона розміщена посеред зеленого гаю неподалік від автомобільної дороги Ківерці-Рожище у Волинській області.
Колись не було асфальтованої траси, доводилося добиратися до гаївки ґрунтовою дорогою. У лісі з деревами переважно стиглого та пристигаючого віку, а саме: віковими дубами-велетнями, у більшості високобонітетними соснами, також ясенами, в нижчих вологих місцях – березами, на торф’яниках – вільхами, окремими насадженнями модрини європейської, культурами дуба червоного середнього віку, високими у складі соснових насаджень одинокими черешнями, стрімкими осиками у незначній кількості, часто, але не густо лісовими яблунями та грушами, рівними рядами в лісових культурах ялинами, вербами на лонках, горобиною у незначній кількості, інколи грабовими стінами-деревами, окремими картинами бересту, рідко кленами, липами, які тягнуться до світла, невисокими деревами глоду в рідкому лісі, – розташувалася у цій райській місцині 90-літня дерев’яна добротна, збудована навіки, мансардного типу оселя лісівника, де поруч – не менш добротні та міцні господарські приміщення. З лісу будівель не видно, їх заважає розгледіти густий підлісок.
Із хати виходить червонощокий власник обійстя, на вигляд пенсійного віку. Василь Киричук – у минулому лісівник. На цій посаді він працював із 1976 по 1992 роки. Пан Василь проживає тут із дружиною Галиною, яка працює у Ківерцях. Має двох синів. Вони мешкають зі своїми сім’ями у райцентрі.
Завжди привітний та спокійний за характером Василь Данилович показує своє лісове господарство. Перед хатою з північної сторони впритул ростуть ялини стиглого віку, посаджені у довоєнний час. За ялинами – могутній дуб, біля якого розмістили табличку з написом «Дуб-патріарх».
Сама хата стоїть на фундаменті з червоної, добре випаленої, високої якості цегли, яку не зруйнував (навіть не змінив) тривалий час служби людям. На фундаменті лежать дубові підвалини, зв’язані залізними замками у кутах. Стіни зроблені з соснового товстого брусу. Зовні та зсередини будівля оббита очеретом, поштукатурена вапняним розчином і побілена вапном. Здається, час на неї суттєво не вплинув руйнацією. Столярка тут іще рідна. Все це свідчить про те, наскільки колись були високоякісні матеріали та висококласні й добросовісні майстри.
Вперше дах хати був виготовлений із глиняної черепиці, – елементи її видно й досі (поміж покладеного вже в радянські часи азбесто-цементного шиферу).
На жаль, хата не освітлюється від зовнішнього джерела електричної енергії. Вже після розпаду Радянського Союзу заготівельники кольорових металів обрізали алюмінієві дроти з лінії електропередач, яка тягнулася від залізничної колії. Сьогодні джерелом електроенергії слугує бензиновий генератор.
Подвір’я чималеньке, на ньому (ближче до хати) розмістилася криниця. До води від поверхні землі – приблизно 5 м. Вода прозора, легко та приємно п’ється. У центрі подвір’я збудована альтанка, в середині якої як стіл господарі використовують зрізаний дуб великих розмірів. І справді, колись на цьому місці ріс великий дуб, крона якого були дуже високо, а сам стовбур – рівний і до висоти майже 12 м – без гілля. Перед дубом стояла табличка з написом: «Дуб черешчатий Quércus róbur. Під цим дубом у 1715 році відпочивав Петро І у дорозі до Міланського посольства». Дуб ріс би й досі, якби не блискавка, що влучила в нього під час грози і розчахнула крону на дві частини. Була загроза, що товсті великі гілки можуть впасти на хату. Велетня зрізали.
Цей дуб був гордістю місцевих жителів. Про нього знали всі – від малого до великого, і нарекли його дубом Петра І. Особливий інтерес до дерева проявляли діти шкільного віку. Вони вважали за честь побувати біля нього, а потім оповідати про це одноліткам.
Біля хати – льох. Поруч росте рясний кущ ліщини звичайної – гордість господаря. Він щороку дає чималий урожай смачних та корисних горіхів.
Колись, іще років 45-50 тому, недалеко від криниці, біля старої груші, яка росте й нині, стояла дерев’яна літня кухня. Тоді у будинку проживав зі своєю дружиною лісівник Володимир Мов’як, який працював на цій посаді з післявоєнного часу аж до 1976 року. Пригадую, як ми, хлопці шкільного віку, збираючи в лісі гриби та ягоди, обов’язково відвідували лісову садибу. Зайшовши на подвір’я, просили лісівника або його дружину дозволити попити води з криниці. Господар ніколи такого не забороняв. Я й досі пам’ятаю, як він сидів за столом біля літньої кухні під грушею і смакував варениками зі сметаною. Сам процес трапези був настільки видовищним, що ми лише ковтали слину.
До цього часу зі старого саду залишилося мало дерев. Зате на їхньому місці розставлено чимало вуликів. Тут є з чого бджолам брати харч. Саме лісовий мед за своїми якостями найкращий.
З ранньої весни до кінця літа та ще й у вересні в лісі цвіте безліч рослин. Останні роки особливо сприяють врожаю меду через велику кількість сонячних днів. Бджоли в цю сприятливу пору цвітіння відвідують біля сотні дикорослих медоносів: суницю, чорницю, кульбабу, буркун білий, конюшину, валеріану лікарську, м’яту, живокіст, кропиву дводомну, собачу кропиву звичайну, смородину лісову, гледичію звичайну, крушину ламку, жостір, свидину, материнку, медунку лікарську, верес, проліску дволисту. Всі рослини-медоноси цих лісів важко перерахувати, враховуючи той факт, що в цій місцині у перехідній зоні – між Поліссям та Волино-Поділлям – присутні рослини обох вищевказаних зон.
