Вибір на все життя 

Петро ВЕЛЕСИК,Газета “Природа і суспільство”

Нарис про директора Володимира Носика.

З того віку, коли людина починає усвідомлювати світ, вона потрапляє на роздоріжжя вибору, який, неначе тінь, починає човгати за кожним. Особливо не відразу вдається знайти стежину до своєї мрії стосовно вибору майбутньої професії. Та, як згадує директор ДП «Пологівське лісомисливське господарство», що в Запорізькій області, Володимир Носик, той вибір до нього прийшов без особливих блукань. Народився він у 1957 році в невеличкому, всього на 600 дворів, селі Калиніно Волноваського району Донецької області. Поблизу села протікала невеличка річечка Велітарама, яку загатили, спорудивши гарний став, на березі якого діти проводили вільний від батьківських доручень час.

У своєму селі Володя пішов у перший клас місцевої восьмирічки. І саме навчаючись у молодших класах, якось потрапив зі шкільною екскурсією до лісу, що за 20 кілометрів від його села. У лісі вчителі організували для вихованців зустріч із лісівниками, а також різні розваги. Господарі лісу розповіли багато цікавого про дерева, а на закінчення ще й провели заняття з орієнтування на місцевості. Діти наслухалися також пташиного співу.

– Не знаю, як решта моїх однокласників, але я повернувся з тієї мандрівки зовсім іншим – почав задумуватися, як би й собі стати лісівником, – згадує Володимир Іванович і додає: – То було поки що інтуїтивне відчуття, далеке від вибору. Але з цим відчуттям уже не упускав жодної нагоди, щоб побувати в тому лісі.

Після закінчення восьмирічки він продовжив навчання в середній школі сусіднього села Хлібодарівка, що за п’ять кілометрів від його домівки. Це ще на крок наблизило хлопця до завітної професії, адже після здобуття загальної середньої освіти він одразу вступив на другий курс Великоанадольського лісового технікуму.

Здавалося, що все складається якнайкраще, але не так сталось, як гадалось: у цьому ж році вибір для нього зробили вже інші, призвавши на службу до армії, яку протягом двох років проходив на Далекому Сході. Встиг побувати в Уссурійській тайзі, дивуючись її обширам, а також у містах Уссурійську, Владивостоці. Також побачив славнозвісне озеро Ханку, де білий лотос величиною з сонце, побродив сопками з їх карликовими ліщиновими кущами, райськими яблуньками і трояндовими дикоростучими плантаціями на низинах між сопками. Це все його захоплювало настільки, що почав збирати гербарій далекосхідної рослинності – а раптом знадобиться в технікумі, як повернеться на навчання. І знадобилося – здивував своєю колекцією, у якій була майже сотня експонатів, і викладачів, і однокурсників.

Закінчив Володимир Носик Великоанадольський лісовий технікум у 1980 році й отримав направлення до Мелітопольського лісгоспу, де спочатку працював лісником, згодом майстром. І зовсім скоро його призначають начальником лісомеліоративної дільниці, колектив якої створював щорічно полезахисні насадження загальною площею в середньому 200 га. А вже в 1986 році він був переведений на посаду головного лісничого Пологівської лісомеліоративної станції, де пропрацював до 1992 року.

А у вересні того ж року Володимира Івановича Носика призначають директором ДП «Пологівське лісомисливське господарство», де він працює і понині, досягнувши вже пенсійного віку. До речі, недавно колектив підприємства відзначив своє 50-річчя. Цікаво, що від дня створення його очолювали лише два керівники – першим директором був Вадим Михайлович Лемперт і ось уже 29 років цю посаду обіймає Заслужений працівник лісового господарства України Володимир Іванович Носик.

Із назви підприємства зрозуміло, що воно державне, займається лісовим та мисливським господарюванням. Загальна площа його угідь становить 17535 гектарів, у колективі нині працює 112 осіб. Як мовиться, оперуючи цифрами, що характеризують лісові фонди поліських лісгоспів, до яких звик автор, подумалось, що досить просто керувати такою «крихіткою». Але не тут-то було: коли розговорилися з Володимиром Носиком, то моєю реакцією на його розповідь стали зовсім інші слова, які вилилися у запитання.

– І як же ви справляєтесь із таким обширом, із такими відстанями?

