22/01/2013
0І навіть із рушницею не кожному мисливцеві вдається добути такий трофей. Тому-то для колективу Осницького приписного мисливського господарства й стала незвичайною подією їх удача під час нещодавнього полювання, коли вони застрелили п'ять вовків, а один, поранений, утік.
Йдеться про мисливське господарство в Маневицькому районі, де хазяйнує лучанин Ілля Басараб. У 2008 році він узяв за домовленістю з обласною організацією УТМР в оренду мисливські угіддя — з полями це дев'ять тисяч гектарів. З приводу того, чому він, директор ПП «Західгазбуд», а ще відомий спортсмен — грає за хокейну команду «Луцьк» — вирішив зайнятись і мисливством, Ілля Ярославович сказав:
— А я, здається, мисливцем в душі народився. Ще коли ходив у дитячий садочок, то читав журнали про природу і розповідав таким, як я, хлопчакам, що мій батько полює на… слонів.
Видно, десь вичитав маленький Ілля про екзотичне полювання й уявив у ролі мисливця свого батька. Насамперед же з тих журналів, книжок відкрив для себе красу й багатство природи з її загадками. А вже згодом, коли з дідусем, батьком їздив у ліс по гриби, то давав відповіді на ці загадки: вмів розрізнити спів птахів, знав, де вони гніздяться.
У ролі мисливця спробував себе ще років у п'ятнадцять. Правда, тоді тільки пневматичну гвинтівку йому довіряли. А вже в двадцять один рік став повноправним мисливцем. У двадцять п'ять, як пригадує, почав полювати і на вовків. І на перших своїх ловах на цих хижаків стріляв по вовчиці…
Був період, коли вовків — хижаків, які, щоб прогодуватись, знищують у лісі багато дичини (та ще й можуть на домашню худобу нападати), винищували. Старші мисливці пам'ятають, як в часи Радянського Союзу по 100 карбованців платили за добуту голову цього звіра. Сьогодні ситуація змінилась. Завдяки міжнародним природоохоронним заходам утвердилось виважене ставлення до питання регулювання чисельності вовків. І нині поголовне винищення цих хижаків розцінювалося б як непростиме невігластво. Адже коли забрати вовків із природної екологічної системи, то вона буде вже не цілком природною.
І, до речі, в таких країнах, як Іспанія, Польща, Румунія, Греція, вовки повністю під охороною, частково вони охороняються у пострадянських Прибалтійських країнах, а також у Сербії, Македонії, Болгарії. У сусідній Польщі вовк занесений у Червону книгу. Він внесений також у Європейський список і охороняється Бернською конвенцією. В Україні чисельність вовків регулюється. Тобто якусь кількість їх відстрілюють, особливо якщо йдеться про мисливські господарства, де вкладають кошти і відповідно хочуть мати якусь віддачу.
— Минулої зими, — розповідає Ілля Басараб, — ми на території орендованих угідь застрелили п'ять вовків. Ці хижаки у нас виводяться у глухих, болотистих місцях. А крім того, мігрують сюди ще й із Рівненщини. І з початку нинішньої зими ми спостерігали за зграєю вовків. На лежбищах нарахували 11 штук. Бачили й шкоду, завдану ними: то косулю роздеруть, то підсвинка з'їдять…
Зважаючи на це і почалась серйозна підготовка до полювання на вовків. Спостерігали за ними, бачили сліди на водопої, чули вечорами, вночі, як вони виють. І чекали моменту, щоб була підходяща для полювання погода: аби випав свіжий сніг (понова) і можна було по слідах вовків піти. А ще — щоб було ясно, бо в похмурий день сіроманці покидають лігва, вони, як кажуть, на ходу. А ось коли сонце, коли знайшли здобич і поїли, то можна й полежати.
— У п'ятницю, 11 січня, був якраз такий сприятливий для полювання на вовків день, — розповідає Ілля Басараб. — Вранці з єгерською службою (всього десять чоловік) ми виїхали в намічені угіддя. Був серед нас і спеціаліст, як ми його називаємо, вовчатник — Олександр Костючик, який добре знає повадки цього хижака, багато літ за ним полює. Їхали автомобілем ГАЗ-66, бо ж то такі місця, де інший транспорт не пройде. І квадроцикла мали, щоб можна було швидко об'їхати ліс, спостерігаючи за слідами.
А коли єгері з мисливцями почали обходити квартали лісу в пошуках вовків, то знайшли їх у найглухішому місці, там, де вони й виводяться. Ці квартали — в урочищі Лисище. Щоб уявити територію, на якій полювали, скажемо, що по периметру вісім кілометрів прапорців розмотали. І робити це треба було швидко й тихо, щоб завчасу не сполохати вовків. Бо ж вони дуже обережні, не те що на шум — на запах людини з рушницею реагують.
А вже о 14-ій годині дня, коли територія була обкладена прапорцями, відбувся інструктаж: і про техніку безпеки йшла мова, і про те, як стріляти по вовку, чим стріляти. А там і почалось суто полювання: пішли в загінки, щоб вовка з місця зрушити. І першому пощастило Іллі Басарабу. Ось як це було, за його словами:
— На мене йшла ціла зграя вовків. Я зосередився на вожакові. Стріляв по ньому з нарізної зброї. І з першого пострілу влучив. Після цього пострілу вовки почали розбігатись. Я ще раз вистрілив, але «промазав»…
Коли за деякий час усі мисливці, єгері зібралися, то підсумували результати першої загінки. Два вовки застрелив якраз уже згаданий досвідчений «вовчатник» Олександр Костючик (він, до речі, нарахував у загінках всього 13 вовків). Ще одного звіра застрелив Ярослав Пилипчук, а другого — поранив. Тобто всього було чотири трофеї.
Наступна загінка цього дня виявилась безрезультатною. Мисливці залишили прапорці на ніч і на другий день знову виїхали на старе місце. Коли обходили загінки, то побачили по слідах, що група вовків вийшла вночі за межі прапорців. Зате пара інших хотіла сюди пробратись, та, певно, відчула небезпеку і втекла.
— 12 січня, — розповідає Ілля Басараб, — до нас приєдналися єгері з Рівненщини. І ми вирішили зробити ще одну загінку. Того дня єгер з Рівненщини застрелив дорослу вовчицю. Цей трофей ми й подарували йому. Для мене полювання на вовків — найважче. Але й добутий трофей — найпрестижніший. Уже спокійніше, що вовків стало менше, що менша загроза дичині.
Але, як зауважив мій співрозмовник, у мисливському господарстві не тільки стріляють. Тут ще й дбають про те, аби лісових мешканців було більше. Маючи трактора, іншу техніку, обробляють поля і сіють спеціально для підгодовування тварин кукурудзу, пшеницю. Зимової пори завозять корм — загалом висипали в годівниці вже 30 тонн кукурудзи, 100 тонн силосу. А ще ж заготовили чимало сіна, гіллячкових віників, влаштували солонці. Тобто подбали, аби взимку лісовим мешканцям не доводилось в пошуках їжі мігрувати в інші угіддя.