Повертаючись до обійстя лісівника, зауважу, що розташування будівель досить розумне. Тобто водозбірна площа застосована з користю для мешканців обійстя і не створює зайвих проблем.
Далі за городами йде пониження рівня поверхні землі, де зроблено сажавку, після якої розкинулася на два боки лонка з торф’яною основою. Тут посередині, збираючи стічні поверхневі води, викопана осушувальна канава меліоративної системи. Лонка використовується як сінокоси і пасовище. Ще не один кілометр тягнеться звідси через ліс рів, доки вийде на великий простір і з’єднається з магістральним каналом осушувальної системи з назвою «Прудник». Ця широка і завжди повноводна канава давно слугує людям. Включно до 80-х років минулого століття на ній проводилося водорегулювання з допомогою дерев’яних шлюзів, які потім були замінені на залізобетонні. Але в цей час шлюзів немає, а водорегулюванням займаються вмілі «гідротехніки» – бобри. Вони збудували чималу дамбу і примусили частину води текти у бік лісу, а потім уздовж, де на околицях росте осика зі стовбурами невеликих діаметрів, кору якого вони їдять. Причому бобри тут господарюють із розмахом. Меліоративні канали розташовані так, що одна з них могла би повернути воду в бік «Прудника» вздовж дороги на звозівський ліс, але передбачливі бобри і тут звели дамбу. Таким чином вода тече вздовж лісу, аж на торф’яні кар’єри (після ІІ Світової війни тут добували торф на паливо і залишилися на місці промислу кар’єри з водою).
У радянські часи, коли не було бобрів, на кар’єрах із порівняно невеликою глибиною водилася риба. Щука, линки, карасі. А в канавах – ще й окуні, в’юни, ментуси, піскарі.
На лонках біля «Прудника» активно освоїлася кропива дводомна – дуже поживний та корисний корм для тварин. Я чомусь думав, що кропиву тут посіяли. Але з часом дізнався, що ця рослина не розмножується насінням. Ходили чутки, що людину, яка зможе виростити кропиву шляхом висівання, нагородять Нобелівською премією. До цього часу ніхто не став лауреатом за це – то факт.
Цікаво було би знати, як науковці і одинаки-винахідники пробували вирішити це питання?
Спілкуючись із паном Василем, дізнався, що в часи його проживання на гаївці він спостерігав біля обійстя по 6-7 лосів, 14 кіз, ще минулої зими бачив 5 осіб, минулого року нарахував 22 особини диких кабанів, неодноразово натрапляв на куниць та лисів. Колись було багато зайців, а от зараз взимку на снігу не видно заячих слідів.
Неможливо не згадати про тихе полювання – найважливіший активний відпочинок багатьох людей. Ці ліси багаті на гриби. Збирають тут у великій кількості сироїжки – смакові якості яких при вмілому приготуванні задовольняють найвибагливіших грибних гурманів, білі гриби, яким, як правило, не дозволяють вирости до великих розмірів, а вигрібають прямо із трав’яної підстилки маленькими, лисички – у невеликій кількості, підберезники та підосиковики (місцева назва – красноголовці), росте багато гарних білих груздів, але рідко хто з тутешніх жителів володіє таємницею їх умілого приготування. Я неодноразово збирав (навіть минулого року вже у вересні) надзвичайно популярний зараз гриб – веселку (срамник). Високий рівень його популярності через те, що цей гриб убиває (продірявлює) ракові клітини (таке встановила наука). Але сам собі задаю питання: «А чи лікує веселка рак (онкозахворювання)?». На це ніхто конкретно не відповів.
Ростуть у цих лісах і червонокнижні гриби. До речі, єдиний неприємний момент, який не обійшов цю місцину, – помірне радіоактивне забруднення місця розташування гаївки. Я дивився службову карту радіоактивного забруднення Волині і побачив, що саме тут осіла невелика хмара радіації в часи аварії на ЧАЕС. Але це несуттєва проблема, котра не оминула значно більшим забрудненням більшість районів області.
Як і стара фортеця чи замок, гаївка має свої таємниці, скарби та події.
Під час ІІ Світової війни недалеко від гаївки, біля 2-ї казарми, на залізничній колії партизани під керівництвом капітана Іванюка (жителя с. Суськ Ківерцівського району) підірвали поїзд із німецькою військовою технікою. За це гітлерівці розстріляли місцевих жителів ближнього від колії села Клепачів. Зв’язковим у партизанів був лісівник із сусідньої гаївки, що розмістилася в лісі неподалік торф’яних кар’єрів, на прізвище Кротов. Дочка Кротова приїжджала у 1977-1978 роках шукати скарб, буцімто схований її батьком десь у лісі. Скарбом вона називала казанок із золотом та двоствольну рушницю.
Вже у радянські часи дислокована на території м. Ківерці військова частина, як її вже назвали у незалежній Україні – 118-й центр забезпечення пальним, збудувала в лісі поруч із гаївкою сховище з цегли та бетону, заглиблене в землю. У будівлі стояв стіл та чугунна піч для опалення. Ця будівля на випадок війни мала бути радіоцентром. Нині вона розібрана.
Але найбільший скарб – краса! Її обов’язково треба побачити, сприйняти особисто в усі пори року, зрозуміти і запам’ятати, оцінити назавжди, як це роблять місцеві жителі – від малого до великого.
Природу треба шанувати, плекати і зберегти навіки! Як і цінувати працю людей, котра збережена у тій же старій гаївці.
Фото автора
Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» (січень 2013 №1/16)