Справа в тім, що до складу підприємства входить 7 лісництв, які розміщені в п’яти теперішніх адміністративних районах області й досить віддалені одне від одного. І щоб їх об’їхати, то необхідно здолати не менше 300 кілометрів. Крім того, лише три лісові масиви мають площу понад 800 гектарів, а решта – взагалі дрібнота… І тої дрібноти – різних лісків і лісочків налічується аж 395 одиниць.

– А як часто ви буваєте в лісництвах? – запитую.

– Не менше як по два рази на місяць, – промовив і, наче між іншим, додав. – А в Новополтавському – то намагаюся бувати ще й частіше, адже тут основа нашого лісового господарювання.

Як з’ясувалося, та основа – насінництво. У цьому лісництві розташований розсадник площею 20 гектарів. Тут одних лише парників 40 соток, де проводиться зелене живцювання ялівця, туї, самшиту. А взагалі в розсаднику вирощують насіннєвий матеріал 130 деревних та декоративних порід, який використовується на власні потреби й для реалізації, скажімо, одного тільки ялівця 14 видів.

Ліс віддячує, кажуть у народі, лише тому, хто працьовитий і відданий йому серцем і душею. Запитав у директора про те, скільки під його керівництвом за всі роки роботи посаджено лісу, і зрозумів, що це запитання не було для нього несподіваним.

– Десь у межах 14,5 тисячі гектарів, – одразу відповів.

Доля директора Володимира Івановича Носика, навіть якщо її читати по долоні, обов’язково зачепиться за зелені насадження. Як мовиться, забери з життя цієї людини ліс, і залишиться дуже мало. Але ніхто його не забере у нього: навіть у вихідні та після повернення влітку з роботи – аж ніяк не вгадаєте, що він робить, бо робить він те ж саме, що і на роботі, адже власними руками створив собі на дачній ділянці розсадник і клопочеться там, експериментуючи.

– Нічого не вдієш – люблю цю справу, – пояснив. – Виходить, що у виборі професії тоді, ще юнаком, не помилився – вийшло, що то був мій вибір на все життя.

– От ми говоримо про науково-технічний прогрес, – співрозмовник змінює тему розмови. – Хіба прогрес винен у тому, що нахаба розвантажив самоскид зі сміттям на березі річки, озера чи серед лісу? Прогрес повинен навпаки допомагати оберігати довкілля.

Правильні і мудрі слова, подумалось, справді, коли їдеш на автомобілі – цією ознакою отого прогресу, то не обов’язково ж наїжджати на мурашник… А тим часом директор продовжує:

– У наш час із кожним роком все важче виживати і лісовим підприємствам. І заслуга усього нашого трудового колективу в тому, що ми з року в рік добиваємося відрадних результатів у праці. Скажімо, торік ми отримали лише 5 мільйонів гривень із держбюджету, звісно, що навіть для ведення лісового господарства цього недостатньо, тож доводиться займатися і, здавалося б, невластивою для галузі діяльністю – зокрема, веденням сільського господарства і шукати інші джерела фінансування. Так, маємо 270 гектарів ріллі, де вирощуємо пшеницю, соняшник і навіть сорго. Свої труднощі створили для наших лісівників і засухи минулих років, що призвели до масового всихання у нас, насамперед, акацієвих насаджень 40–50-річного віку. Тож, як і деревину від санітарних рубок використовуємо їх на дрова та щепу для реалізації. Позаяк ділової деревини не маємо можливості заготовляти, то з отриманих від санітарних рубок 4–5 тисяч кубометрів деревини 90 відсотків спрямовуємо на паливо. Виготовляємо також і різні ящики за замовленнями.

На закінчення розмови залишилося поговорити й про мисливство, адже все-таки маємо справу із лісомисливським господарством. Мисливські угіддя тут становлять 52,5 тисячі гектарів – з них 2,6 га лісові, а решта – поля, балки та інші всілякі неугіддя. Основні види мисливських тварин: дикий кабан, козуля, заєць-русак, вовки, єноти, з птахів – фазан, сіра куріпка і водоплавна птиця тощо. Постійних мисливців усього 250 чоловік, але різних пригод на полюванні, розповів мені директор, який також мисливець, трапляється чимало. З тих розповідей виходить, що мисливство культивується в господарстві, насамперед, як один із видів змістовного відпочинку і збереження, і примноження фауни.

Коли слухав впевнений і спокійний голос Володимира Івановича, подумав, що доки серед нас ще живуть ось такі люди, то все буде добре, все обов’язково стане в країні на свої місця.