Давні язичницькі жерці свої знання викарбували на Збруцькому ідолі

         Уособленням давнього Єгипту є піраміди та сфінкс із долини царів, візитівкою стародавньої Англії вважають кам’яні споруди Стоунгенджа. І мало хто знає, що у заповідних лісах «Медоборів», що на Гусятинщині, розташоване давнє язичницьке городище-святилище Богит.

Саме це дивне місце могло би стати візитівкою не лише Тернопільщини, але й всієї України. Тим паче, що неподалік священної гори у ХІХ ст. знайшли унікальну рукотворну скульптуру – Збруцького ідола або Святовида (як його охрестили поляки). Нині ця святиня зберігається у Кракові (Польща).

Язичників прихистила священна гора

Городище-святилище Богит (Бохут польською) входить до складу Збруцького культового центру, сформованого наприкінці Х ст., розповіла відома дослідниця Марина Ягодинська.
У прадавні часи існувало три городища-святилища: Богит, Говда і Звенигород. Причому кожне мало своє призначення: якщо Звенигород був місцем людних паломництв, то на Богиті відбувались священні обряди. Натомість призначення Говди невідоме, бо це місце майже не досліджено.

– У Звенигороді на місці жертовника знаходили срібні каблучки, скляні браслети, замки, ключі, сокири, стріли, коси, ножиці, – зазначив начальник наукового відділу природного заповідника «Медобори» Ярослав Капелюх. – До речі, там наземна частина капища взагалі не збереглася. Адже місцеві селяни з покоління в покоління випалювали вапно, тож збирали все каміння, що потрапляло їм під руку.

Найбільш неушкодженим лишився Богит. Не дарма археологічні розкопки дозволяють пов’язати його виникнення з подіями, викликаними введенням християнства на Русі у 988 р. великим Київським князем Володимиром. Символічно: наприкінці Х ст. у лісах на горі Богит сховались волхви, які втекти від хрещення «огнем і мечем», влаштованого у Голосіївському лісі, що під Києвом, рішучим давньоруським князем. Декілька сторіч потому Тернопільщина знову прихистила священнослужителів, але вже християнських, котрі втекли зі сплюндрованої монголо-татарами Печерської лаври та вщент зруйнованого Києва. Унікальні та неповторні споруди побудовано із величезних кам’яних брил, вирізаних із місцевого каменя пісковика.

Як відомо, язичники поклонялися своїм богам, уособлення яких і є Святовид. Ідола знайшли австрійські прикордонники в 1848 р. у річці Збруч. Зараз скульптура зберігається у Краківському археологічному музеї (Польща) і є одним з найважливіших його експонатів. Ідол поділено на декілька поясів, де вирізьблено пантеон язичницьких богів, водночас, вважають деякі науковці, фігура містила такий собі календар давніх слов’ян.

Давні слов’яни приносили в жертву старих і малих?

Городище займало 30 га площі та мало овальну форму – довжиною 300 м із заходу на схід та завширшки 100 м. По периметру святилище оточене кільцевим валом, в’їзд розташовано у східній частині. Проте місце, де відбувались обряди – капище з жертовником та сакральна частина відділені від загальної поперечним валом і перебувати тут мали право лише волхви. Капище знаходиться у найвищій частині святилища та викладено диким каменем, що щільно прилягає одне до другого. Навкруги центральної частини капища розташовано вісім жертовних ям, де відбувалися жертвоприношення, у центрі стояв Святовид. А неподалік постійно палав очищаючий вогонь. У двох ямах під час розкопок археологи виявили людські рештки: в одній – двох дорослих, в іншій – двох дітей.

«Не конче, що людей приносили в жертву живими, – уточнила Марина Ягодинська. – Дорослі були вже старшими людьми віком 60 років. Можливо, вони були жерцями. І принесення в жертву могло бути проявом поваги до них, актом злиття з богами, тому їх поховали на капищі. Щодо дітей, то меншому ще не виповнився рік, а старшому було вже майже два роки».

На території всіх городищ-святилищ, підкреслив Я.Капелюх, археологи знайшли хлібні печі, жертовні колодязі та довгі будинки-контини. Саме у них, швидше за все, жили слов'яни-язичники, які приходили на капище, щоб взяти участь в обрядових дійствах, зокрема, ритуальне випікання хліба, а потім – спільне його поїдання. Хіба це не нагадує причащання християнські таїнства причащання? До речі, на Богиті немає води, тому лишається загадкою, як волхви обходились. Можливо, в ті часи на горі були джерела, або прості селяни приносили воду з річки, припускає Марина Олександрівна. Адже навколо священних городищ розташовувалися селища-супутники, де жили звичайні селяни та ремісники.

При вході на Богит знайдено могильник із трупоспаленням, де і ховали пересічних жителів городища. Також знайдено два символічні кургани – кенотафи, тобто коли ритуал провели, але тіла не було, викопали яму, поклали в неї керамічний посуд, принесли в жертву тварин і насипали курган.

Неподалік від капища знаходився жертовник – обкладене великими кам’яними брилами курганоподібне підвищення,сам жертовник давні майстри зробили з дрібного неотесаного каміння. У центрі розташовувалась досить велика (2 на 2 метри) жертовна яма глибиною 70 см, стіни якої також викладені великими кам’яними плитами, а дно – дрібними плитами та камінням. Яма заповнювалася пожертвами поступово, протягом довшого часу, починаючи з Х ст. до ХІІ ст., поки існувало святилище. Переважно це були тварини, продукти харчування, прикраси, знаряддя праці.

До речі, після встановлення в Україні незалежності сучасні язичники визначили Богит своєю головною святинею, відтак у день літнього рівнодення (22 червня) висвячують тут своїх верховних жерців і святкують великі свята.

Дольмен – старовинна астрологічна обсерваторія

Розташована на Богиті ще одна унікальна рукотворна споруда – дольмен. Варто лише зійти зі стежки вбік від капища, як перед вами відкривається велична споруда. Ніби невідомий велетень, граючись, склав таку собі хатку із величезних глиб вапняку – поставив гігантські глиби одна на одну.

«Це – дольмен. Хто його створив і з якою метою – невідомо. Проте це один із найстаріших архітектурних об’єктів, зведених людьми, які жили тут ще у дослов’янські часи, – зазначив начальник наукового відділу природного заповідника «Медобори» Ярослав Капелюх. – Власне, під час розкопок на капищі археологи виявляли кераміку скіфів. Тобто, ці землі були заселені здавна, насамперед завдяки зручному розташуванню. Це нині – глушина, а тоді поруч проходили торговельні шляхи».

Дослідники припускають, що тут розташовувалась давня астрономічна обсерваторія, і жерці вже у давні часи моли передбачати погоду, вели календар, призначали дні жертвоприношень. Натомість у місцевих селах подейкують, що варто пройти під величною, вкритою мохом кам’яною брамою, викладеною з трьох каменів, та загадати бажання, як воно обов’язково здійсниться.

«За іншою версію дослідників, це – прохід, реінкарнація, що символізує перехід із одного життя в інше, – додає науковець.

Нинішні гори – дно історичного Сарматського моря

Важко повірити, що нинішні невисокі гори, вкриті віковими дубовими, грабовими та буковими лісами, формувалися 12-15 млн. років тому і були … дном Сарматського моря. Тобто насправді високі пагорби Медобор – це рифи, що утворились із решток морських організмів, які мали вапняковий скелет. У ті доісторичні часи їх накрив намул і пісок, практично не пошкодивши їх. І саме у цих таємничих лісах загубилось язичницьке городище-святилище, практично за пару десятків кілометрів від цивілізації.

Газета «Номер один»