Залишити слід на землі

Життя без справжнього діла, без переживань за розпочату справу, зовсім не характерне для Павла Миколайовича Баласа із села Привітне Млинівського району.

Понад десять років він був сільським головою, не залишається й донині стороннім спостерігачем того, що відбувається навколо нього, а трудиться, щоб залишити слід на землі, на якій народився і зростав, яка давала і дає йому живильну силу для добрих справ.

– Я народився у сусідньому селі Терешів, – розпочав свою розповідь Павло Миколайович. – Має воно давнє походження, адже перші згадки про Терешів датовані ще 1454 роком. Збереглася в селі й церква XVII століття. І ось у мене виникла думка написати історію свого села. Збирати матеріали непросто, тому що залишилося їх не надто багато. Отож записую спогади старожилів, відшуковую деяку інформацію у Волинському архіві, а ще частину її зберігає наша земля. Зокрема на нашій території у кар’єрах знайдено унікальну річ – бивень мамонта, який нині зберігається у Млинівському краєзнавчому музеї. Багато слідів залишила тут і Перша світова війна, коли через село проходила лінія фронту. Ще малим разом із хлопчаками збирав гільзи, залишки зброї того періоду на схилах поблизу села. Доволі багато їх і понині там можна віднайти, отож і захопився археологією. А ще наша земля стала останнім місцем спочинку для багатьох воїнів російської та австро-угорської армій. За спогадами старожилів, їх лежить понад півтори сотні у братській могилі, що в Привітному. Раніше на ній був насип, стояв хрест. Але час зробив свою справу: хрест прогнив, насип розмили дощі. Лише стараннями однієї старої жінки могила не занепала зовсім. Отож і хочу відновити цю братську могилу: підсипати її, встановити новий хрест, щоб діти-внуки знали про історичні події, що відбувалися на теренах краю. А ще дуже хотілося б дізнатися імена загиблих, які тут покояться, хоча це зробити нелегко.

Але найголовнішу справу свого життя – відновити навколо села ліс, яким у минулому славився Терешів, Павло Балас вже втілює у життя.

– Колись навколо села росли ліси, – продовжив Павло Миколайович. – Тітка мені розповідала, що були такі дуби, що обхопити їх стовбур могли лише кілька чоловік. Нині цього вже немає. Все вирубане, викорчуване, але ми ж повинні залишити у спадок дітям та онукам землю, придатну для життя. Отож я і вирішив: коли розпайовували землю, взяти і собі шмат на схилах й висадити там ліс. Не знав, як правильно це робити, не мав і саджанців, але частково допомогли мені у лісництві й порадами, і деревцятами, хоча переважну більшість купував їх сам. Й справа зрушилася з місця. І ось нині вже три тисячі деревець тягнуть до сонця свої віти й радують навколишній світ. Люди приходять до лісу й прагнуть знайти там спокій від бурхливого щоденного життя, метушні, тривог, а ще він обдаровує їх грибами, ягодами, квітами. Єдине, що прошу: не ламайте дерев, бо вони ж мені, як рідні. Я доглядаю їх, розмовляю з ними, розповідаю про свої справи, й вони до мене прислухаються. Недарма ж всі без винятку прийнялися й ростуть. Я й надалі буду садити ліс, щоб вернути колишню славу Терешева.

Про людину можна судити – хороша вона чи недобра – за її ставленням до землі, до природи, до оточуючого світу. А з усього сказаного можна зрозуміти, що Павло Балас надзвичайно любить свій край і всіма силами намагається зробити його світлішим і красивішим. У ці новорічно-різдвяні дні Павло Миколайович святкує свій день народження. Побажаємо ж йому сил і здоров’я й надалі продовжувати прикрашати зеленими шатами рідну землю: від того світ стане щирішим і добрішим.