ЙОГО СТИХІЯ – ЛІС…

Мабуть, усі, хто знає Володимира Франчука, не стануть заперечувати цього. Справді ж бо, із шістдесяти прожитих літ більше половини віддано улюбленій справі, причому тридцять літ – на одному місці, на посаді лісничого Ободівського лісництва.

А до того було щасливе раннє дитинство у селі Йосипенки Немирівського району, де він народився у сім*ї педагогів. Мама Ганна Антонівна спочатку працювала вчителькою початкових класів, згодом викладала українську мову і літературу, а батько Дмитро Тарасович – учитель фізкультури, деякий час був головою сільської ради.

Коли Володимирові виповнилося сім років, сім*я переїхала в інше село – Бондурі Гайсинського району. На той час у Володимира з’явився ще й молодший брат Анатолій (за фахом – інженер-будівельник, живе і працює у Білгородській області).

На вибір майбутнього фаху хлопця вплинула мальовнича природа Поділля. З самого дитинства він був закоханий у неповторні пейзажі рідного краю. Дуже любив ліс, чарівну його красу. Тому не роздумував над тим, куди піти вчитися. Вибір випав на Сторожинецький лісогосподарський технікум на Буковині. Навчаючись у тому благословенному краї, ще більше полюбив ліс, гостріше став відчувати, що людина – це невід’ємна частинка природи, яку потрібно берегти. Правда, після одержання диплома молодий випускник пропрацював лише два місяці на Буковині у Путильському лісокомбінаті, а потім його призвали в армію. Як і належить, відслужив Володимир два роки в Харкові у військах протиповітряної оборони, повернувся у званні старшого сержанта. Повернувся на той комбінат, де починав свій трудовий шлях, але знову недовго довелося попрацювати, бо довелося сідати за підручники – цього разу вже як студентові стаціонару факультету лісового господарства Львівського лісотехнічного інституту.

І у 1980 році дипломованого фахівця з вищою освітою направили у Бершадський лісгопзаг. Так у Бершадському лісництві з’явився новий майстер лісу. Стільки обов’язків звалилося на Володимира Дмитровича, але він встигав і посадку лісу організовувати, і рубки догляду, і відведення лісосік, і заготівлю кормів для диких тварин та інше.

Далі через півроку – наступна сходинка професійної кар’єри – помічник лісничого Сумівського лісництва. Тоді, як і зараз, очолював лісництво Анатолій Олексійович Гуз. Це чоловік, у якого було чому повчитися, тож Володимир Дмитрович із вдячністю згадує ці півтора року.

Знакова дата у житті Франчука – 2 липня 1982 року. У цей день його призначили лісничим Ободівського лісництва. Володимирові тоді не виповнилося ще й тридцяти, але він глибоко усвідомлював масштаб і ступінь відповідальності за доручену ділянку роботи. Площа лісів по лісництву тоді складала 2951 гектар.

Розпочав свою діяльність новий лісничий з того, що привів приміщення лісництва у належний стан, перекрив дах. Далі зробили реставрацію приміщення. Побудували цех по переробці деревини.

У колективі працює двадцять п’ять чоловік – майстри лісу (так нині називаються лісники), трактористи, водії, працівники складу. Багато років працівники колективу виконують різні роботи по лісовому господарству, вирощують посадковий матеріал для власних потреб і для реалізації іншим господарствам. У регіоні ростуть дерева різних порід – дуб черешчатий, сосна звичайна, ялина європейська, сосна кримська та інші.

Так склалося, що Володимир Дмитрович з усіх ветеранів виробництва працює найдовше. До когорти ветеранів належать майстри лісу Віталій Чайка, Анатолій Зарічанський, бухгалтер Тетяна Рейвах. На них рівняються інші працівники, серед них наймолодші – майстер лісу та його дружина, які закінчили Уманський аграрний університет, – Едгард та Світлана Аветян.

Що стосується самого Франчука, то крім основної роботи, протягом кількох десятиліть мав він ще й чимало громадських обов’язків. Не один раз односельчани обирали його депутатом сільської ради, два скликання був він і членом виконкому. За сумлінне ставлення до виконання своїх обов’язків не раз нагороджувався грамотами і дипломами. На базі лісництва проводилися різні семінари, сюди їхали за досвідом з інших регіонів України.

Із членів родини Франчука у структурі лісового господарства зараз працює лише дружина Ніна Василівна (а до цього понад двадцять років була вчителькою молодших класів Ободівської загальноосвітньої школи). Діти вибрали інший шлях. Старша дочка Тетяна закінчила податкову академію в Ірпіні, працює за фахом у районній податковій інспекції, Оля навчалася в Одеській юридичній академії, працювала у районній прокуратурі, зараз перебуває в декретній відпустці. Поки що у Франчуків-старших одна внучка – 5-річна Ліза (дочка Тані).

Трохи прикро, що діти живуть не зовсім близько від батьків, та це відносно. Бо Тростянець не так вже й далеко, тож відвідують діти батьків досить часто. Коли ж приходять довгі зимові вечори, і всі роботи по господарству позаду, любить Володимир Дмитрович сісти за книгу і заглибитися в читання. Віддає перевагу книгам документальним, історичним, біографіям видатних людей.

Під кінець нашої розмови я поставив Володимирові Дмитровичу своє традиційне запитання, з яким я завжди звертаюся до представників лісового господарства: «Скільки дерев чи яку площу лісів ви висадили за роки роботи в галузі?». Мій співрозмовник на хвильку замислився, а потім відповів: «Щороку ми садили в середньому по тридцять гектарів. Думаю, що тисячу гектарів можна записати». Все це зафіксовано в книзі обліку лісових культур.

А ще на одне традиційне прохання побажати щось представникам молодшого покоління Франчук відповів коротко: «Відповідальності!».

Саме таким, відповідальним за доручену справу, сумлінним працівником, умілим організатором лісової справи був і залишається Володимир Дмитрович Франчук, наш сучасник, людина, стихією якої є ліс. І за його внесок у велику загальну справу люди йому щиро вдячні.